Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

— Гадаю, що так, — погодився Джесперс, трохи хвилюючись, але намагався бути якомога завбачливішим. — Навряд чи він може нам знадобитися раніше цього терміну. Однак у разі чого я вас повідомлю, і ви привезете його. Утім, я впевнений, що це не знадобиться, містере Стеджер: треба сподіватися, що все буде гаразд. — Вони повернулися до вестибюля. — Радий був вас знову побачити, містере Стеджер, дуже радий, — повторив Джесперс. — Заходьте ще!

Люб’язно попрощавшись із шерифом, Стеджер поспішив до Ковпервуда.

Побачивши Ковпервуда, який після повернення з контори в елегантному сірому костюмі й бездоганно пошитому пальті піднімався на ґанок свого прекрасного будинку, ніхто б не міг подумати, що в цю хвилину він запитує себе: чи не останню ніч він проведе вдома? Ні вираз його обличчя, ні хода не свідчили про пригнічений душевний стан. Він уві­йшов до передпокою, де, незважаючи на ранню пору, горіло світло. Назустріч йому вийшов старий чорношкірий слуга Сімс, якого називали «посудомийкою», він ніс відро вугілля для каміна.

— Ну й холоднеча нині надворі, містере Ковпервуд! — сказав Сімс, який вважав «холодом» будь-яку температуру нижче п’ятнадцяти градусів тепла. Найбільше в житті він шкодував про те, що Філадельфія розташована не в Північній Кароліні, звідки він був родом.

— Так, прохолодно, Сімсе! — неуважно відповів Ков­первуд.

Він зараз думав про свій будинок, про те, як цей будинок виглядав із Джирард-авеню, коли він підходив сюди, і про те, що думали про нього, Ковпервуда, сусіди, коли бачили його зі своїх вікон. Погода в цей день була ясна й холодна. У передпокої та у вітальні світилося, бо з того часу, як його справи похитнулися, Ковпервуд особливо дбав про те, щоб його житло не виглядало непривітним і похмурим. У західному кінці вулиці пурпурові й фіолетові тіні лягали на білий сніг. Зеленувато-сірий будинок із вікнами, у яких крізь кремові мереживні штори пробивалося м’яке світло, здавався зараз особливо красивим. Ковпервуд пригадав, скільки енергії він витратив на будівництво й оздоблення цього будинку. Хто знає, чи вдасться зберегти його у своїй власності?

— Де місіс Ковпервуд? — отямившись від своїх думок, запитав він у негра.

— Здається, у вітальні, сер.

Ковпервуд почав підніматися сходами, розмірковуючи про те, що ось і старий Сімс зовсім скоро позбудеться місця, якщо тільки Ліліан після банкрутства не захоче залишити його у себе. Однак це було б на неї не схоже. Він увійшов до вітальні, де за овальним столом, що стояв посередині кімнати, сиділа місіс Ковпервуд, яка пришивала гачок і петельку до спіднички маленької Ліліан. Почувши кроки чоловіка, вона підняла очі й посміхнулася, як і всі останні дні, дивною, невпевненою посмішкою, що свідчила про душевний біль, страх, болісні підозри.

— Що чути, Френку? — поцікавилась вона.

Посмішку, яка грала на її губах, можна було порівняти з капелюхом, поясом або брошкою, які за бажанням знімають та одягають.

— Нічого нового, — зі своєю звичайною безтурботністю відповів він, — якщо не брати до уваги того, що я, здається, програв справу. Стеджер скоро буде тут із відповіддю. Він надіслав мені записку, що зайде сьогодні ввечері.

Йому не хотілося говорити прямо, що справу остаточно програно. Він знав, що Ліліан і без того у тяжкому стані, і не хотів приголомшувати її ще й такою звісткою.

— Не може бути! — встаючи, зі страхом і подивом прошепотіла вона.

Вона завжди перебувала у такому оточенні, де життя тече розмірено із дня у день, у світі, куди не втручаються такі страшні поняття, як суд або арешт. А ці останні місяці зводили її з розуму. Ковпервуд так рішуче відсторонив її від свого життя, так мало розповідав про свої справи, що вона перебувала в повній розгубленості і не розуміла, що, власне, відбувається. Усе, про що знала, вона дізналася від батьків і сестри Френка, а також із газет, які потай читала.

Вона ні про що не підозрювала навіть у той день, коли Френк вирушив в окружну в’язницю. І лише старий Ков­первуд розповів їй про те, що сталося. Для неї це було страшним ударом. А тепер Френк так спокійно завдає їй нового удару, якого вона, щоправда, із завмиранням серця очікувала щодня, щогодини. Це було вже занадто!

Ліліан, яка стояла перед чоловіком із дитячою спідничкою в руках, усе ще була чарівною жінкою, попри те, що їй вже було сорок (на п’ять років більше, ніж Ковпервуду). Вона була одягнена у сукню, пошиту у дні їхнього недавнього процвітання — із важкого кремового шовку з темно-коричневим оздобленням, яка їй дуже личила. Очі Ліліан трохи запали і повіки почервоніли, але, крім цього, ніщо не виказувало її важких душевних переживань. Вона ще трохи зберегла той м’який спокій, який десять років тому так полонив Ковпервуда.

— Який жах! — тихо промовила вона, і її руки затремтіли. — Який жах! І нічого більше не можна зробити? Невже тобі не уникнути в’язниці?

Її відчай і страх подіяли на Ковпервуда відштовхуюче. Йому подобалися сильні, рішучі жінки (але все-таки вона його дружина, й колись він її кохав).

— Так, схоже на те, — відповів він, і в його голосі вперше за останні роки прозвучали теплі нотки, бо йому всім серцем шкода було Ліліан, хоча водночас він побоювався проявляти ніжність, яку вона могла б помилково витлумачити, тоді як його почуття до неї вже давно згасли.

Та Ліліан була недурна й розуміла, що співчуття, яке вона почула у його голосі, викликане лише його поразкою, а отже, і її. Вона стримувала сльози, але все-таки була зворушена. Відгомін колишньої ніжності в його словах викликав у ній спогади про далекі, давно минулі дні. О, якби їх можна було повернути…

— Я не хочу, щоб ти так побивалася через мене, — сказав Ковпервуд, перш ніж вона встигла заговорити. — Я ще не здався. І я виплутаюся з цієї історії. Мені, щоправда, доведеться сісти у в’язницю, щоб ще більше не ускладнити справи. У мене лише одне прохання: не сумуй, будь ласка, у присутності інших членів родини, особливо у присутності батька й матері. Треба підбадьорювати їх.

На мить йому захотілося взяти її за руку, але він стримався. Ліліан подумки відзначила цей сумнів. Яка