Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

Я ступив на цементовану доріжку так обережно, наче мав іти по сотнях яєць, знесених усіма отими леггорнами у сітчастій загороді на задвірку.

Люсі завела мене до вітальні, точнісінько такої, як я собі уявляв: різьблені меблі з чорного горіхового дерева, оббиті червоним плюшем з уцілілими подекуди китицями; на різьбленому горіховому столі — Біблія, стереоскоп і акуратний стосик фотолистівок до нього; квітчастий килим, прикритий у найбільш витертих місцях ганчір’яними постілками; на стіні, у великих горіхових з позолотою рамах,— суворі малярійні кальвіністські обличчя, що споглядають тебе аж ніяк не прихильно. Вікна в кімнаті були зачинені, завіси запнуті, і коли ми мовчки сіли в тій водянистій півсутіні, то в першу хвилину здавалося, ніби ми на похороні. Моя рука лягла на шорсткий плюш.

Люсі сиділа так, наче мене там і не було, не дивлячись у мій бік, а втупивши очі в якусь квітку на килимі. Її буйне темно-каштанове волосся, що його колись, у ті дні, коли я вперше побачив Люсі в домі Старків, безжально обчикрижив і завив перукар салону краси в Мейсон-Сіті, давно вже відросло як годиться. Мабуть, і червонястий полиск досі зберігся, але я не міг його розглядіти у тьмяному світлі вітальні. А от срібні нитки сивини помітив одразу, як тільки зустрівся з нею у дверях. Вона сиділа проти мене на червоному плюшевому сидінні важкого різьбленого горіхового стільця, схрестивши перед себе ще стрункі ноги, і стан її був хоча й не такий тонкий, як колись, проте рівний, а розповнілі груди під блакитною літньою сукнею не розпливлися. М’які, лагідні риси її обличчя вже не були дівочі, як того першого вечора в домі старого Старка, воно ледь-ледь обрезкло й прив’яло — в цьому виявлялося раннє прокляття й неминучий кінець отаких м’яких, лагідних облич, що збуджують,— особливо коли вони ще зовсім молоді,— усе найкраще в нашій душі й навівають думку про святість материнства. Атож, саме таке обличчя кожен з нас обрав би за взірець, якби надумав малювати мадонну Сполучених Штатів. Та ми не малюємо, і тим часом його тулять на реклами кексового концентрату, патентованих пелюшок, зернового хліба — оте миле, лагідне обличчя з молодими рум’янцями на щоках. Щоправда, на обличчі Люсі Старк уже не було молодих рум’янців, проте, коли вона підвела голову й заговорила, я побачив, що її великі темно-карі очі майже не змінилися. Час і тривоги лише трохи потьмарили й поглибили їх, ото і все.

Вона сказала:

— Я хочу поговорити з вами про Тома.

— Еге,— мовив я.

— Я знаю, щось сталося.

Я кивнув головою.

— Розкажіть мені,— попросила вона.

Я хапнув сухого повітря, в якому вчувався слабкий дух зачиненої вітальні й меблевої політури — дух добропристойності, дбайливості та скромних надій,— і засовався на червоному плюші, що жалив мені долоню, мов кропива.

Люсі промовила:

— Джеку, скажіть мені правду. Мені треба знати правду, Джеку. Ви повинні мені сказати. Ви завжди були добрим другом. Добрим другом і Віллі, і мені — отоді… тоді, коли…— Голос її урвався.

Отож я розказав їй правду. Про візит Марвіна Фрея.

Поки я говорив, руки її нервово бгали одна одну, а тоді стислись і завмерли. Вона сказала:

— Йому лишається тільки одне.

— Ще можна якось… залагодити… розумієте…

Та вона перебила мене:

— Тільки одне…

Я чекав.

— Він… він повинен одружитися з нею,— сказала вона і рішуче підвела голову.

Я трохи посовався, тоді мовив:

— Але ж… ви розумієте… схоже на те… на те, що в Сібіл могли бути… й інші… інші хлопці… які…

— О боже! — вихопилось у неї так тихо, що я й не зрозумів, чи то вона мовила, чи просто зітхнула; а тоді побачив, як руки її розтислись і знову стислись.

— До того ж,— провадив я, раз уже почав,— тут є ще один аспект. Уся ця історія пов’язалася з політикою. Розумієте, Макмерфі хоче…

— О боже! — зітхнула вона знов, рвучко підвелася зі стільця й притисла зчеплені руки до грудей.— О боже, політика,— прошепотіла вона й розгублено ступила крок чи два від мене, а тоді повторила: — Політика…— Потім обернулася до мене й промовила уже вголос: — О боже, і тут політика!

— Так,— кивнув я,— від неї нікуди не дінешся.

Вона відійшла до вікна і стала до мене спиною, дивлячись крізь шпарину між завісами на гарячий, залитий сонцем навколишній світ, у якому все те скоїлося.

За хвилину вона озвалася:

— Гаразд, кажіть далі.

Не обертаючись до неї і дивлячись на її порожній стілець, я розповів, що запропонував Макмерфі і як тим часом стоять справи.

Я замовк. Ще хвилину було тихо. Потім я почув її голос од вікна:

— Певно, так воно й мало статися. Я намагалася щось вдіяти, але, видно, цього було не минути. Ой Джеку…

Я почув біля вікна шурхіт і повернув голову. Люсі вже стояла спиною до вікна, дивилася на мене й говорила далі:

— Ой Джеку, я ж таки намагалася щось вдіяти. Я любила свого хлопчика й прагнула добре виховати його. І чоловіка любила й прагнула виконувати свій обов’язок. Та й вони мене люблять. Думаю, що люблять. Незважаючи ні на що. Я повинна так думати, Джеку. Повинна…

Я сидів на червоному плюші і спливав потом, а великі й глибокі карі очі дивилися на мене благально й водночас переконано.

Потім вона сказала, тепер уже зовсім тихо:

— Я повинна так думати. І сподіватися, що кінець кінцем усе буде гаразд.

— Слухайте,— мовив я,— Хазяїн не дає їм відповіді, він щось придумає. Все буде гаразд.

— Та ні, я ж не про те, я хотіла сказати…— Але вона раптом замовкла.

Я знав, що вона хотіла сказати, хай навіть її голос, уже спокійніший і рівніший, але якийсь наче зневірений, промовляв зовсім інше.

— Атож, він щось придумає. Все буде гаразд.

Сидіти там далі не було сенсу. Я підвівся, узяв свого старого капелюха, що лежав на різьбленому горіховому столі поряд з Біблією і стереоскопом, а тоді підійшов до Люсі, подав їй руку і сказав:

— Усе буде гаразд.

Вона подивилась на мою руку так, наче не розуміла, чого я тут опинився. Тоді звела на мене очі.

— Це ж дитина,— майже пошепки мовила вона.— Зовсім крихітне маля. Крихітне маля серед темряви. Воно ще навіть