Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Але, Джеку, — перебив Стонор, — невже й ти?..

— Так. Розірваний і незрозумілим чином сполучений шнур і зниклий перископ — речі реальні. Вони не можуть бути справою «примар», про яких твердить лікар.

— Зі шнуром у нас була галюцинація.

— Припустимо. А перископ?

— Вони поцупили його, це ясно, як діагноз нежиті, — сказав лікар. — Цілу ніч вони вешталися навколо Великої кабіни й вовтузились біля дверей. Це була жахлива ніч.

— Ну все-таки, хто «вони»? — з роздратуванням запитав Стонор. — Ви навіть не можете пояснити, як вони виглядають.

— Звісно, я не міг розгледіти їх як слід. У перископ було видно лише тіні. Не забувайте, що дуже мело. Але я добре чув кроки, удари у двері. Коли вони наближалися до дверей, ті навіть зсередини починали світитися.

— Світитися?

— Так, фіолетовим світлом. Тому я спорудив барикаду.

— Це дуже дивно, — відзначив Лоу. — Виявляється, у нас були однакові галюцинації. У Крижаній печері ми з Генріхом також бачили фіолетове світіння. Я навіть хотів стріляти в нього…

— Ти хотів стріляти і в мене з Джеком, коли ми повернулися, — пробурчав Стонор. — Це доводить лише, що у всіх у нас не в порядку нерви.

— Це доводить, що біля нашої зимівлі відбувається щось, чого ми поки не в змозі зрозуміти, — тихо сказав Рассел. — Незрозуміле не можна скидати з рахунків.

— Що ж ти пропонуєш, Джеку?

— Вихід один. Ми зіткнулися з явищами, яких не можемо пояснити, знайшли об’єкти, які не можемо до кінця дослідити. За незрозумілих обставин зник наш товариш. Вихід один, Ральфе. Треба зв’язатися з радянською станцією. Вони недалеко. У них є літак.

— Ніколи! — закричав Стонор. — Ніколи! Просити допомоги від радянських учених! Ти забув, що ми знайшли величезне родовище урану. Все що завгодно, але не це.

— Стривайте, Стоноре, — підняв голову лікар. — Наш шановний звіздар має рацію. У росіян є хороший лікар. Удвох ми могли б швидше допомогти Генріху.

— Ні, — твердо повторив Стонор. — Забудьте про цю ідею. Вже краще просити допомоги з континенту.

— Варто нам попросити допомоги, Ральфе, як першими прийдуть на допомогу саме росіяни, — глузливо посміхнувся Лоу. — Вони найближче. Хлопці чуйні й… сміливці, хай йому біс.

— Тоді викручуватимемось самі, — запально кинув Стонор.

Знову запанувало мовчання.

— Який же план дій? — запитав нарешті Лоу.

— Треба… продовжувати… пошуки… Тойво… — виразно прошепотів Ковальський.

Стонор закусив губи.

— Спробуємо шукати його на льодовику… між Крижаною печерою і Великою кабіною. В першу половину дня йдемо ми з Фредом; після обіду — Рассел з лікарем. До темряви всі мають бути у Великій кабіні. Вночі чергування по черзі. Джеку, постарайтеся спорудити до ночі новий перископ з горизонтальним оглядом.

— І з хорошим прожектором, — додав Лоу.

Рассел мовчки кивнув.

— А що передати по радіо? — запитав Жиро, зосереджено розглядаючи свої нігті.

— Нічого… Або ні: повідомте, що під час заметілі пропав геолог Тойво Латікайнен. Тіло поки не знайдене.

— І все?..

— Все.

Лікар зсунув на чоло феску і похитав головою.

Пошуки в околицях Великої кабіни не дали результатів. Стонор і Лоу дісталися ще раз до Крижаної печери. Там усе було на своїх місцях. Записка, адресована Тойво, як і раніше лежала біля радіопередавача. Стонор підняв кришку люка, що вів у лабіринт, довго вдивлявся у морок. У коридорі було темно й тихо, відчутно тягнуло морозним повітрям.

«Дивно, що ми не знайшли виходів з цього загадкового підземного царства, — подумав Стонор. — А вони явно є. Протяг дуже сильний. Треба буде обов’язково розшукати їх…»

Післяобідній маршрут астронома й лікаря також виявився безрезультатним. Вони в декількох місцях перетнули льодовик, зазирали у всі тріщини; упевнилися, що темні плями, виступаючі серед снігу й фірну[181], є лише брилами морени[182]. По дорозі назад Рассел запропонував піднятися на високе плато, що обмежувало ущелину з півдня. Лікар, проклинаючи в душі довгі ноги астронома, погодився.

З вершини плато відкрився вид на багато десятків кілометрів навколо. На північному заході зовсім низько над сніговим обрієм висіло неяскраве оранжеве сонце. Густа синя тінь уже лягла в долині. На півдні за сніговими хвилями безкраїх білих косогорів виднілися скелясті зубці далекого гірського ланцюга. Над ними в темніючому небі висіли вервечки райдуг. Вихор, що летів із глибин континенту, вже здійняв там у повітря міріади найдрібніших снігових кристалів. Вони заломлювали сонячні промені, утворюючи райдужні пояси і склепіння.

— Треба повертатися, звіздарю, — щулячись, сказав лікар. — З півдня йде ураган. І сонце заходить…

Рассел пильно вдивлявся у сніжну рівнину, що розкинулася на південний схід від плато. Десь там, на південному сході, п’ять днів тому впали залишки боліда… Боліда?..

— Якби у нас був літак, — тихо сказав астроном.

— О, — пожвавився лікар, — літак! Можна було б полетіти в Ріо-де-Жанейро. Я хотів сказати, відправити туди Генріха, — виправився він, помітивши здивований погляд Рассела.

З останніми променями сонця лікар і астроном під’їхали до Великої кабіни. Лоу порпався біля метеобудки. Стонор прилаштовував прожектор до нового перископа.

На питання Стонора Рассел заперечно похитав головою.

— А у нас новина, — злісно примружився Стонор. — Радіограма від росіян. Пропонують допомогу. Вочевидь, чули наше радіо.

— Що ти відповів?

— Подякував, просив не турбуватися.

Рассел відвернувся і мовчки пройшов у відчинені двері Великої кабіни.

Всупереч прогнозам лікаря, ніч минула спокійно. Вітер змінив напрям і пригнав валки хмар. Стовпчик ртуті