Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

брудним придатком Бріджпорта. Проте він усе одно проводив там майже всі дні, як не на стоянці, то в офісі («Шевроле Саллівана» вже чотири роки поспіль нагороджували золотою зіркою), а йшов зазвичай о шостій, щонайпізніше о сьомій. Сідав у свій демонстраційний «шевроле кепріс» і мчав на північ до Мілфорда. Зазвичай він їхав з неусвідомленим, але дуже реальним відчуттям вдячності.

Цього літнього дня він, як завжди, попрямував з Мілфорда на південь по I-95, проте пізніше, ніж зазвичай, і не звернув на з’їзд номер 9 «АШЕР-АВЕНЮ, ГАРВІЧ». Сьогодні він вів свій автомобіль, блакитний, з чорними шинами, далі на південь, і його страшенно тішило спостерігати, як спалахують гальмівні фари, коли водії помічали його в дзеркалі заднього огляду. Вони приймали його за копа. Він доїхав аж до Нью-Йорка.

Авто залишив у салоні Арні Моссберґа у Вест-Сайді (коли торгуєш «шевроле», проблем з паркуванням не виникає, одна з вигод цього бізнесу), порозглядав вітрини дорогою через місто, з’їв біфштекс у «Палмту», а тоді вирушив на похорон Пагано.

Пагс теж був на місці падіння гелікоптерів того ранку, а того пообіддя побував у селі. А ще він був один із тих, хто потрапив ув останню засідку на стежці, що почалася, коли сам Саллі чи то наступив на міну, чи то зачепився за дротик і підірвав прив’язаний ременем до дерева вибуховий пристрій. Чоловічки в чорних піжамах засіли в кронах і як вгатили! На стежці Пагс схопив Волленскі, коли Волленскі дістав кулю в горло. Він дотяг Волленскі до галявини, але той уже був мертвий. Пагс, напевно, був залитий кров’ю Волленскі (насправді Саллі цього не пам’ятає, на той час він уже горів у власному пеклі), однак для Пагса це, мабуть, було свого роду полегшення, бо вона замалювала іншу кров, що ще не цілком висохла. Адже Пагано стояв так близько, що його забризкало, коли Слокум застрелив друзяку Мейленфанта. Забризкало Клемсоновою кров’ю, Клемсоновим мозком.

Саллі ніколи й словом не обмовився про те, що трапилося з Клемсоном у селі, ні докторові Конрою, нікому. Він тримав язика за зубами. Усі тримали.

Пагс помер від раку. Коли помирав хтось зі старих в’єтнамських друзяк Саллі (нехай уже й не зовсім друзяк: більшість з них були дурні, як пні, й зовсім не такі, якими Саллі уявляв друзяк, але вони називали себе так, бо слова, яке б передавало, ким вони були один для одного, не вигадали), складалося враження, що причиною завжди був рак, наркотики або самогубство. Рак зазвичай починався в легенях або мозку, а потім просто поширювався на весь організм, неначе всі вони залишили свою імунну систему в ліску. У Діка Пагано був рак підшлункової. Як і в Майкла Лендона. Рак зірок. Труна була відкрита, і старий Пагс виглядав не надто потріпано. Дружина наказала обряджальникам одягти його в звичайний діловий костюм, а не в форму. Ймовірно, вона взагалі не розглядала такої можливості, попри всі нагороди, що їх здобув Пагано. Пагс носив форму всього два чи три роки, і роки ці були як відхилення від норми, як термін, відбутий в окружній в’язниці за те, що в якийсь злощасний момент ти зробив щось, зовсім тобі невластиве, найімовірніше, напідпитку. Скажімо, убив когось у бійці в барі або тобі стрілило в голову підпалити церкву, де твоя колишня дружина веде заняття в недільній школі. Саллі не уявляв, щоб хоч хтось із тих, з ким він служив, зокрема й він сам, захотів бути похованим у військовій формі.

Діффенбейкер — для Саллі він і досі залишався новим лейтенантом — теж приїхав на похорон. Саллі не бачив Діффенбейкера вже дуже давно, і вони добре порозмовляли… хоча, власне, майже весь час говорив Діффенбейкер. Саллі не дуже вірив, що розмови щось змінюють, але не переставав думати про те, що сказав Діффенбейкер. Здебільшого про те, з якою люттю він говорив. Думав про це усю дорогу назад до Коннектикуту.

О другій він, прямуючи на північ, перетнув міст Тріборо, маючи в запасі купу часу, щоб уникнути вечірніх заторів. «На мосту Тріборо і на головних розв’язках Лонг-Айленда все гладко», як висловився репортер з гелікоптера служби дорожнього руху. Ось для чого тепер служать гелікоптери: оцінюють інтенсивність руху транспорту на в’їздах і виїздах з великих міст Америки.

Коли не доїжджаючи до Бріджпорта автомобілі почали скидати швидкість, Саллі цього не помітив. Він перелаштував приймач з новин на старі пісні й поринув у спогади про Пагса і його гармоніки. Штамп зі стрічок про війну: сивуватий ветеран з губною гармонікою, але Пагано, о Боже мій, Пагано міг звести вас нахер з розуму. Він гудів день і ніч, аж доки хтось із хлопців — може, Ґекслі, а може, навіть і Ґарретт Слокум — не сказав, що коли він не припинить, то одного ранку може прокинутися з першим у світі гудючим імплантатом у задньому проході.

Що більше Саллі думав, то більше схилявся до версії, що імплантатом у задньому проході погрожував Слай Слокум. Чорний здоровань з Талси вважав, що «Слай і Фемілі Стоун» — найкращий гурт на землі (звідси і прізвисько), і відмовлявся повірити, що члени іншого його улюбленого гурту, «Рер Ерс» були білі. Саллі пригадалося, як Діфф (це було до того, як Діффенбейкер став новим лейтенантом і кивнув Слокумові, мабуть, найголовніший жест, який Діффенбейкер коли-небудь зробив або ще зробить у своєму житті) втовкмачував Слокумові, що ці хлопці такі ж білі, як клятий Боб Ділан («блідомордий народник», так Слокум називав Ділана). Слокум подумав, подумав, а тоді відповів з рідкісною для нього серйозністю: «Херню ти говориш! «Рер Ерс»? Та вони чорні. Вони ж, нахер, записуються на «Мотаун», а всі мотаунські групи — чорні, це всі знають[56]. «Супрімз», довбані «Темпс», «Смоукі Робінсон» і «Міреклз». Я тебе, Діффе, поважаю, як співається, ти крутий і ти на всю країну, то всім ясно, але якщо будеш морозити подібну фігню, я тебе вирубаю».

Слокум не терпів звуки губної гармоніки. Вони нагадували йому про блідомордого народника. Коли йому намагалися пояснити, що Ділан бере війну близько до серця, Слокум запитував: «А чого ж цей осел ревучий, трясця його матері, хоч раз не приїхав сюди з Бобом Гоупом? А я вам скажу, чого, — заявляв Слокум. — Бо боїться, от чого. Лиш гуде на своїй гармоніці, грьобаний, солодкодупий, ревучий осел!»

Розмірковуючи над тим, як Діффенбейкер розводився про шістдесяті, згадуючи давні імена, давні обличчя і давні дні, Саллі не помічав, як стрілка спідометра