Марія Акулова - Заміж у покарання, Марія Акулова

Це діє набагато краще, ніж мої прохання. Мама хоча б намагається.

По мені тато маже поглядом. Я встигаю помітити тяжкість, розгубленість. По спині холодок. Він пообіцяв, але, здається, сам не певен.

– Кизим, чай треба зробити… Хоча б чай…

Мама знаходить сенс життя у звичному. Начебто тільки тепер усвідомлює, що в її будинку – натовп гостей, а вона не годує, не напуває…

Я тільки за. Мені легше бути поруч із нею, коли вона поводиться ось так. Вигостреними рухами дістає тацю, ставить кип'ятитися чайник, насипає чаїнки в заварник.

Я – на підхваті. Але відволікаюся, коли дзвонить телефон. Це Айдар.

Беру мобільний і відходжу до вікна кухні, утихомирюючи серцевий ритм, що прискорився.

Веду по екрану і притискаю до вуха.

– Алло, – кажу тихо. Не хочу привертати зайвої уваги. Навіть не знаю, чому. Просто відчуваю, що не варто. І мамі знати, що дзвонить Айдар, теж не варто.

– Алло, ти де? – Його настрій вгадати не вдається. Мені здається, він звично сконцентрований. А ще трішки злий. Або не трішки. По шкірі біжать болючі мурашки.

– Вдома. – Після паузу додаю: – У батьків.

Далі – знову пауза. Раптовий сумнів та почуття сорому. Він же не думав, що я не поїду? Я б не змогла…

– Як справи? У тебе. – Без цього уточнення відповідь була б, звичайно ж, іншою. Але він зробив його не просто так. Фокус на мені не тішить, як міг би, а дряпає.

– Я нормально, а ти як?

– Довго будеш? – моє запитання Айдар ігнорує, своє ставить без особливої претензії. Я трохи заспокоююсь.

– Мама плаче. Хвилюється дуже. Тато був у СІЗО із адвокатом. Говорять, суд завтра…

– Хочеш залишитись ночувати? – Відчуваю укол у серці. Я, може бути, жахлива, але хотіла б домовити. Та й почути чекала на інше.

Як мені поводитися, Аллах? Що питати і в кого?

– Ні. Я думаю, що приїду.

– Добре. Тебе забрати?

– Ні я сама.

– Тоді до вечора.

Киваю, хоч Айдар цього й не бачить.

– І ще, Айко… – Завмираю всім тілом. Не знаю, що я хочу почути. Але щось… Здатне дати надію. — Будь обережна, добре? – А прохання чоловіка працює навпаки – розбиває її.

– У плані "обережна"?

Слухаю тишу. Серце знову в горлі.

– Фільтруй те, що чуєш і що кажеш.

– Я нічого не кажу, Айдар… – Щоки обпалює сором. Ніздрі роздмухуються від обурення. Я розумію, що причина в нервовій напрузі, але відразу взяти себе до рук важко.

Позаду мама розмовляє з однією зі своїх подруг кримськотатарською. Я раз по раз чую «прокурор». Це сильніше розхитує.

– От і розумниця. Увечері домовимо.

На відміну від тата, мені мій чоловік не обіцяє, що все буде гаразд. Він взагалі нічого не обіцяє. Скидає.

Тривога продовжує іржею з'їдати і без цього надто тонку броню стрессоустойчивости.

Я чую з-за спини хрипке:

– Кизим…

Озираюся. Зустрічаюсь поглядом із мамою. Її очі сповняються одночасно сльозами та надією. Я відкидаю свої страхи. Намагаюся підбадьорити її усмішкою.

– Бабаси віднесеш?

– Звичайно.

Беру тацю і несу до кабінету.

Відчуваю на собі погляди, але в мене ніхто нічого не питає та не гальмує. Я розставляю чашки, солодощі, цукор, заварник і розвертаюся до дверей, як робила мільйон разів до заміжжя.

Тільки раніше мене хвалили, в спину неслося бісміллах, побажання щастя, здоров'я, татовий гордий погляд. А зараз я просто йду, притиснувши тацю під пахвою.

Спеціально сповільнююся дорогою на кухню. Думаю навіть піднятися до своєї старої спальні, побути там – трохи відпочити, але це буде неправильно. Я потрібна мамі. Тож йду до неї.

Проводжу вдома час до самого вечора. Почуваюся виснаженою. Мама потроху заспокоюється. Починає вірити у краще. З нашого будинку їдуть люди. Він поступово пустішає.

Коли тато проводжає останнього зі своїх друзів, ми з мамою стоїмо у дверях, що ведуть з кухні до холу. Вона навіть усміхається. Це розливається бальзамом на мою душу. Я також хочу вірити, що обійдеться. Допоможу мамі з посудом та замовлю таксі.

Розвертаюсь, але повернутися на кухню не встигаю. Мама йде, а мене гальмує тихе:

– Дочко, стривай…

Обертаюся і зустрічаюся з татом поглядами. Ось так прямо — вперше за багато днів і місяців.

Начебто є, про що переживати, а моє серце на це все одно реагує. Відвикла. Хвилююся.

Він виглядає старшим і сильно втомленим. У горлі застрягає питання: чи вірить він, що обійдеться? Не можу змусити себе спитати.

Ще вчора не подумала б про таку можливість, а сьогодні з губ саме рветься:

– Як ти?