Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— розвідати все, що можна, про Марвіна Фрея — забрало більше часу. Виявилося, що розвідувати там майже нема чого. Він був перукар у єдиному готелі Дюбуавілла, невеликого містечка в Четвертій окрузі. Такий собі перукар-піжон, у смугастих штанах з гострими, як ніж, складками; з лискучою від мастил поріділою чуприною; з руками, схожими на надуті білі гумові рукавички; з безформним м’яким носом, помережаним червоними прожилками, та нудотним духом сен-сену й сивухи з рота. Удівець, живе з двома дочками. Про такого не багато довідаєшся. Усе відомо наперед. Звісно ж, він має безсмертну душу, неповторну й неоціненну в очах божих, він унікальний згусток атомної енергії, названий ім’ям Марвін Фрей, але ти знаєш його як облупленого. Знаєш його дотепи, його масне гугняве хихотіння, що незмінно їм передує; знаєш, як його сизий язик потішено облизує губи на закінчення; знаєш, як він витанцьовує і белькоче перед важкою тушею з обкладеним гарячими салфетками обличчям, що належить місцевому банкірові, чи місцевому конгресменові, чи власникові місцевого казино; знаєш, як він заграє до готельних «ціпочок» і морочить їх своїми балачками; знаєш, як він залазить у борги, бо то йому зрадило передчуття на перегонах, то не пощастило в кості; знаєш, як він прокидається вранці й сидить на краю ліжка, спустивши босі ноги на холодну підлогу, відчуваючи в роті мідний присмак і поринувши у свою невимовну безнадію. Ти знаєш, що з таким клубком убогості, боягузтва й пихи йому пряма дорога до того, щоб позбутись останніх решток гордості та сорому й стати знаряддям у руках Макмерфі. Або когось іншого.

Та сталося так, що то був Макмерфі. Ця обставина не випливла на світ у першій розмові з Марвіном. Вона випливла через кілька днів. Один з людей Макмерфі подзвонив Хазяїнові і сказав, що до Макмерфі дійшли чутки, ніби дочка якогось там Фрея,— її звуть, здається, Сібіл,— має претензії до Тома Старка; а що Макмерфі завжди любив футбол і йому, звичайно ж, дуже подобається, як грає Том, то він не хотів би, щоб хлопець уклепався в прикру історію. Той Фрей, повідомив довірений Макмерфі, так розходився, що його годі вгамувати. Він має намір примусити Тома одружитися з його дочкою. (Ото б побачити Хазяїнове обличчя, коли він це почув!) Але Фрей живе в окрузі Макмерфі, і той трохи його знає, отож Макмерфі міг би спробувати якось порозумітися з ним. Звісно, доведеться щось заплатити, зате вдасться уникнути розголосу, і Томові не треба буде одружуватись.

У що це обійдеться? Ну, в якусь суму грошей для Сібіл. Кругленьку суму.

Але ж тоді виходить так, ніби Макмерфі бере на себе цей клопіт з чистого добросердя й великодушності.

У що обійдеться це? Ну, Макмерфі не від того, щоб балотуватися на сенатора.

Он воно як.

Але ж Хазяїн, як сказала мені Анна Стентон, сам націлився на місце в сенаті. І те місце було, вважай, у нього в кишені. Весь штат був у нього в кишені. Крім Макмерфі. Макмерфі і Марвіна Фрея. Одначе йти на угоду з Макмерфі він і тепер не хотів. Отож на угоду не йшов, а тягнув час.

Була одна причина, чому він міг піти на ризик і тягти час. Якби Макмерфі і Марвін склепали все так, що й голки не підточиш, і могли звалити Хазяїна, вони б зробили це без зайвих балачок. Не заводили б ніякого торгу. Якісь козирі вони, звісно, мали, та далеко не всі, тому також мусили йти на ризик. І мусили чекати, поки Хазяїн думає, і сподіватися, що він не придумає якоїсь капості у відповідь.

Поки Хазяїн думав, я побачився з Люсі Старк. Вона прислала мені записку, в якій просила, щоб я приїхав до неї. Я знав, чого вона хоче. Вона хотіла поговорити про Тома. Як видно, від самого Тома вона нічого не дізналася, принаймні нічого такого, що могла б розцінити як правду й до того ж усю правду, а з Хазяїном вона цього не обговорювала, бо коли заходила мова про Тома, згоди між ними не було. Отож вона збиралася розпитувати мене, а я збирався сидіти й пітніти на червоному плюші вітальні на фермі, де вона тепер жила. Та цього було не минути. Колись давно я постановив собі: якщо Люсі Старк попросить мене щось зробити для неї, я це зроблю. Не те щоб я почував себе боржником Люсі Старк, чи мав їй щось відшкодувати, чи спокутувати якусь свою провину. Коли я й був у боргу, то не перед Люсі Старк, і коли мав щось відшкодовувати, то не їй. Коли я був у боргу, то скоріш перед самим собою. Коли я мав щось відшкодувати, то самому собі. Що ж до покути, то спокутувати мені було нічого. Єдиний мій злочин полягав у тому, що я був людиною і жив серед людей, а за це особливої покути на себе не накладають. У цьому випадку злочин і покута цілком збігаються. Вони тотожні.

Якщо ви їздили колись у напрямку Мексіканської затоки, ви бачили такі будинки. Білі стіни, але давно вже померхлі. Один поверх, спереду широка веранда з піддашшям на схожих на веретена стовпах. Оцинкована покрівля з блідими патьоками іржі по склепках. Усе те зведено на цегляних підпорах, і там унизу, у прохолодному затінку, заснованому павутинням і прикритому з фасаду рясною бирючиною та гінкими каннами, збираються на свої сходини й кубляться в пилюці кури, а в гарячі дні лежить і хекає старий собака. Будинок стоїть віддалік від дороги, на лужку, де трава на кінець літа рідшає і рудіє. Обабіч старої цементованої доріжки, що враз уривається біля воріт, немов поринаючи в голий грунт на узбіччі шосе,— два квітники з покладених плиском автомобільних шин, усередину яких засипано лісову землю. У кожному — по кілька волохатих циній, що яскріють під сліпучим сонцем. По боках будинку стоять два віргінські дубки, досить миршаві. На задвірку, впорівень з причілками, простяглись углиб нефарбовані курники й хліви. Та сам той невигадливий блякло-білий будинок, разом з ріденьким лужком, охайними квітниками, гордовитою цементованою доріжкою та двома дубками занурений у незворушну тишу жаркої пополудневої години пізнього літа, ні на що так не схожий, як на статечну немолоду жінку в чистенькому сірому бавовняному платті, білих панчохах та м’яких чорних черевиках, із припорошеними сивиною косами, скрученими у вузол позаду, яка сидить собі у кріслі-гойдалці, склавши руки під грудьми, й відпочиває, бо всю денну роботу пороблено, чоловіки в