Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

— Ага. Добре. Зняли ми її, значить. Потім напали на нас.

Довелося аварійну посадку здійснювати. Апарат аж увесь он потрощили. Ага. Але, найголовніше в тому, що той, хто на нас на орбіті напав, знову поряд виявився і…

— Та хто ж це такий!?

— А ви що, не знаєте? Втім, — зсунувши набакир міліцейського кашкета, почухав потилицю Богдан, — втім, ви й дійсно його знати не можете. Він, здається, не тутешній таки. Хоча ми, чесно кажучи, навпаки почали було думати.

— Та хто ж це він?!

— Електратор. Великий і Незнищенний, матері його ковінька. Дарт Вейдером кличуть.

— Дарт Вейдер!?! — Дар Ветер широко розплющив свої, і без того великі, очі. — Дарт Вейдер тут?!

— О, ви, виявляється, таки знайомі, — зробила непевний жест ртутна рука Норильцєва, який до того з цікавістю дослухався до розмови.

— Знайомі!?.. Дуже добре знайомі. За чутками та деякими побічними ефектами. Але ще не зустрічалися.

— От і зустрінетесь! Допоможіть нам його відшукати.

Він Сніжану он в тому напрямку потягнув, — махнув Богдан ліворуч. — Години зо три тому.

— Ну, за три ваших години вони далеко піти не могли. Та й стежка в тому напрямку одна лише.

— Одна?! Одна, кажете? Так чого ж ми стоїмо?! Стоїмо чого ми? Побігли, побігли швидше! Самі ж кажете, що не могли вони далеко втекти.

— За ваш час не могли, — неуважно зазначив Дар Ветер. — Не за наш.

— Пішли, пішли!

— Не можу, — зітхнув раптом дослідник лискучого світу.

— Аж ніяк не можу. Зарано ще буде.

— Зарано?! — аж задихнувся від люті капітан. — Зарано, кажеш!? Дивися, щоб для тебе запізно не стало, — рявкнув та й ухопив Дар Ветера за кремезне плече. — Пішли, кажу! А не то вниз аж загуркотиш зараз в мене!

До низу, всіяному гостряками кришталевих уламків, від верхівки здибленого корпусу „Софії” було метрів десять.

Враховуючи те, що сила тяжіння Кременчука нічим не відрізнялася від земної, цього було достатньо, аби понівечитись на усе те життя, що залишилось. Якщо воно взагалі залишиться опісля такого польоту.

— Ну? — загрозливо кинув Богдан, підштовхуючи Дар Ветера до самого краю обшивки.

Дивно, але той не злякався жодним чином. Навіть звільнитися від жорсткої хватки капітана не спробував. А виважено мовив, дивлячись просто в очі свого камуфляжного візаві:

— Спокійно, Богдане Івановичу, спокійно. Не можу я поки що не те, що битися з Дарт Вейдером, а й навіть наближатися до нього. І, розумієте, я взагалі не воїн. Я — дослідник. Я цей світ з усіма істотами його своїми знаннями підкорюю, не зброєю.

— Слухай-но, ти, дослідничку, — звився собі й Норильцєв, вихоплюючи з піхв акінак і приставляючи гостре лезо просто до горла місцевого ісусика. Котрий, здається, розпочав знущатися не лише з капітана, а й з нього, Зоребора Сталевої Десниці. — Слухай-но, диваче, а ну-мо давай веди нас до Сніжани. А то взагалі без голови до землі дістанешся!

Треба віддати належне Дар Ветеру: і меча він не злякався. Лише зітхнув сумно-сумно і кинув погляд на дзеркальну поверхню тороса, з якого нещодавно перестрибнув на обшивку „Софії”.

На поверхні відображувались два бандюки — один патлатий, другий в міліцейському кашкеті, — що метушливо двоїлися навколо гордовито випростаної постаті.

— Заспокойтеся, товариші, — мовила постать. — Ще дійсно зарано зводити нас із Дартом в одному місці. Це чревате анігіляцією… — І дещо таємниче Дар Ветер додав: — Кременчук не витримає цього. І не зрозуміло було який Кременчук мається на увазі.

— Це я тебе зараз анігілюю! — не вгавав Норильцєв.

— Який же ви галасливий, юначе, — ледь скривився бранець землян. — Краще подивиться через бінокль он на ту скелю. Бачите? Дещо вивищується над обрієм градусів у тридцяти ліворуч від вас.

Подивитись Норильцєв не встиг, бо Богдан вже вихоплював в нього оптику й припадав до окулярів. В них, майже на межі видимості, можна було розрізнити величезний дзеркальний стрімчак, в якому неясно вовтузилось щось темно-фіолетове навколо сіросріблястого.

— Сніжана?! — ворухнулись губи капітана. — Сніжанка?

Сніжа-а-а-ано!!! — загорлав він на увесь цей лискучий світ, аж всередині „Софії” Такаманохара біля ліжка Нкси здригнулася. — Там Сніжана, Ігорю, там Сніжана!

Капітан крутнувся на місці, повертаючись обличчям до хлопця. Але якось невправно поставив ногу, поточившись на самому краєчку здибленого ребра „Софії”. Нажахано забалансував на місці і, відчуваючи, що починає падати, ухопився за металеву руку Норильцєва, тягнучи його за собою в десятиметрову прірву, всіяну кришталевими гостряками.

— Сніж… Іг… Ігорю-ю-ю, допоможи-и-и-и!!!

Дар Ветер незворушно спостерігав за ними, чомусь не пробуючи зробити й найменшого поруху. А Норильцєв з капітаном, сплівшись тілами в одне ціле, вже зривалися з краєчку „Софії” і потрощена на скалки планета стрімко неслась їм назустріч.

Але Зоребор цього вже не бачив. Бо незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаної порожнечею розпочала наповнювати його мозок. Темніше… темніше… темніше…

Все. Суцільний морок. Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Норильцєв перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Ігоря лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Хлопець застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Норильцєв примружив очі, фокусуючи зір, і байдуже відзначив, до здибленого краєчку борту апарату було не менше десяти метрів. Ото якби звалитися звідти, то потім і кісток не збереш. Не збереш?!

Тіло відразу ж занило кожною своєю клітиною. Воно було дуже побите, це тіло, але… Але живе! Хоча й дуже нажахане. Низка образів