Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

майнула перед очима Зоребора і він вже з недовірою втупився в борт апарату, що навис над ним. Невже він зверзся звідти?!

— Невже ж ми звідти зверзлися?! — почувся голос поряд.

Гранично слабкий голос, але Ігор так здригнувся, наче в нього над вухом з гармати пальнули. — Не може цього бути!

Хлопець обережно повернув голову і зустрівся з ошелешеним поглядом Кременчука. Той, як впав на спину, так і лежав, не пробуючи навіть ворухнутися. Слідів крови чи чогось подібного ані на ньому, ані навколо нього не спостерігалося. На самому Ігорю, до речі, теж. А в капітана навіть міліцейський кашкет з маківки не зсунувся. Наче його власника не кинули, а обережно-обережненько поклали на потрощене скло. Та що ж це воно діється!

— Звідти ми з тобою звалилися, звідти, — похмуро кинув Норильцєв, пробуючи зайняти вертикальне положення.

Механічне положення зайнялося майже відразу. Розумове перебувало у стадії зайняття. — З нами, якщо пам‘ятаєш, дехто третій був. Він що, там залишився?

— Ух, ти! — рвучко скочив на рівні й капітан, але відразу ж застогнав, збиваючи кашкета на потилицю та й розтираючи лоба своєю великою долонею. — І дійсно… Дар Ветер? — спитав. — Дар Ветере! — покликав неголосно. Але лише скляна луна зашерхотіла поміж торосів. — Дар Ве-еетере!!! — загорлав Кременчук голосніше. — Ти де? Де ти, матері твоїй ковінька?..

Тиша. Дзеркальна нашорошена тиша. Лишень у відчиненому люку „Софії” щось завовтузилося й за мить в ньому з‘явилася Сонька, ледь мружачись від яскравого світла. За поперек її обіймав похуділий Нкса.

— Чого галасуєте? — кинула дівчина. — Який такий вітер?

Чи Вейдер?

— Не „вітер”. І не „Вейдер”. А „Ветер”, — як і раніше, похмуро, поправив Такаманохару Норильцєв. — Абориген місцевий. Познайомилися ми тут з ним, поки ти… — І хлопець осікся, уважніше вдивляючись у копицю піррянина. — Ти як, друзяко?

— Нічого, — пискнув той. — Нічого, друже. Набагато краще, ніж раніше. От тільки…

— Тільки?

— Тільки темрява дошкуляє. Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся. А тут, тільки-но кращає трохи, так і мерхне усе навкруги.

— Ага, мерхне, — вклинився раптом Кременчук. — Якби не мерхнення оте, нас би, мабуть, вже й у списку живих не було.

Усі члени екіпажу „Софії” дещо розгублено втупилися в капітана. А той вже ляскав кашкетом по своєму камуфляжному комбінезону, вибиваючи з нього іскристу пилюгу.

— Ну, чого вирячилися? — запитав. — От ти, Сонько, скажи, чи зміг би Нкса живим залишитись в нормальних умовах, якби його в тих самих умовах отой Дарт Вейдер та потоптав би отак ненормально?

— Н-ну… нанороботи… допомога…

— Ага. Нанороботи. Вони б хлопчака за годину на ноги поставили, а між тим… Та й у Норильцєва, до речі, ніколи жодного тобі наноробота на спостерігалося.

Сонька нетямуще зиркнула на юнака.

— Розумієш, — дзеленькнув той кольчугою, — ми з капітаном з „Софії” впали. Аж он звідти, — і знічено махнув вгору ртутним протезом.

Такаманохара змірила поглядом десятиметрову відстань і пересмикнула плечима:

— А я?

— Що — „ти”? — не зрозумів Зоребор.

— Не падала вона і не топтав її ніхто, — дещо двозначно кинув капітан. — Нічого, все твоє ще попереду, — заспокоїв.

— Хоча… Хоча, згадай, як ми з орбіти усі разом завалилися.

Чи міг би взагалі опісля такої посадки хтось у живих залишитися?

— Висновок? — очі Такаманохари стали якимись крижаними.

— Не знаю ще, — буркнув капітан, припиняючи обтрушуватись й знову надягаючи кашкет. — Нічого не знаю. Сніжанка он до того ж… Дар Ветер…

— Та що це за Дар Ветер такий?! — роздратовано хитнула японка своїм синявим волоссям.

Норильцєв, врешті решт, коротко й більш детально описав ситуацію, а на завершення дещо зарозуміло додав:

— А, може, ми всі всередині якогось величезного наноробота опинилися? Тобто, стали ми… Безсмертними стали.

— Ага, — ледь презирливо кинув капітан, роблячи крок у бік того торосу, з якого Дар Ветер перескочив на обшивку „Софії”. — Безсмертні!.. Величезний наноробот!.. Ти хоч сам розумієш, що кажеш? І повернувся спиною до свого екіпажу.

— Ти куди? — сіпнулася Сонька.

— За Сніжаною. Ніколи мені тут з вами теревені правити.

Доньку рятувати треба.

— Я з тобою! — відразу ж змінив тему розмови і Норильцєв, випростовуючись на увесь зріст і кладучи металеву руку на ефес акінака.

Кременчук лише плечима знизав, пильно вдивляючись в безмежну мозаїку відображень, що линули в нескінченність крізь лискучу грань торосу. Разом з ними в нескінченність линули і Зоребор, і Такаманохара, і навіть незграбний Нкса, що ледь злякано й хворобливо щулився біля дівчини. От тільки Сніжанчине відображення в нескінченності не спостерігалося.

Заплющивши повіки, Кременчук аж застогнав, згадуючи обличчя доньки. І чомусь згадалося воно йому суворим, напруженим, таким, яким побачив він його в далекому Гременці, коли інопланетна істота з „летючої тарілки” зняла свій гермошолом у вигляді безволосої голови з величезними чорними очима. Яким же він тоді враженим був!.. Лише одного разу потім спізнав Богдан подібне відчуття. Коли виявив у шафі на борту „Софії” скафандр його господарів — карнавальний костюм комахи з вусиками-антенами та більмастими фасеточними зиркавками-об‘єктивами.

Кого ж вони тоді в космосі поховали? Як насправді виглядали справжні господарі „Софії”, загадкові істоти з далекої планети? Втім, чи з далекої?.. Он як на борту все було для людського, земного організму пристосоване. Та й усюди, де вони побували, інопланетяни майже нічим не відрізнялися від людей. Хіба що на Піррі. Та й там — мутація звичайної людини. Чи еволюція? Яка однакова для всього всесвіту. Чи всесвітів?

Неясний порух у дзеркальній нескінченності відображень перервав лихоманковий плин думок капітана.

Що там таке?! Сніжана? Дарт Вейдер?.. Навкруги знову мерехтіла лискуча непорушність, але вона вже не відволікала Богдана на сторонні думки.

— Ну? — кинув через плече до Норильцєва. — Йдеш зі мною чи ні?

Позаду щось коротко дзенькнуло і Кременчук неуважно напівобернувся на звук, відразу ж кам‘яніючи на