Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

«Кепріса» спершу впала з шістдесяти на п’ятдесят, тоді на сорок, а на всіх чотирьох смугах у напрямку на північ почали купами збиратися автомобілі. Він пригадав Пагса в зелені: худий, чорнявий, обличчя все ще поцятковане останніми юнацькими вуграми, з автоматом у руках і двома гонерівськими гармоніками («до» і «соль») за поясом камуфляжних штанів. Тридцять років тому це було. Відмотати ще десяток років — і Саллі вже хлопчисько, росте в Гарвічі, дружить з Боббі Ґарфілдом і мріє, щоб Керол Джербер хоч раз поглянула на нього, Джона Саллівана, так, як завжди дивилася на Боббі.

Згодом вона й поглянула, але саме так — ніколи. Тому, що їй вже було не одинадцять, чи тому, що він не був Боббі? Саллі не знав. Сам той погляд був таємницею. Він немов промовляв: Боббі вбиває мене і я щаслива, і я готова отак помирати, доки зорі не попадають з небес, річки не потечуть вгору і не стануть відомими всі слова «Луї, Луї»[57].

Що сталося з Боббі Ґарфілдом? Він потрапив до В’єтнаму? Приєднався до «дітей квітів»? Одружився? Завів дітей? Помер від раку підшлункової? Саллі не знав. Напевне він знав тільки одне: влітку шістдесятого, тоді, коли Саллі виграв безплатний тиждень у таборі Асоціації християнської молоді на озері Джордж, Боббі якось змінився і разом з мамою назавжди покинув Гарвіч. Керол залишилася до кінця школи і, хоч жодного разу й не глянула на нього так, як на Боббі, він був її перший, а вона — його. Одного вечора в селищі неподалік від Нью-Бурга, за корівником якогось фермера, споповненим муканням корів. Саллі пам’ятав, як, кінчивши, відчув солодкий аромат парфумів на її шиї.

Звідки цей химерний зиґзаґ від Пагано в труні до друзів його дитинства? Може, річ у тому, що Пагано був трохи схожий на Боббі, яким він був у ті далекі дні? Волосся в Боббі, щоправда, було темно-руде, а не чорне, однак у нього була така ж сухорлява статура і трикутне обличчя… і таке ж ластовиння. Точно! І в Пагса, і в Боббі всі щоки і перенісся були вкриті візерунком ластовиння, як в Опі Тейлора. А може, просто тому, що коли хтось помирає, згадуєш минуле, кляте минуле.

«Кепріс» їхав уже зі швидкістю двадцять миль на годину, а попереду, майже біля самого з’їзду № 9, машини зупинилися намертво, але Саллі й далі цього не помічав. На ВКНД, станції зі старими піснями, «Містеріанз» співали «96 сліз», а він згадував, як слідом за Діффенбейкером ішов центральним проходом церкви до гробу вперше поглянути на Пагано під записані на плівку церковні пісні. В повітрі над його тілом саме линув мотивчик «Будь зі мною». Над тілом того самого Пагса, який був абсолютно щасливий, коли міг годинами сидіти, сперши поряд себе 50-каліберний автомат, з речовим мішком на колінах і запасом «Вінстона» за ременем шолома, знову і знову награючи «Їду в край далекий».

Заглянувши в домовину, Саллі побачив, що будь-яка схожість з Боббі Ґарфілдом давно зникла. Обряджальник попрацював доволі непогано і труну можна було дозволити собі відкрити, проте Пагс все одно мав загострене підборіддя і обвислу шкіру товстуна, який свої останні місяці прожив на раковій дієті, такій, про яку ніколи не пишуть у «Нешнел інквайрер» і яка складається з опромінення, ін’єкцій хімічної отрути і чіпсів у необмежених кількостях.

— Пам’ятаєш гармоніки? — спитав Діффенбейкер.

— Пам’ятаю, — відповів Саллі. — Я все пам’ятаю. — Пролунало це якось дивно, і Діффенбейкер зиркнув на нього.

Перед очима Саллі з разючою виразністю спалахнув образ Діффа того дня в селі, коли Мейленфант, Клемсон та інші бузувіри зненацька почали мститися за ранкові жахіття, за жахіття всього минулого тижня. Вони хотіли кудись викинути все це з себе: завивання вночі, неочікувані артобстріли, а насамкінець — охоплені полум’ям гелікоптери, що летіли вниз, а їхні гвинти і далі оберталися, розсіюючи довкола дим своєї загибелі. Як вони гримнулися! Шарах! А коли американці вискочили на галявину, чоловічки в чорних піжамах як ушкварять по «Дельті 2–2» і «Браво 2–1» із лісу. Праворуч від Саллі біг Віллі Ширмен, а попереду — лейтенант Пекер; потім лейтенант дістав чергу в обличчя — і попереду не залишилося нікого. Ліворуч був Ронні Мейленфант. Він не переставав верещати своїм пронизливим фальцетом, ні на мить, скидаючись на скаженого, настирливого торгівця товарами телефоном, що збісився від амфетаміну: «Ну ж бо, ви грані очки! Давайте, падлюки косоморді! Ну, хери, стріляйте в мене! Довбані пришибки! Вам тільки своїм лайном стріляти!» За ними йшов Пагано, а поруч з Пагсом Слокум. Кілька хлопців з «Браво», але більше з «Дельти», так йому пригадувалося. Віллі Ширмен гукав своїх, та майже всі вони відстали. Дельтівці ж не відставали: Клемсон, Волленскі, Гакермаєр. Просто разюче, як він пам’ятав їхні прізвища; прізвища і запах того дня. Запах джунглів і гасу. І небо, синє над зеленим. І… Боже, як вони стріляли, наче ті малі задрипанці гатили! Ніколи не забути, як вони стріляли, і відчуття, як коло самого тебе свистить черга, а Мейленфант репетує: «Стріляйте ж, сволото дохла! Не можете? Хріни безокі! Ну ж бо, ось же я! Сліпі, косоокі, смердючі, недограні педики, я тут!» А люди з гелікоптерів, що впали, кричали, а вони витягали їх, збивали вогонь піною і витягали, от тільки вони більше не були людьми, не тим, що можна назвати людьми, а більшою своєю частиною кричущими обідами швидкого розігріву, обідами швидкого розігріву з очима і пряжками від поясів, з пальцями, що порипують, тягнучись до тебе, а з розтоплених нігтів куриться дим. Саме так. Такі речі не розповіси людям на зразок доктора Конроя. Як, коли потягнеш, від їхніх тіл відвалювалися шматки, зісковзували, як від печеної індички в гарячому розтопленому жирі знизу відділяється хрумка шкіра. Ось так, а ти весь час відчуваєш запах джунглів і гасу, і все це відбувається — це справді грандіозне-преграндіозне шоу, як казав Ед Салліван — і відбувається все це на нашій сцені, й тобі нічого не залишається, як змагатися і намагатися дотягти до кінця.

Ось який ранок, ось які гелікоптери. І все це мусило знайти якийсь вихід. Коли по обіді вони дісталися до маленького задрипаного селища, в їхніх носах усе ще гніздився сморід обвугленого екіпажу; старого лейтенанта вбили, а дехто з хлопців — Ронні Мейленфант і його друзяки, якщо вам потрібні уточнення, — трішки звихнулися. Новим лейтенантом став Діффенбейкер і одразу ж виявив, що командує божевільними, що бажають перебити всіх, кого побачать, —