Анджей Сапковський - Lux perpetua

відділів Табора у Шльонську. — І не віддав, хоч на мене сильно тиснули. На мене — на Нємчі, на Пардуса — на Отмухові. Але поламали зуби і пішли ні з чим.

— Мені довелося почути думку, що це тільки питання часу. Що ви не втримаєте шльонських замків без інтервенції Польщі і підкріплень з Чехії. А розраховувати на це, кажуть, не можна.

— На жаль, — спокійно визнав Бедржих. — Не можна. А зовсім інакше це все виглядало ще чотири роки тому. Зовсім інакше. Пам'ятаєш Шафранця і його галасливу програму? Повернення Шльонська до його витоків? Скіпетр Ягеллонів, що є дороговказом для усіх людей linguagii slavonici[216]? Панування над простором від Балтики до Адріатики? Русь і Крим? Великі плани і гігантські задуми, які зазнають краху після легкого пошкодження однієї ікони, кажуть, ще й не дуже добре намальованої.

— Поляки, — продовжив він, — коли їм минулася злість за Ченстохову, раді були мати Чапека на своєму боці у боротьбі з хрестоносцями, але нам у Шльонську допомоги не надали і не нададуть. Після Ченстохови навіть Шафранці притихли, збавили тон навіть Спитек з Мельштина, Сестшенець і Збонський. Ми тут самі. Нема Корибутовича, Волошек сидить і не рипається. А Чехія…

— Кажи, я слухаю.

— У Чехії, - сказав, помовчавши, проповідник, — недобре з нашою справою. Після домажліцької вікторії Прокоп мав серію невдач. Програв декілька битв, не впорався з Пльзенем, сильно впав в очах побратимів. Така вже людська натура: раз спіткнешся — і тебе заплюють, зацькують і загризуть, про давні заслуги та перемоги ніхто і не згадає. Цим скористалося помірковане крило, ті. котрі завжди інтригували, щоби домовитися з Римом і Люксембуржцем. Звісно ж, празьке Старе Місто, звісно ж, наш старий знайомий інтриган Ян Пршибрамський. І панове шляхта, котрі колись заради приватних інтересів один поперед одного приметували Чашу до родових гербів, а тепер один поперед одного її відпорюють. І то не лише неофіти на кшталт Менгарта з Градця і калікстини покрою Боржека з Мілетінка або Яна зі Сміржиць; тепер взірцем поміркованості служать наші колишні побратими, Божі воїни ще з Жижкових років. Зібралися у Празі докупи і хором волають про мир. І про доброго короля Сигізмунда на чеському троні. Перепрошую: імператора Сигізмунда. Бо треба тобі знати, що рік тому, на Зелені свята, ми мали неабияку урочистість. Новий папа, Євгеній, уже четвертий із цим іменем, після гарно відспіваної та особисто відправленої меси у соборі Святого Петра, перед вівтарем Святого Маврикія, прикрасив шляхетне чоло Сигізмунда Люксембурзького імператорською короною. Цим самим рудий пройдисвіт став римським імператором і правителем усього християнства. На превелику радість тих, котрі завжди були готові в п'яти його цілувати. А як він сяде у Градчанах, будуть готові цілувати його в сраку.

— А ти? — холодно запитав Рейневан. — Що ти? У що ти будеш цілувати нового володаря, щоби здобути його прихильність? Чи ти все-таки волієш торгуватися із сілезцями за Нємчу, щоби продати її за якомога вигіднішу ціну? І найнятися на службу до поляків? Такі в тебе плани?

— Ні, не такі, - спокійно заперечив Бедржих зі Стражниці. - Інші. Я не визнаю договору із Сигізмундом і празьких угод, збираюся зібрати загін і податися в Чехію. На допомогу Прокопові та Сиріткам. Ще не пора здаватися і віддавати трони. Не без бою. Що ти на це скажеш?

— Я їду з тобою.

— А твої очі? Вони виглядають…

— Знаю, як вони виглядають. Дам собі раду. Їду з тобою хоч нині. Кого ти залишиш у Нємчі? Пйотра Поляка?

— Пйотра, — скривився director, — рік тому схопили вроцлав'яни. Тримають його в тюрмі і гризуться за викуп. Нємчу я довірю іншому. Новому союзникові. О, про вовка помовка…

Рипнули двері, до кімнати, схиливши могутню постать під одвірком, увійшов лицар із масивною щелепою і широкими, як ворота кафедрального собору, плечима. Рейневан зітхнув.

— Ви знайомі, правда? — запитав Бедржих. — Лицар Гайн фон Чірне, пан на замку Німмерзат. Раніше був на службі у Вроцлава, а віднедавна союзник Табора. Приєднався до нас після перемоги під Домажліце.{69} Коли наше сильно зверху було.

Рейневан вловив у голосі проповідника злегка глузливу інтонацію. Гайн фон Чірне якщо її навіть і вловив, то не дав цього по собі знати.

— Пан Рейнмар з Беляви, — сказав він. — Ну-ну. Хто б міг подумати, що побачу живим.

— Ото ж бо. Хто?

— Я залишу залогу у Вежбні та в отмуховському замку, — підсумував Бедржих, плеснувши в долоні пахолкам, щоби принесли вина. — А пана Гайна — у Нємчі. Ну, хіба би пан Гайн усе-таки забажав їхати з нами на битву в Чехію…

— Красно дякую, — раубрітер поправив меч, сів. — Але це ваша, чеська битва. Я ж волію залишитися тут.

* * *

Старий чернець-хроніст з жаганського монастиря августинців відігнав настирливу муху, вмочив перо в чорнило. Роздивився його проти світла, перш ніж почати писати.

«Сталося се Року Божого 1434, у неділю, in crastino Cantianorum, ipso die XXX mensis Maii.

Сонце тогди було in signo Geminorum et luna in gauda sive fine Piscium.

Як пішли були з празького Нового Міста Thaborites et Orphanos, услід за ними рушили католицькі панове й тоті з калікстинів, котрі угоди з цісарем Сигізмундом бажали. І догнали їх між Куржімом і Чеським Бродом, а були там nobiles barones et domini Менгарт з Градця, Дзівіш Боржек з Мілетінка, Алеш Вржештьовський зі Штернберка, Вілем Костка з Поступиць, Ян і Буріян з Гутштейна, Пршибік з Кленове і Змрзлік зі Свойшина, а з ними католицький пан Ян Швіговський, пльзенський ландфрид, контингент з Мельника, а також лицарі, паноші, clientes і челядь Олдржиха з Рожмберка. Вкупі було їх тринадцять тисяч збройних, з чого важкої кінноти півтори тисячі коней. І вишикувалися вони біля села Гржиби.

На протилежному боці, біля села Ліпани, на схилі Липської гори чекав вишикуваний таборсько-сирітський гуф, піших десять тисяч і сім сотень кінних, укритих у вагенбургу, з чотириста вісімдесяти возів збудованім, люфами сорока гуфниць бороненім. А були там: Прокоп, званий Голим, capitaneus et director secte Thaborensium, і проповідник Прокупек dictus Parvus. а також воєначальники: Ян Чапек із Сан, capitaneus secte Orphanorum, Ондржей Кержський, capitaneus de Thabor, їра з Ржечиці, Зигмунт з Вранова, Ян Колда de Zampach, Рогач з Дубе та інші capitanei cum aliis ipsorum complicibus[217].

Сперш миритися задумали і миром справу звершити, одначе ж надто багато було межи ними ненависті і крові. Бедржиха зі Стражниці, котрий зі Шльонська прибув і до угоди закликав, облаяли і