Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Я обережно переступила камінь, що трапився під ногами. На підлозі виблискували калюжки води.  

—Тобто як «може статись»? — перепитала я.  

— Я маю на увазі робочу ситуацію, коли ми знову опинимось у небезпеці. Твій Талант надзвичайний, Люсі... Ходімо ліворуч. Я розумію, що це   схоже    на стічні води, але насправді це просто баговиння... Я щойно чув, як ти розмовляла з тією тварюкою. Це вдається тобі дедалі легше, й не тільки з черепом. Так. твій Талант унікальний... але він робить тебе надміру вразливою. Тому я й повинен наглядати за тобою.  

Щось боляче стиснуло мої груди. З темних глибин пам'яті знову виринуло бліде, усміхнене обличчя...  

— Ні. Локвуде. Ти не повинен цього робити. Ти не відповідаєш за...  

— Повинен. Люсі. Ти знаєш, як я не люблю про це говорити, але зі мною таке вже трапилось. Я втратив дорогу людину. І не дозволю собі, щоб це сталося знову.  

Я зупинилась. Вода вже була нам по коліно. Ліхтарик висвітив діру в стіні і далі, за купою каміння, проритий просто в землі прохід. Локвуд подав ліхтариком знак, щоб я лізла туди, але я заціпеніла. Я не могла йти далі, не зізнавшись...  

— Локвуде, — сказала я. — Я повинна в дечому признатись тобі. Розкажу все зараз, а потім ти, якщо схочеш, вимкнеш ліхтарик і залишиш мене тут саму-одну. І завалиш за собою цей прохід. Мені буде все одно, бо я на це заслужила.  

Запала мовчанка. Крізь отвір у стіні хлюпала річкова вода.  

— Лишенько! — вигукнув Локвуд. — То, виходить, це ти поцупила з моєї шухляди пакунок шоколадного печива «Ляйб- ніц»? А я вже подумав на Джорджа...  

— Ні, це не я.  

— Значить, усе-таки Джордж... От чортеня! А я навіть Голлі підозрював...  

— Локвуде!  

— Що?  

Я глибоко вдихнула:  

—Я заходила до кімнати твоєї сестри. Бачила фотографію, на якій ви разом. Мені так соромно... я не мала права цього робити. Проте це ще не найгірше, Локвуде. Виходячи з кімнати, я впала... торкнулась ліжка... і почула... Слово честі, я цього не хотіла, але почула відлуння того, що тоді сталось. Я розумію, що мені нема пробачення. Ти можеш учинити зі мною, як собі хочеш, я на це цілком заслуговую, але більше мовчати про це я не можу. Все. Більше мені нема чого сказати.  

Знову почувся плюскіт води.  

— Видихни, врешті-решт. І вдихни ще раз, — порадив Локвуд.  

— Дякую.  

—Я повинен дуже гніватись на тебе, — промовив Локвуд. — Просто-таки шаленіти...  

Він опустив ліхтарик і спрямував промінь на стіну за нашими спинами. Тепер ми обоє опинились у сутінках — таких, коли найсимпатичніша людина скидається на лиховісний привид Другого Типу. Однак те, що ти не бачиш обличчя співрозмовника. дозволяє продовжувати бесіду. Мені принаймні це дуже допомагає. Локвудові, можливо, теж.  

— Річ не в тім, що я не хочу цим ділитись, Люсі, — сказав він. — Просто... це дуже боляче для мене...  

— Так, я розумію! Звичайно ж, я згодна з тобою...  

— Помовч хвилинку, — обірвав він мене. — Моя сестра була схожа не тебе. Теж часом отака запальна і вперта, проте завжди визнавала свою провину. І дуже віддана. Вона доглядала мене, а я її обожнював. Але ж я був   малий,    Люсі. Ледачий, неслухняний і таке інше... Я хотів, щоб усе було по-моєму, й часто не дуже прислухався до неї. А дарма. Того вечора, коли це сталось, Джесіка перебирала одну з тих скринь, що залишились від батьків. Ніколи не знаєш, що там може виявитись. Вона попросила мене допомогти їй. А я відмовився. Я був надто заклопотаний — щойно зліз із яблуні й поспішав до своєї кімнати гратись. У цій кімнаті зараз наша контора... Я увійшов через задні двері й почув, як вона кричить. Побіг туди, та було вже запізно... Що