Кобо Абе - Жінка в пісках

Якщо зіставити мою, видану торік, карту-схему містечка F., де не було поділу на квартали, з містом F., то впадає в око помітна зміна в розташуванні вулиць. За його словами, відколи було вирішено спорудити поблизу транспортну розв’язку швидкісної автостради, пожвавішала забудова навколишньої території і збільшився попит на земельні ділянки — отже, процес злиття міст і сіл, приносячи свої плоди, докотився і до міста F. Ось чому дорогою мені траплялися великі ваговози, вщерть навантажені землею.

Я також дізнався, що садибу М.-сана в старому місті тепер треба шукати в західній частині Першого кварталу, що лежить праворуч від шосе за лісистим пагорбом. Для довідки подаю тут приблизний план міста F.

Того самого дня о 4 годині 28 хвилин. За другою автобусною зупинкою звертаю праворуч і зупиняюся на третій: «Пошта, Перший квартал». У тютюновій крамничці на розі вулиці дізнаюся, що садиба М.-сана через дорогу, праворуч від пошти. Довга огорожа із залізобетонних блоків. Густий сад. Звичайний житловий будинок. Коло воріт невеликий гараж з односхилим дахом.

Поставивши автомашину перед тютюновою крамничкою, я вирішую передусім зайти на пошту. По один бік пофарбованих дверей європейського типу, на завісах, з латунною клямкою — клумба, на якій нічого не росте, по другий — червона поштова скринька. До пошти веде бетонна доріжка, праворуч невелика лавка, ліворуч — телефонна будка. В приміщенні, навпроти дверей, двоє віконець. В одному віконечку з написом «Грошові перекази. Ощадна каса. Страхування життя», завішеному брудною завіскою, виставлено трикутну табличку: «Зачинено». Із суміжного, відчиненого віконця з написом «Марки. Бандеролі. Телефонні переговори» на мене зиркнув спідлоба літній чоловік — напевне, начальник пошти,— який чистив, а може, лагодив гумову печатку. Їдкий чадний запах гасової грубки. Десятитонний ваговіз, що мчить вулицею, аж земля двигтить, раптом загальмовує і перемикає швидкість — мабуть, моя автомашина стала на перешкоді. Вдавано байдужим голосом прошу дати десять п’ятиієнових марок і, як робить у таких випадках комівояжер, питаю: «Це правда, що М.-сан купив нову автомашину?»

— Автомашину? — Начальник пошти поволі переводить погляд на завішене суміжне віконце.— Ні, про це я не чув...

— Напевне, купив...— з-за завіски несподівано долинув голос, мабуть, літньої жінки. Як часто буває у приватних поштових конторах, напевно, й тут працює подружжя.— Та хіба людина, яка вихваляється навіть кількістю будильників, мовчатиме, коли поміняє машину?

Почувши ці слова, я полегшено зітхнув.

— Бо від людей, яким можна вірити, я дізнався, що М.-сан їздить на червоній автомашині.

— Та ви що, його машина блакитного кольору,— заперечує начальник пошти.

— Звичайного блакитного кольору. Я не хочу сказати, що він погана людина, але...— додає його дружина.

— Та облишмо його... Може, і ви придбаєте машину?.. З нею жилося б набагато легше, та й користі було б більше, ніж від страхування життя.

— А хіба в моєму віці не пізно вчитися водити машину? З вас п’ятдесят ієн...

Я простягаю стоієнову банкноту й прошу решту дрібними грішми.

— А справи в М.-сана, як і раніше, йдуть добре?

— Ще б пак! Колись тільки вугіллям торгував,— поспішила сердито відповісти дружина начальника пошти.

— Будинків наставили, і замурзаний вугляр перетворився на торговця пропаном, такого чистенького, наче щойно з лазні... От які часи...— простягти мені стовпчик десятиієнових монет, начальник пошти зневажливо скривився.

Торговець пропаном! Серце в мене так і тьохнуло. Отже, паливна база навпроти садиби пана М.— його власна! І навантажений балонами триколісний «пікап», що збиває куряву й деренчить, як бляшаний кінь,— теж належить йому? Якщо М.-сан не лише член муніципалітету, але й хазяїн паливної бази, то все стає на свої місця. Поведінка зниклого чоловіка того ранку... зв’язок фірми «Дайнен» з паном М. ...все втрачає свою загадковість.

— Яка несправедливість!..— приємним, майже співучим голосом, що не в’язався із змістом цих слів, проказала дружина начальника пошти.— Доки все це триватиме?..

Я обертаюсь і дивлюся крізь скляні двері. Два парубки котять балони з узбіччя вулиці до складу, з характерним для паливної бази навісом із гофрованої бляхи. Всередині складу темно, і я не бачу там нічого. В цьому містечку, що лежить у долині, оточеній зі сходу та заходу пагорбами, сонце, напевно, сідає раніше, ніж деінде. Чути, як дружина начальника пошти, злегка покашлюючи, підводиться. І відразу спалахує світло. За тих кілька секунд, поки я запалював сигарету, як і треба було сподіватися, розв’язалися у моїх нових знайомих охочі до пліток язики.

— Ви знаєте, нам офіційно обіцяли, що як тільки забудується Другий квартал, сюди проведуть газ... Якщо місто отак розростається, розбухає, то розбухає і гаманець у торговця пропаном... Та коли проведуть газ, його діло лусне, як мильна бульбашка... А поки що його база розширюється, телефонів понаставляв, робітників багато набирає. Та й «пікапів», якщо рахувати й ті, що в філіях, штук із десять...

— Ні, дев’ять.

— Та все одно лусне, як мильна бульбашка.

— Якось заходив до нас і просив підписатися під петицією... мовляв, пропан не отруйний, як газ, і гігієнічніший...

— Безглуздя! Та хто в такому віці, як наш, стане отруюватися газом? Що не кажіть, головне — це вигода. Навряд чи хтось співчуватиме голосінням вугляра.

Перший квартал міста F. ...Головна вулиця колишнього містечка F., яка починається від пошти... пряма, спадиста вулиця завдовжки метрів чотириста, що закінчується перед кам’яними сходами муніципалітету... Серед критих черепицею будинків виглядають селянські будівлі з високими дахами і гратчастими