Джозеф Хеллер - Пастка-22

розмовляючи поміж собою приглушено, недобре, осудливо. На вигляд жалюгідного, закривавленого, понівеченого трупа серце Йосаріана закалатало з переляку й жаху. Він пірнув у під’їзд і вибіг сходами до квартири, де неспокійно тинявся Аарфі з пихатою, трохи ніяковою посмішкою. Аарфі здавався дещо розгубленим, нервово крутячи люльку в руках, але запевнив Йосаріана, що все буде гаразд. Хвилюватись немає чого.

— Я лише раз її зґвалтував, — пояснив він.

Йосаріан був шокований.

— Але ти її вбив, Аарфі! Ти вбив її!

— О, та я мусив це зробити, після того, як її зґвалтував, — відповів Аарфі зневажливим тоном. — Чи я мав дозволити їй піти й розказувати потім про нас усіляку гидоту?

— А навіщо було взагалі її чіпати, тупий ти вилупку? — закричав Йосаріан. — Якщо тобі вже так закортіло дівки, то чого не знайшов собі на вулиці? У місті повно проституток.

— О ні, це не для мене, — похвалився Аарфі. — Я за таке ніколи в житті не платив.

— Аарфі, ти хворий? — Йосаріан мало не онімів. — Ти вбив дівчину. Тебе посадять до в’язниці!

— О ні, — відповів Аарфі з силуваною посмішкою. — Не мене. Ніхто не посадить старого доброго Аарфі до в’язниці. За вбивство отакої не посадять.

— Але ж ти викинув її у вікно. Вона лежить мертва на вулиці.

— Вона не має права там бути, — відповів Аарфі. — Зараз комендантська година.

— Дурню! Ти не розумієш, що накоїв? — Йосаріанові кортіло схопити Аарфі за його розгодовані, м’які, мов у гусениці, плечі, й термосити, поки той не прийде до тями. — Ти вбив людину. Тебе посадять до в’язниці. Може, навіть повісять!

— О, дуже сумніваюсь, що вони на це підуть, — відповів Аарфі з бадьорим смішком, хоча було видно, що нервозність його наростає. Набиваючи своїми короткими пальцями люльку, він розсипав крихти тютюну і не помічав цього. — Ні, панове. Тільки не старого доброго Аарфі. — Він знову реготнув. — Вона лише служниця. Я сумніваюся, що через якусь убогу служницю-італійку піднімуть галас, коли щодня гинуть тисячі людей. А ти як думаєш?

— Слухай! — вигукнув Йосаріан майже з радістю. Він насторожив вуха й помітив, як в Аарфі кров відхлинула від обличчя, коли вдалині почулося голосіння сирен, поліцейських сирен, а тоді, майже миттю, виросло у виючу, пронизливу, нестримну какофонію оглушливих звуків, що, здавалося, вривались у кімнату з усіх боків. — Аарфі, це по тебе, — в припливі співчуття вигукнув Йосаріан, намагаючись перекричати шум. — Зараз тебе заарештують. Аарфі, невже ти цього не розумієш? Не можна позбавити людину життя і залишитись безкарним, навіть коли це просто убога служниця. Хіба не ясно? Невже ти не розумієш?

— О ні, — наполягав Аарфі, спробувавши хихотнути, і кволо всміхнувся. — Ніхто мене не заарештує. Тільки не старого доброго Аарфі.

Ураз він хворобливо зблід. Він опустився в крісло й оціпеніло затремтів, його пухкі, мляві руки трусились на колінах. На вулиці, різко загальмувавши, спинились машини. Тут же по вікнах вдарили фари. Загрюкали дверцята й пронизливо засвистіли поліцейські свистки. Почулись різкі голоси. Аарфі позеленів. Він машинально хитав головою, усміхаючись дивною, онімілою посмішкою, і повторював слабким, монотонним голосом, що приїхали не по нього, не по старого доброго Аарфі, ні-ні, панове, і намагався переконати себе в цьому навіть тоді, коли важкі кроки застугоніли вгору по сходах і на сходовій площадці, і навіть тоді, коли з оглушливою, невмолимою силою чотири рази грюкнули в двері кулаками. Потім двері розчахнулися і двоє високих, дужих, мускулястих військових поліціянтів з крижаними очима й міцними, жилавими, неусміхненими щелепами рішуче пройшли через кімнату й арештували Йосаріана.

Арештували Йосаріана за перебування в Римі без дозволу.

Вони перепросили Аарфі за вторгнення й повели Йосаріана геть, підхопивши під руки твердими, як сталеві наручники, пальцями. Дорогою вниз вони не промовили до нього ні слова. Двоє інших високих військових поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на них біля зачиненої машини. Йосаріана кинули на заднє сидіння, і машина з ревом помчала крізь дощ і брудний туман до поліцейського відділку, де його до ранку замкнули в камері з чотирма кам’яними стінами. На світанку йому подали відро замість убиральні й відвезли на аеродром, де ще двоє велетнів-поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на нього біля транспортного літака, в якому вже розігрівалися мотори і на зелених циліндрах капотів тремтіли краплі конденсату. Поліцейські не мовили між собою ні слова. Вони навіть не кивнули головою. Йосаріан ще ніколи не бачив таких гранітних облич. Літак узяв курс на Піанозу. Ще двоє мовчазних військових поліцейських чекали на посадковій смузі. Тепер їх стало вісім, і вони без жодного слова в чіткому порядку розмістились у двох машинах, які з шелестом шин промчали повз бази чотирьох ескадрилій і спинились під штабом полку, де на стоянці чекало ще двоє поліцейських. Коли рушили до входу, всі десятеро високих, дужих, зосереджених, мовчазних чоловіків здіймались довкола нього, як вежі. Їхні голосні кроки на посиланій шлаком доріжці рипіли в унісон. Йосаріан мав відчуття, що вони рухаються все швидше і швидше. Його охопив жах. Кожний з десяти поліцейських, як виглядало, міг легко прикінчити його одним ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, щоб вичавити з нього життя до останньої краплі. Він нічого не міг би зробити для власного порятунку. Він навіть не бачив, хто з них веде його попід руки, швидко маршируючи між двома щільними шеренгами решти. Хода їхня прискорилась, і він не чув землі під ногами, коли вони чітким, розміреним кроком піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекали ще двоє військових поліцейських з непроникними кам’яними обличчями, які, ще додавши ходу, повели їх усіх довгим консольним балконом, що нависав над велетенським вестибюлем. Їхні карбовані кроки на тьмяній кахляній підлозі гриміли в порожньому осерді будинку, мов страхітливий, дедалі частіший барабанний дріб, поки вони ще швидшою, ще чіткішою ходою прямували до кабінету полковника Каткарта, і шалені вітри паніки засвистіли у вухах Йосаріана, коли він ступив назустріч своїй загибелі в кабінет, де підполковник Корн, зручно вмостивши свою задницю на розі стола полковника Каткарта, привітав його з добродушною усмішкою і сказав:

— Ми відправляємо вас додому.

Розділ 40