Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

на Маркет-стрит, я б почув. Я ґрокаю. Я перестав боятися — проте завжди його помічаю, а твій сміх — особливо. Якби я це ґрокнув, тоді б ґрокнув людей, мені так здається. Тоді я міг би допомогти таким людям, як Пат... Або навчити її того, що знаю сам, — чи навчитися від неї того, що знає вона. Або і те, і те. Ми могли б говорити, розуміючи одне одного.

— Майку, все що тобі потрібно зробити для Патті, — так це час від часу з нею бачитися. Чому б нам це не зробити? Вибираймося з цього похмурого туману. Зараз вона вдома; сезон закінчився. Поїхали на південь і побачимось з нею. До того ж я завжди хотіла побачити Нижню Каліфорнію; ми могли б вирушити далі на південь і взяти Пат з собою — і це було б весело!

— Добре.

Вона підвелася.

— Дозволь мені надягти сукню. Хочеш залишити якісь із цих книг? Замість твого швидкого прибирання я б могла б відправити їх Джубалу.

Він клацнув пальцями, і всі вони щезли — окрім подарунку Патриції.

— Лише оцю, — і ми візьмемо її з собою; Пат це помітить. Але, Джилл, просто зараз мені потрібно піти у зоопарк.

— Добре.

— Я хочу повернутися до верблюда і запитати його, чому він такий насуплений. Можливо, верблюди — справжні Старійшини цієї планети... І саме тому це місце — неправильне.

— Два жарти за один день, Майку.

— Я не сміюся. Так само як і ти. І верблюд теж. Можливо, він ґрокає чому. Ходімо. Ця сукня підійде? Хочеш надягти білизну? Я помітив, що на тобі була якась, коли прибирав весь той одяг.

— Будь ласка, любий. Надворі вітряно і прохолодно.

— Легко, — він переніс її на кілька футів. — Трусики. Панчохи. Підв'язки. Взуття. Присядь і підніми руки. Бюстгальтер? Тобі він не потрібен. А тепер сукня — і ти знову пристойно виглядаєш. Ти гарненька — незалежно від того, що на тобі. Ти прекрасна. Можливо, я зможу отримати роботу прислужника дамам, якщо не стану в пригоді для чогось іншого. Ванни, шампуні, масажі, зачіски, макіяж, одяг для будь-якої нагоди, — я навіть навчився робити манікюр, який тобі підходить. Чи це все, мадам?

— Ти чудовий прислужник, любий. Проте я збираюся доглядати себе сама.

— Так, я ґрокаю, що я гарний прислужник. Ти так гарно виглядаєш, що я розмірковую над тим, щоб зірвати з тебе знову цей одяг і передати тобі послання. Стосовно зближення.

— Так, Майкле!

— А я думав, ти навчилася чекати. Спочатку ти маєш відвести мене у зоопарк і купити мені арахісу.

— Так, Майку. Джилл купить тобі арахіс.

У Парку «Золоті ворота» було холодно й вітряно, та Майк цього не помічав, а Джилл вже знала, що їй не потрібно мерзнути чи відчувати незручності, якщо вона цього не хоче. Тим не менше було приємно послабити самоконтроль, зайшовши у теплий мавпятник. Окрім тепла, Джилл тут мало що подобалося — примати, людиноподібні мавпи були надто схожі на людей; гнітюче схожі. Вона думала, що назавжди покінчила з будь-яким святенництвом; Джилл доросла до того, щоб вшановувати аскетичну, майже марсіанську радість від усіх фізичних виявів. Публічне спарювання та випорожнення цих людиноподібних в'язнів не турбувало її, як раніше; у цих нещасних арештантів не було приватності — і в цьому не було їх провини. Тепер вона могла дивитися на все це без огиди: її власна незмінна перебірливість залишалася недоторканною. Неприємно було те, що вони «були зовсім як люди». Кожна дія, кожен вираз, кожен спантеличений вигляд нагадували їй про те, що їй найменше подобалося у власній расі.

Джилл віддавала перевагу Дому Левів — величні самовдоволені самці, впевнені у собі навіть у неволі; спокійна материнська турбота великих самиць; зверхня краса бенгальських тигрів з безоднею в очах; маленькі леопарди — швидкі та смертоносні; сильний запах мускусу, з яким не могла впоратися вентиляція. Майк зазвичай поділяв її смаки, і тут так само вони могли сидіти годинами — у вольєрі з птахами, чи у Будинку Рептилій, чи спостерігаючи за тюленями; якось він сказав їй, що, якби він народився на цій планеті морським левом, це було б для нього найбільшим благословенням.

Коли Майк вперше побував у зоопарку, він дуже засмутився, і Джилл була змушена наказати йому чекати і ґрокати, — позаяк він був близький до того, щоб негайно звільнити усіх тварин. Через якийсь час завдяки її аргументам на користь того, що більшість цих тварин не зможуть вижити на волі, у цьому кліматі та саме такому довколишньому середовищі, в якому він пропонує їх звільнити, він ґрокнув, що зоопарк — це в якомусь сенсі гніздо. За цим першим досвідом минуло багато годин трансу, після якого він більше ніколи не погрожував видалити геть всі ці скляні і металеві огорожі. Він пояснив Джилл, що паркани в зоопарку існували для того, щоб стримувати радше людей, ніж тварин, — і що він спершу не міг цього ґрокнути. Після цього Майк ніколи більше не пропускав візитів до зоопарку — незалежно від того, куди саме вони приїжджали.

Проте сьогодні навіть абсолютна мізантропія верблюдів не змогла змінити настрій Майка, і він дивився на них без посмішки. Так само його не розрадили і примати. Вони постояли трохи перед кліткою з великою родиною капуцинів, спостерігаючи за тим, як ті їдять, сплять, доглядають один за одним, няньчаться, чистяться та безцільно лазять кліткою, — і Джилл потайки кидала їм арахіс, ігноруючи знаки «Не годувати».

Вона кинула один горішок не дуже великому примату; до того як він встиг його з'їсти, до нього підійшов значно більший на зріст самець, який не тільки відібрав горішок, але й побив його, а потім пішов геть. Маленький друзяка навіть не спробував переслідувати свого мучителя; він припав до землі на місці злочину й почав бити лапами по бетонній підлозі, тремтячи від свого безпорадного гніву. Майк похмуро за ним спостерігав. Несподівано ображена мавпа поспішила на інший бік клітки, обрала меншу за себе, збила його з ніг та відлупцювала навіть більше, ніж щойно дісталося їй, — після чого, здавалося, геть розслабилася. Третя мавпа відповзла, все ще скиглячи, і знайшла прихисток у руках самиці, яка мала ще менше дитинча на спині. Інші мавпи не звернули на все це уваги.

Майк відкинув голову назад і засміявся. Він продовжував сміятися — голосно, безупинно. Йому