Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

я не помиляюсь, за рогом он тієї будівлі, в будинку під стінами «Гортуса» — там само, де народжувалися всі ван Девендери з середини сімнадцятого століття.

Сторож здивовано на неї витріщився.

— А якщо ви, молодий чоловіче, стільки всього не запам’ятаєте, можете просто передати моєму дядькові Дісу, що з ним дуже хоче зустрітися його небога з Америки, — додала наостанок вона.

Розділ двадцять восьмий

Діс ван Девендер свердлив Алму поглядом з-над захаращеного стола в своєму кабінеті.

Хай собі. Відколи її кілька хвилин тому провели до його кімнати, дядько не сказав до неї ні слова й не запросив сісти. Він не був негречний — він просто був голландцем, а значить — обережним. Змірював її поглядом. Роджер сидів коло Алминих ніг, схожий на згорблену малу гієну. Пса дядько Діс теж оглянув з голови до лап. Загалом, Роджер не любив, коли на нього дивилися. Коли на нього витріщалися незнайомі люди, Роджер зазвичай обертався, хнюпив голову й сумно зітхав. Та раптом Роджер зробив щось неймовірне. Він покинув Алму, заліз під стіл і поклав голову на ноги доктора ван Девендера. Алма ніколи не бачила нічого подібного. Вона вже збиралася про це сказати, але дядько — нітрохи не зважаючи на пса — заговорив першим.

— Je lijkt niet op je moeder, — сказав він. Ти не схожа на матір.

— Я знаю, — відповіла Алма по-голландському.

Він повів мову далі:

— Ти як дві краплі води подібна на свого батечка.

Алма кивнула. З його голосу було зрозуміло, що її подібність до Генрі Віттекера не йшла їй на користь. Але ж вона їй справді ніколи не була на користь.

Дядько знову мовчки витріщився на неї. А вона — на нього. Його лице зацікавило її так само сильно, як її обличчя — його. Якщо Алма не була схожа на Беатрікс Віттекер, то цей чоловік був її копією. Разюча подібність — материне лице з усіма його рисами, тільки постаріле, чоловіче, бородате й сповнене в ту мить підозри. (Щоправда, підозра ще дужче підкреслювала його схожість із Беатрікс.)

— Як склалося життя в моєї сестри? — запитав він. — Ми чули про успіх вашого батька — всі європейські ботаніки про нього чули — але від Беатрікс ми так і не дістали жодної звістки.

Як і вона від вас, подумала Алма, але вголос не сказала. Насправді вона нікого в Амстердамі не звинувачувала в тому, що вони не зробили жодної спроби зв’язатися з Беатрікс з — гм, стривайте — 1792 року. Вона знала, якими були ван Девендери: впертими. Це нічого б не дало. Її матір ніколи не пішла б на поступки.

— Мама жила в достатку, — відповіла Алма. — Всім була задоволена. Облаштувала прекрасний класичний сад, яким захоплювалися у всій Філадельфії. Вона все життя разом з батьком торгувала рослинами, аж до самої смерті.

— А коли померла? — запитав дядько тоном, що пасував би поліцейському.

— В серпні 1820-го, — відповіла Алма.

Почувши дату, він спохмурнів.

— Так давно, — сказав. — І така молода.

— Вона померла раптово, — збрехала Алма. — Їй не довелося страждати.

Дядько на якийсь час затримав на ній погляд, а тоді сьорбнув кави й узяв шматочок французького тоста з тарілочки, що стояла на столі. Вона явно перебила йому підвечірок. Алма була готова ледь не все віддати, щоб і собі скуштувати шматочок. Він просто чудесно виглядав і пахнув. Коли вона востаннє їла тост із корицею? По-моєму, тоді його зробила для неї Ганнеке. Запах викликав у неї болісну ностальгію.

Та дядько Діс не запропонував їй кави й не збирався поділитися з нею своїм чудовим, золотистим, намащеним маслом тостом.

— Може, ви хочете, щоб я розказала вам щось про вашу сестру? — врешті-решт запитала Алма. — Ви були ще малі, коли вона поїхала, й, напевно, мало що пам’ятаєте. Якщо хочете, можу вам щось розповісти.

Дядько мовчав. Вона спробувала уявити його таким, як його завжди описувала Ганнеке, — славним десятирічним хлопчаком, який розплакався, коли його старша сестра втекла до Америки. Ганнеке не раз розповідала Алмі, як Діс чіплявся за спідниці Беатрікс, аж та мусила прогнати його геть. А ще вона розповідала, як Беатрікс наказала своєму малому братику, щоб той більше ніколи не показував світові своїх сліз. Алмі важко було це уявити. Тепер він виглядав страшенно старим і страшенно серйозним.

Вона сказала:

— Я виросла серед голландських тюльпанів, які повиростали з тих цибулин, що їх моя мама привезла зі собою до Філадельфії звідси, з цього саду.

Дядько вперто мовчав. Роджер зітхнув, покрутився й умостився ще ближче до його ніг.

Алма спробувала зайти з іншого боку.

— Хочу вам ще сказати, що Ганнеке де Ґроот досі жива. Сподіваюсь, ви ще пам’ятаєте її з тих давніх часів.

Тепер обличчям старого промайнула нова емоція: подив.

— Ганнеке де Ґроот, — здивувався він. — Я багато років про неї не згадував. Ганнеке де Ґроот? Хто б міг подумати…

— Думаю, ви будете раді почути, що Ганнеке добре почувається, — сказала Алма.

В її словах було більше надії, ніж упевненості, бо Алма вже майже три роки не бачилась із Ганнеке.

— Вона управляє маєтком мого покійного батька.

— Ганнеке була служницею моєї сестри, — сказав Діс. — Вона прийшла до нас дуже молодою. Якийсь час була моєю нянькою.

— Так, — сказала Алма, — вона й мене няньчила.

— Тоді нам обом пощастило, — сказав він.

— Еге ж. Провести юність під опікою Ганнеке було одним із найбільших благословень у моєму житті. Вона не менше за моїх батьків вплинула на те, якою я стала.

Вони знову мовчки дивились одне на одного. Цього разу Алма вирішила не порушувати мовчанки. Вона тихо спостерігала за тим, як дядько наколов виделкою ще один шматочок французького тоста й умочив його в каву. А тоді неквапливо прожував, не згубивши жодної крихти. Треба дізнатися, де можна роздобути такий делікатес.

Нарешті Діс витер губи серветкою і сказав:

— Ви непогано говорите голландською.

— Дякую, — відповіла Алма. — Дитиною я часто розмовляла по-голландському.

— А як ваші зуби?

— З ними все гаразд, дякую, — сказала Алма.

Їй не було чого приховувати від цього чоловіка. Той кивнув.

— У всіх ван Девендерів міцні зуби.

— Пощастило зі спадком.

— У моєї сестри були інші діти, крім вас?

— Вона мала ще одну доньку — названу. Це моя сестра Пруденс, яка тепер керує школою в старому маєтку мого батька.

— Названу, — сухо повторив дядько.

— Моя матір не була обдарована плодючістю, — пояснила Алма.

— А ви? — запитав він.

— Я, як і моя матінка, теж не маю такого дару, — сказала Алма.

Відповідь була