Френк Херберт - Дюна

старим фрименом промайнула повз вуха Ґурні, відколи Пол згадав про матір.

— Ваша матір? — запитав Ґурні.

— Айдаго врятував нас у ніч рейду, — сказав Пол; подумки він прощався з Чані.

— А що трапилося із самим Айдаго, мілорде? — поцікавився Галлек.

— Загинув, вигравши для нас крихту часу на втечу.

«То відьма жива! — подумав Ґурні. — Одна з тих, кого я заприсягнувся вбити, жива. І немає жодних сумнівів, Герцог Пол не знає, що за почвара народила його. Що за зло! Кинути його батька на поталу Харконненам!»

Пол пройшов повз Галлека й заскочив на виступ. Він озирнувся, відзначивши, що поранених і мертвих уже прибрали. «Ось іще один розділ у легенді про Пола-Муад’Діба, — раптом гірко подумав він. — Я навіть не витягнув із піхов ножа, але скажуть, що цього дня я власними руками перерізав горлянки двадцятьом сардаукарам».

Ґурні не відчуваючи ніг пішов за Стілґаром. Галлека переповнював гнів. «Відьма жива, а кості тих, кого вона зрадила, досі лежать у самотніх могилах. Я маю розповісти Полові про її діяння, перш ніж уб’ю її».

44

Як часто гнів змушує людей відкинути те, що їм підказує внутрішнє «я».

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Натовп, що зібрався в печері, випромінював те саме стадне відчуття, яке зауважила Джессіка того дня, коли Пол убив Джаміса. Голоси бриніли напругою. Невеликі гурти виникали в морі плащів.

Джессіка сховала під плащем циліндр із повідомленням, щойно піднялася на виступ із Полових особистих покоїв. Вона вже відпочила після довгої подорожі з півдня, але досі гнівалася на Пола за те, що він не дозволив скористатися захопленими орнітоптерами.

— Ми лише частково контролюємо повітря, — сказав тоді він. — І ми не повинні ставати залежними від палива із зовнішнього світу. І паливо, й літальний апарат треба зберегти до того дня, коли вони знадобляться.

Пол із гуртом юнаків стояли біля виступу. Бліде сяйво світлокуль надавало сцені нереального забарвлення. То була неначе картина з додатковими вимірами — всюдисущим запахом, шепотом, шарудінням ніг.

Жінка уважно дивилася на сина, дивуючись, чому він досі не показав сюрприз — Ґурні Галлека. Думки про Ґурні схвилювали її спогадами зі щасливого минулого — днів любові й затишку з батьком Пола.

Стілґар чекав із власною невеликою групою прихильників на іншому боці виступу. Він був сповнений гідності — навіть у тому, як мовчки стояв.

«Не можна втрачати цього чоловіка, — подумала Джессіка. — План Пола має спрацювати. Усе решта було б трагедією».

Вона спустилася з виступу, оминула Стілґара, навіть не глянувши на нього, й зайшла в натовп. Коли вона рушила до Пола, натовп розступився, даючи їй пройти. Її оточувала тиша.

Вона розуміла значення цієї тиші — невисловлені питання людей і побожний страх перед Превелебною Матір’ю.

Юнаки відступили від Пола, коли Джессіка підійшла до нього. На мить її налякала величезна повага, із якою вони ставилися до нього. «Усі люди, що мають нижчий за тебе статус, бажають посісти твоє місце», — стверджувала аксіома Бене Ґессерит. Але в цих обличчях Джессіка не бачила заздрощів — юнаків тримав на відстані релігійний ореол Полової влади. І тоді вона пригадала іншу приказку Бене Ґессерит: «Пророки помирають особливо жорстоко».

Пол глянув на матір.

— Час настав, — сказала вона й передала йому циліндр із повідомленням.

Один із супутників Пола, нахабніший за інших, кинувши погляд на Стілґара, мовив:

— Ти збираєшся кинути йому виклик, Муад’Дібе? Час точно настав. Вони вважатимуть тебе боягузом, якщо ти…

— Хто наважився назвати мене боягузом? — запитав Пол. Його рука смикнулся до руків’я крис-ножа.

Гурт юнаків охопило напружене мовчання, що виповнило весь натовп.

— Необхідно дещо зробити, — сказав Пол, коли чоловік від нього відсахнувся. Пол відвернувся, проштовхався крізь натовп до виступу, легко вискочив на нього й поглянув в обличчя людям.

— Зроби це! — закричав хтось.

Залою прокотилися бурмотіння й шепіт.

Пол почекав, поки настане тиша. Коли в печері стало тихо, Пол заговорив голосом, що долинав навіть до дальніх закутків.

— Ви стомилися чекати, — мовив Пол.

І знову зачекав, доки стихнуть вигуки.

«Справді, вони стомилися чекати», — подумав Пол. Він зважив у руці циліндр, міркуючи про його вміст. Матір уже показувала йому цю річ, пояснивши, як її забрали в харконненівського посланця.

Повідомлення було очевидним: Раббана полишили тут, на Арракісі, на ласку долі! Він не може викликати підмогу!

І знову Пол гучно заговорив:

— Ви гадаєте, що настав час кинути виклик Стілґарові й перебрати владу в загоні! — Перш ніж вони відповіли, Пол гнівно вигукнув: — Невже ви вважаєте, що Лісан аль-Гайб настільки тупий?

Запанувала мертва тиша.

«Він убирається в релігійні шати, — подумала Джессіка. — Не варто робити цього!»

— Така традиція! — вигукнув хтось.

Пол відказав сухо, визначаючи емоції натовпу:

— Традиції змінюються.

Із закутка печери долинув злий голос:

— Ми самі скажемо, що змінюється!

Схвальні вигуки прокотилися натовпом.

— Як забажаєте, — відказав Пол.

Джессіка почула тонкі нотки Голосу, володіти яким навчила його сама.

— Скажете, — погодився він. — Але спершу послухаєте, що я скажу.

Стілґар рушив уздовж виступу; його бородате обличчя лишалося спокійним.

— Це також традиція, — сказав він. — Будь-який фримен має право висловитися на Раді. Пол-Муад’Діб — фримен.

— Благо племені — понад усе, еге ж? — запитав Пол.

Стілґар мовив спокійним, сповненим гідності голосом:

— Таке правило спрямовує наші кроки.

— Гаразд, — сказав Пол. — Тоді хто керує цим загоном нашого племені і хто керує всіма племенами та загонами через бойових навчителів, яких ми готували до чарівницького бою?

Пол вичікувально глянув на натовп. Відповіді не було. Тоді він вів далі:

— Чи Стілґар керує всіма? Він сам каже, що ні. Можливо, я правлю? Навіть Стілґар часом виконує мої накази, а наймудріші з мудрих прислухаються до мене на Раді й шанують мене.

У натовпі запала хистка тиша.

— Може, — вів далі Пол, — володарка — моя матір?

Він указав на вбрану в чорні ритуальні шати Джессіку, яка стояла між ними.

— Стілґар та інші керманичі загонів звертаються до неї за порадою майже з кожного важливого рішення. Вам це відомо. Та чи мандрує Превелебна Матір пісками, чи веде в разію проти Харконненів?

Фримени, яких бачив Пол, супили чола, міркуючи, але досі де-не-де долинали злі перешіптування.

«Він обрав небезпечний шлях», — думала Джессіка, а тоді пригадала, що означало повідомлення в циліндрі. Вона чудово бачила намір Пола: сягнути самого серця їхньої непевності, викорчувати її, а далі все стане на своє місце.

— Ніхто не визнає вождя без виклику і поєдинку, так? — запитав Пол.

— Така традиція! — закричав хтось.

— Яка наша мета? — запитав Пол. — Скинути Раббана, харконненівського звіра, й перетворити наш світ на