Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

— Господи! — похитала головою Марта, коли Фантабеан Калі закінчив читати. — Усе це правда…

Була нетерплячою, настороженою, знервованою. Знову почепила браслет на руку.

— Треба знайти когось з марга Гінсутіон. І то негайно! їм треба віддати цього ключа.

— Треба, — погодився з нею молодий чоловік. Пригорнув її до себе. — Заспокойся, рідна…

— Я вам допоможу, — тихо зронив Калі, знову поштиво вклоняючись. У грудях старого хоронителя радісно калатало серце. Душа читала молитву вдячності…

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою…

Алістер помітно занервував. Йому давно не тридцять і навіть не п’ятдесят, щоб за так переносити подібні стреси. Спочатку історійка з голландцем, од якої запросто можна збожеволіти. Кріс із вишкіреною пащекою лева — теж не цукерка, хоч він таким чином і позбувся конкурента. Та голова пухла щодня.

Рідхусанзі віднедавна Бойд нагадував людину, яка віч-на-віч зіткнулася з аномальним явищем.

Віднедавна? Можна й конкретніше, якщо, приміром, згадати хоча б раптову появу у банку голландця на ім’я Джо Ероут або отой давній випадок, який змінив її життя, хоча ще трішки і ручища Бойда могли його обірвати. Але для жінки тепер це не мало значення.

… Ізбав нас від лукавого…

Рід Гінсутіонів й надалі терпеливо чекав того, хто прийде до банку з левом у руці…

Все ж таки Бойд здогадувався, що до таємниці сейфа № 1, крім його дорогоцінної жіночки, причетний ще хтось. І вбивство Ероута — це їхніх рук справа. Тільки, sorry, розмову з покійним голландцем він провадив тет-а-тет. Нікого поруч не було, якщо не рахувати доходягу Калі. А якби він бовкнув словечко, то копи обсіли б його запросто. Вони не дурні, прочитали б: Відчинить той, хто прийде з левом у руці… І тоді клопоту мав би більше, ніж треба.

Поговорити б зі своїм відьмиськом…

Тепер Алістер сам шукав зустрічі з Рідхусангою. Вона стовідсотково знає те, що так цікавило Алістера. Став обідати і вечеряти разом з нею. На смакування і пережовування часу не мав, бо молов, молов язиком…

— Прошу дуже, — розшаркувався Алістер, — давайте ключ та забирайте свого звіра. Отак! А якщо немає ключа, то не морочте голову.

Хай там що, а він не порушить написане у тестаменті! Недарма вчив Алітера батечко, що треба бути доб-ро-по-ряд-ним. Це ого-го як засвоїв, прошу дуж-ж-же…

Очі Алістера бігали туди-сюди, обпікалися на золотому хрестику, але так нічого не могли второпати. Ріде як води в рот набрала. Його інтермедія, останнє, на що був спроможний, і на цей раз потерпіла фіаско.

— Краще б я тебе тоді додушив, — прошипів Алістер і подався до своєї спальні. Це ж саме повторював, крутячись на ліжку. Він прокидався і провалювався в сон, стискав кулаки, хмурив брови і навіть розмірковував…

Пізно! Пізно, — почув сентенцію, коли саме вголос у своїй спальні тягнув про-ш-ш-шу ду-ж-ж-ж… Обірвав, гіе дотягнув слово, бо… розібрав почуте і проковтнув так сильно, що сентенція перекрила горло від жаху. Ці слова, виявляється, сказав Джо Ероут, коли його розлізле тіло виносили з готелю!

Пізно?…

Алістер скочив на ліжку, торохнув себе у груди і почутий клубок слів відразу потягнувся до шлунка, звідки вуркнув невдоволено і притих.

Уся ця маячня йому наснилася. Але, чорт забирай, нарешті Алістер упіймав істинну суть покарання голландця.

Нічний світильник окреслював неспокійні кола по кімнаті. По них повзали тіні дерев, віти яких нагадували агонізуючі під вітром пальці, од чого Алістеру стало холодно і відразу захотілося помочитися. Він потім у клозеті спустив воду та її шум з удаваними хвилями в мушлі закрутили-завертіли про те, що не сходило з думки.

Пізно, прош-ш-шу ду-ж-ж-же…

Так, Ероут міг би переконати Алістера відкрити сейф. І Бойд пішов би на це, погодившися відшкодувати витрати голландцеві, скажімо, у відсотків тридцять. І відразу чкурнув би з цієї тропічної клоаки.

Що, хіба не так?

А тепер…

… пізно…

Алістер Бойд стрімголов полетів у сховище відразу, як збитий з пантелику клерк доповів, що Калі пішов відчиняти сейф, до якого підходить ключ із левовою пащею на руків’ї.

— Я власник банку, дозвольте відрекомендуватися, — кричав Бойд ще зі сходів і метав погляд з браслета із знаком лева на дівчину, на сейф № 1 та у зворотньому напрямку.

У його сховищі з’явився ще один, фатальний близнюк, до сейфа та кріса додався браслет з такою ж вишкіреною пащекою лева. Ключ! І це було саме те, чого так боявся Бойд. Браслет із знаком лева міг будь-якої миті відкрити сейф і тоді…

О, ні!

— Що вам тут треба, панове? — переходив на вереск.

— Ми шукаємо когось з марга Гінсутіон, — пояснив молодий чоловік.

— А навіщо шукати когось із давно витлумленого марга? — зіщулив очі Бойд.

Молода жінка відійшла від сейфа.

— … бо це не наш скарб!

— То чого ви сюди приперлися? — заверещав Бойд.

— У них є ключ, — тихо зронив Кеші.

— Який, де він? — лютував Бойд, відтісняючи фатальну мить.

Він відіпхнув Калі вбік так сильно, що й без того невисокий на зріст індонезієць мало не прилип до сейфа № 1.

— Кого ти, курдуплику низькорослий, пустив до сховища?