Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

Сталися й інші зміни. Скидалося на те, що він утратив свою звичну життєрадісність. Я cтав часто помічати, як він з напруженою увагою хмурить брови, і з подивом уловив якусь підозрілу тінь, що віднедавна зачаїлася в його щирих очах. У ньому проявилися пригніченість і хворобливість, які, наскільки мені дозволяла спостерегти наша п’ятирічна дружба, були цілком новими аспектами його темпераменту. Либонь, якби я не був такий заклопотаний своїми власними труднощами, то міг би з більшою ретельністю дошукатися причини його смутку, але тоді я відразу, аж надто охоче приписав ту другову зажуру якійсь технічній дилемі, що ставала на перешкоді його планам. А тим часом у ньому залишалося дедалі менше від того Ембервіля, яким я його знав; і на четвертий день, коли він повернувся лише на смерканні, я помітив у його поведінці справжню похмурість, яка раніше була геть чужа його натурі. 

— Що з тобою коїться? — наважився запитати я. — Робота над картиною загальмувалася? Чи, може, то лука старого Чепмена діє тобі на нерви своїми примарними силами? 

Цього разу мій друг, здавалося, зробив зусилля, щоб відкинути геть смуток, мовчазність і кепський гумор. 

— Це — справжня пекельна загадка, — оголосив він, — і я просто мушу так чи інак із нею розібратися. Те місце має власне єство — якусь особистість, яка перебуває всередині нього й живе в тій луці, неначе душа в людському тілі, однак я не можу чітко її визначити або торкнутися. Ти знаєш, що я не забобонний, одначе, з другого боку, я й не затятий матеріаліст; мені свого часу випадало натрапляти на деякі вкрай дивні феномени. Можливо, в тій луці живе те, що в давнину називали Genius Loci. І дотепер я не раз підозрював, що такі речі можуть існувати насправді — мешкати у певній місцевості та бути невіддільними від неї, але це вперше я маю причини підозрювати щось таке, що має активно злостиву чи відкрито ворожу природу. Ті інші сили, присутність яких мені раніше доводилося відчувати, в якийсь усеосяжний, невловний, безособовий спосіб виявляли свою прихильність — або ж були цілковито байдужими до людського добробуту — можливо, взагалі не зважали на людське існування. Одначе ця істота сповнена ненависті, вона пильна й сторожка; я відчуваю, що сама та лука — чи сила, втілена в тій луці, — весь час уважно мене розглядає. Саме́ те місце має вираз якогось спраглого вампіра, який тільки й чекає слушної нагоди випити мене до краплі. То — cul-de-sac усілякого зла, що може полонити й поглинути необачну душу, яка туди потрапить. Але, кажу тобі, Мюррею, я просто не можу не повертатися туди. 

— Схоже, те місце намагалося тобою заволодіти, — мовив я, неабияк вражений його незвичайною промовою і виразом наляканої, хворобливої переконаності, який не полишав мого друга, поки він її виголошував. 

Вочевидь, він мене не почув, адже ніяк не відповів на ту заувагу. 

— Ця справа має ще один аспект, — провадив він далі з гарячковою напругою в голосі. — Як ти пам’ятаєш, під час перших відвідин тієї луки у мене склалося враження, ніби якийсь старигань чаїться за межами поля зору і спостерігає за мною. Так от — я бачив його знову. Я вже багато разів помічав його самим краєм ока, а впродовж двох останніх днів він з’являвся відкритіше, хоча й у якийсь химерний, частковий спосіб. Іноді, коли я особливо пильно вдивляюсь у мертву вербу, то бачу його нахмурене обличчя з брудними вусами й бородою як частину стовбура. Інколи воно коливається, плаваючи поміж безлистим гіллям, немовби застрягло в ньому. Часом зі ставка крізь шар водоростей, що вкриває його плесо, виринає вузлувата рука, пошарпаний рукав куртки, немовби на поверхню з глибини здіймається тіло потопельника. А тоді за мить — або й одночасно — подоба того старого з’являється між вільхами чи серед рогозу. Ці примарні образи завжди виникають лише на якусь коротку мить, а щойно я намагаюся уважніше їх роздивитися, вони тануть, розчиняючись у довколишньому краєвиді, наче пелена випарів. Але той старий поганець, хай ким або чим він може бути, є лише чимось на кшталт невіддільної частини тієї луки. Він — не менш мерзотний, ніж будь-що інше в тому місці. А втім, я відчуваю, що старигань не є головним елементом тієї мерзоти. 

— Боже праведний! — вигукнув я. — Оце тобі наввижалося! Якщо не заперечуєш, завтра по обіді я прийду й ненадовго складу тобі товариство. Ця загадка починає мене спокушати. 

— Звісно ж, я не заперечую. Приходь. 

Та манера, в якій він промовив ці слова, несподівано й без жодної відчутної причини відновила його неприродну мовчазність останніх чотирьох днів. Він кинув на мене скрадливий погляд — похмурий і майже неприязний. Між нами немовби знову постав якийсь непомітний бар’єр, який лише тимчасово було прибрано. Стало очевидно, що мого друга знов оповили тіні того дивного понурого настрою, і на усі мої подальші спроби продовжити розмову він віддячив мені лише кількома короткими відмовками — наполовину буркотливими, наполовину неуважними. Я ж, відчуваючи, як у мені пробуджується не образа, а радше занепокоєння, вперше помітив незвичну блідість його обличчя та яскравий, лихоманковий блиск очей. Мені здалося, що мій друг мав дещо недужий вигляд — немов якась частина бурхливої життєвої сили полишила його, а на її місці залишилась чужинська енергія сумнівної та менш здорової природи. Я мовчки облишив будь-які спроби повернути його з того потайного присмерку, в який він поринув, і решту вечора вдавав, ніби читаю роман, а тим часом Ембервіль і далі зберігав свою виняткову відстороненість. Я доволі безрезультатно сушив собі голову над цією справою, аж поки настав час лягати спати. Однак я вирішив, що таки навідаюсь на Чепменову луку. У надприродні явища я не вірив, але здавалося очевидним, що те місце справляло на Ембервіля якийсь згубний вплив. 

Наступного ранку, коли я піднявся, мій слуга-китаєць повідомив, що художник уже поснідав і пішов з дому, прихопивши мольберт і фарби. Мене занепокоїв цей черговий доказ його одержимості, однак я до самого передполудня неухильно зосереджував увагу виключно на своєму письменстві. 

Одразу по обіді я проїхав по шосе, тоді звернув на вузеньку ґрунтову дорогу, що відгалужувалася від нього в напрямку Ведмежої річки, й залишив свою автівку на порослому густим сосновим лісом пагорбі над садибою старого Чепмена. Хоча мені ще ніколи не випадало нагоди бувати на тій луці, я доволі чітко уявляв її розташування. Нехтуючи напівприхованим буйно розрослими травами путівцем, який вів до горішньої частини земельної ділянки, я почав продиратися навпростець крізь бір до невеличкої, прихованої від сторонніх очей долини, не раз помічаючи на схилі навпроти себе вмирущий сад, в якому росли яблуні та груші, й напівзруйновану хатину, яка колись належала Чепменам. 

Була тепла жовтнева днина, і на тлі спокійної самоти лісу та осінньої м’якості світла й повітря сама думка про щось згубне чи зловісне видавалася геть неможливою. Спустившись до тієї луки, я вже ладен був підняти на глум Ембервілеві враження від неї; та й сама та глушина з першого погляду справила на мене враження радше журливої й гнітливої місцини. Обриси тутешнього краєвиду були достоту такими, як їх так виразно описав мій друг, однак я не зміг виявити того зла, що так відкрито прозирало зі ставка, з верби, з вільх і рогозів