Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Знадвору спека, — оголосив Лоу, повертаючись опівночі з метеомайданчика. — Тиша… Ні вітру, ні примар… І таке полярне сяйво, — крізь хмари видно.

Лікар збентежено кашлянув.

По черзі чергували біля перископа, освітлюючи околиці зимівлі сильним променем прожектора. Щогодини чергові піднімалися нагору, обходили навколо Велику кабіну і метеомайданчик. Під ранок знову налетів вітер, підняв у повітря сніжну куряву. Температура впала.

— Через три години світанок, — сказав Стонор, що чергував у останню зміну. — Вочевидь, «примари» вирішили дати нам спокій. Замкнемося міцніше — і спати… Можна опустити перископ і вимкнути прожектор.

Зі сходом сонця заметіль уляглася. Близько дев’ятої години ранку Лоу відчинив головний вхід і почав розчищати доріжку до метеомайданчика.

Біля будки з приладами лопата натрапила на щось тверде. Лоу копнув глибше і витягнув трубу перископа. Метеоролог розгублено озирнувся. Над сніговим куполом Великої кабіни яскраво блищав об’єктив другого перископа, щойно висунутого Расселом.

— Так, — процідив крізь зуби метеоролог, — до всіх інших талантів, він ще й актор…

Зваливши на плече перископ, Лоу рішуче попрямував до Великої кабіни.

На галас, зчинений розлюченим метеорологом, у салоні зібралися всі мешканці зимівлі.

— Шахрай, фігляр! — кричав Лоу, тицяючи під ніс лікареві обледенілу трубу. — Я відучу тебе знущатися з товаришів!..

— Зачекай, Фреде, до чого тут я! — бурмотів лікар, поспішно відступаючи в кут салону. — Стоноре, Рассел, тримайте його, він уб’є мене!..

— Дозволь, — неголосно сказав Рассел, відсуваючи метеоролога і беручи в нього трубу.

— Я змушу тебе проковтнути свою феску! — продовжував кричати Лоу, намагаючись спіймати лікаря за комір.

— Заспокойся, Фреде, — втрутився Стонор. — Як, лікарю, невже ви зважилися на цей нерозумний жарт?

— Я… я… — твердив цілком приголомшений Жиро.

— Комедіант, клістирна трубка, ліможський папуга!..

— Хелло, Фреде, не поспішайте. — Тон, яким Рассел промовив ці слова, змусив усіх замовкнути. — Ось нижній кінець перископа, який я вчора вийняв зі штатива.

— Ну?

Рассел замість відповіді приклав нижній кінець приладу до обледенілої труби, принесеної метеорологом.

— Ну? — все ще не розуміючи, повторив Лоу.

— Верхня частина перископа вирвана; не вийнята, не вигвинчена, а вирвана. Трубу розірвали. Ані в лікаря, ані у нас усіх разом узятих, не вистачило б для цього сил.

— О, чорт! — пробурмотів Лоу, переконавшись, що Рассел має рацію.

Лікар збагнув, що зараз найвідповідніша мить для реваншу.

— А, розбійнику! — загорлав він, розмахуючи руками. — Ти мало не задушив мене! Помісь павіана з гнойовим жуком! Іржавий флюгер! Я ображений як француз, як учений, як людина. Я…

— Вибач мені, Червона Шапочко.

— Я тобі не Червона Шапочка, а доктор медицини!..

— Джентльмени! — втрутився Рассел. — Відкладіть з’ясування ваших стосунків. Треба негайно оглянути місце, де був знайдений перископ.

— Цілком ясно, що вчора його тут не було, — оголосив Стонор, коли оглянули місце знахідки. — Якби Фред був уважніший, він відразу помітив би це. Перископ принесений уночі, найпевніше під ранок, під час завірюхи.

— Що ж усе це означає? — пробурмотів Лоу.

— Сліди! — раптом крикнув лікар з куполу Великої кабіни. — Сліди на снігу біля перископа. Ходіть сюди!..

Стонор, Лоу і Рассел поспішили до того місця, де стояв лікар. Ланцюжок темних заглибин на іскристому сніжному покриві ні в кого не викликав сумнівів.

— Сліди ніг, — задумливо промовив Стонор. — Нічний гість, вочевидь, обійшов навколо перископа, а сліди збереглися лише на підвітряному боці куполу.

— Можливо, це наші сліди? — відзначив Лоу.

— Хіба вночі хтось із вас наближався до перископа? — запитав Стонор.

Усі заперечно похитали головами.

— Стійте! — крикнув нараз Стонор. — А не чи здається вам, що ось ця заглибина нагадує слід босої ноги? І ця також…

— Далебі, вірно, — погодився лікар. — Ось відбиток великого пальця, ось іще палець, а тут п’ята.

— Це такі самі сліди, які ми бачили позавчора біля входу в Крижану печеру, — сказав Рассел. — На жаль, ми затоптали їх, не встигнувши як слід роздивитися.

Стонор опустився на коліна, уважно розглядав сліди. Відтак він тихо розсміявся.

Лоу й лікар здивовано перезирнулися.

— Друзі мої, все ясно, — урочисто оголосив Стонор. — Точніше, перед нами ще одна дивовижна загадка Антарктиди… Це сліди єті — таємничих снігових людей, які, на думку деяких учених, населяють високогірні області Гімалаїв. На даний час у Гімалаях єті, вочевидь, стали величезною рідкістю. Ніхто з європейців їх узагалі не бачив. Проте я особисто спостерігав такі самі сліди на перевалі Донк’я-Ла, на захід від Евересту[183], кілька років тому. До двох найбільших відкриттів ми можемо додати ще й третє: у Антарктиді збереглися предки людини. І нам необхідно спіймати хоча б одного з них.

— Судячи з того, що вони без зусиль рвуть на частини металеві труби, це буде нелегко, — похитав головою лікар.

— Або вбити!.. Це сенсація: єті на Землі королеви Мод. Я не знаю, що справить більше враження: стародавні виробки чи стародавні людиноподібні мавпи, відкриті нашою експедицією у глибині антарктичного континенту.

— Чи уран, — відзначив Лоу.

— Про уран доведеться мовчати, Фреде, — зітхнув Стонор, — але вже зате єті…

— Можна дати про них кореспонденцію по радіо? — пожвавився лікар.

— Ні в якому разі. Спочатку треба дістати живого чи мертвого єті. Якщо здійняти галас завчасно, нас можуть випередити. У нашому розпорядженні близько трьох місяців до кінця зимівлі. Може, нам пощастить і добудемо не одного, а декілька екземплярів. Гадаю, що опудало єті коштуватиме не менше мільйона доларів.

— Значить, єті вчора поцупили перископ, а