Брати Капранови - Забудь-річка

та скористатися перевагами чистих туалетів, а не наслідувати приклад «пісяющих мачо». Пообідали там-таки, на заправці, а не на капоті, як це роблять подорожні попід Києвом, обступаючи машину з усіх боків, вихоплюючи пальцями їжу з розгорнутих пакетів, розливаючи горілочку, та відхиляючись вбік, щоб не забризка-тися розсолом з огірків, а після цього просто при дорозі перевдягаючи штани та натягуючи піджаки — адже приїхали до столиці і хочуть справити добре враження на киян. Мабуть, колись їхні предки, що везли крам на ярмарок, так само розпрягали перед містом коней, снідали та перевдягали сорочки — бо в охайного господаря і купують охочіше.

Уляна останнім часом помітила в собі схильність до споглядання та розмірковування — те, на що досі категорично бракувало часу, а може, не часу, а мозкової енергії, бо в адвоката не один десяток справ і тому доводиться тримати в голові скирти абсолютно непотрібної інформації, чужих проблем, документів, дат, людей, обіцянок та фактів. Де вже тут споглядати! Зараз же, поступово вивільняючи голову від роботи, вона виявила десь глибоко у собі любов до філософії — і не в тому сенсі, в якому її вивчають на другому курсі, а до філософії як способу розібратися у житті. Вона часто думала про діда, якого ніколи не бачила, який зник десь на війні і раптом матеріалізувався у її житті в образі Степана Шагути. Ким він був насправді? Як йому, синові офіцера УНР, було воювати «за Родіну, за Сталіна» і чи мав він вибір? А інші Степани? Чи могли обирати? Бо коли приходить війна, вона розставляє усіх так, як їй потрібно. Для чого? Ну звісно, щоб убити. Бо війна приходить, щоб убивати. І коли людина опиняється на війні, то воює вже за своє життя, а не за Сталіна і не за Гітлера, а воює з війною, щоб не бути вбитою рукою іншого такого самого неборака з випадковими нашивками на формі — адже він теж не має вибору, і теж воює з війною, убиваючи інших, щоб вони не вбили його. І від цих міркувань Уляна раптом приходила до парадоксальних висновків — що вибір треба робити ще до того, як приходить війна. Бо вона приходить без запрошення, без попередження, завжди зненацька. Отже якщо відкинути усі пацифістські абстракції, які так полюбляють жінки, до війни треба готуватися заздалегідь.

«Це у тебе надлишок чоловічих гормонів в голову б’є, — сміялася Катька, вислуховуючи такі побудови. — Ти носиш сина і тому виробляєш тестостерон. У когось від цього починають рости вуса, у тебе — деформується мозок. Жінки не можуть готуватися до війни. Війна — це зло. І потім — війна давно закінчилася».

«Ні, а все-таки, — наполягала Уляна. — От, скажімо, мій дід. Якби він готувався до війни, його б не арештували комуністи. Бо він би пішов у ліс».

«І що? Не воював би?».

«Воював би. Але не за Сталіна. А то що виходить, що він воював за тих, від кого потім його дружина, моя бабуся, тікала?».

Катька знов сміялася: «Не мороч собі голову. Ти вагітна. Ти не повинна думати про війну і про політику. Ти не повинна хвилюватися».

Точно! Це ж Катька, а не лікар, їй казала: не повинна хвилюватися і думати про політику. Втім, у всіх книжках про це пишуть. Наче вагітна жінка перестає бути людиною і перетворюється на живий інкубатор. Неправильно так.

Неправильно. Але це — реальність. Коли їсиш — думаєш не про себе, а про те, що йому буде корисно. Кому? Томущовпузісидить — як називала Настуня свого братика. Тойщовпузісидить — вона вже дивилася у театрі «Лісову пісню» і, судячи зі всього, отримала яскраві враження.

Степан до Тогощовпузісидить ставився обережно, навіть з острахом — бо це була його перша дитина, а років за спиною назбиралося вже… Втім, Уляна не хотіла про це думати — яка різниця, скільки йому років, яка різниця, що там було раніше, чому не склалося? У кожного своє минуле, а віднедавна її цікавить лише майбутнє — щоб воно було здоровеньке, щоб ручки-ніжки, пальчики, нігтики — все що треба, росло таке, як треба. А іще — щоб народилося у нормальній країні та мало шанс на щастя. А не так, як його прадід, земля з могили якого, а точніше, з двох могил, зараз лежить у валізі.

За роздумами та цвіріньканням Настуні пролетіла дорога, і попри те, що виїхали не рано, приїхали не пізно. Мама зустріла своєю звичною метушнею та накритим столом. Вона все позирала на Улянин живіт, що вже помітно випинався над джинсами, і зітхала якимось своїм думкам.

— А як твій Степан щодо цього? — наважилася все-таки запитати, коли після вечері жінки усамітнилися на кухні.

— Цього? — Уляна із задоволенням погладила себе по животу. — Нормально. Він мене береже. Іноді аж занадто.

Мама знову зітхнула:

— А про одруження не думали?

Тепер уже зітхнула Уляна:

— Мамо, ну що ти знову починаєш? Живемо разом у його квартирі, Настуню він прийняв, тепер осьо ще дитина буде, ну чого тобі не вистачає?

— Та все-таки якось ненадійно воно.

— А у тебе було надійно? Зі штампом в паспорті, і що з того?

Мама не відповіла, сховавши зітхання за дзвоном тарілок, які складала у раковину. Ну що тут поробиш? Раніше Уляна обурилася б такій розмові, а зараз, маючи дочку-школярку, вона вже не так гостро сприймала надмірну материнську турботу. Мабуть, скоро вже й сама почне пиляти Настуню. Тьху ти!

На ранок, як і годиться, разом пішли на цвинтар. Мама дорогою все заглядала до сумок, перевіряючи, чи не забулася чого. Настуня весело цвірінькала, тримаючи в руках лампадку. З усього міста люди стікалися до цвинтарних воріт із квітами, вінками, торбами, святково вдягнені, виступали неспішно, причетні до спільного важливого дійства.

— Христос воскрес! — віталися одне з одним.

— Христос воскрес! — вітали своїх предків.

Могили було ретельно прибрано минулого тижня — бур’яни висапано, старі вінки викинуто на смітник у лісосмузі, огорожі підфарбовано, пил та бруд стерто з мармурових плит. Лише дуже старі або ж самотні закинуті могилки стояли неприбраними, нагадуючи живим, що плодитися та розмножуватися — це не тільки обов’язок перед Богом, але й шанс на те, що тебе вшанують після смерті, що на твій горбочок покладуть крашанку і скажуть «Христос воскрес!».

— Христос воскрес! — сказала Уляна фотографії бабусі і погладила себе по животу, вихваляючись новим досягненням.