Стівен Кінг - Необхідні речі

не був переляканий. Зацікавлений, але не переляканий. – З в-вами все д-до-добре?

– Усе нормально, – процідив крізь зуби Лестер. – Іди додому, Слопі. Тобі з тим скейтбордом нема чого робити на вчительській стоянці.

Він нахилився, щоб підняти гаманець, але Слопі був на два фути ближче, тож зробив це швидше. Він допитливо подивився на фотографію на водійському посвідченні Лапойнта перед тим, як передати гаманець тренерові Претту.

– Ага, – сказав Слопі. – Це той самий д-дядь-к-ко, т-так.

Хлопчик заскочив на свою дошку й уже хотів їхати геть. Проте Лестерові вдалося схопити його за футболку. Дошка порснула йому з-під ніг, покотилася сама, залетіла у вибоїну й перевернулася. Футболка Слопі з гуртом «АС/DC» – на якій був напис «ПРИРЕЧЕНІ НА РОК ВІТАЮТЬ ТЕБЕ» – розірвалася біля шиї, але хлопець наче й не звернув на це уваги. Він навіть не особливо здивувався з таких дій Лестера, не перелякався й поготів. Лестер цього не помітив. Лестер був далеким від того, щоб помічати нюанси. Він із тих кремезних і зазвичай сумирних чоловіків, у яких під сумирністю ховається запальний і неприємний характер, руйнівне емоційне торнадо напоготові. Деякі чоловіки проживають ціле життя, навіть не здогадуючись про те гидке око циклону. Лестер, проте, вже дізнався про своє (чи то радше воно дізналося про нього) і тепер опинився цілком у його хватці.

Стискаючи жмуток футболки Слопі в кулаку, що був завбільшки з банку консервованої шинки «Дейзі», він нахилився обличчям, що стікало потом, до личка Слопі. Вена по центру лоба пульсувала як ніколи.

– Ти про що «той самий дядько, так»?

– Це той самий д-дядько, з яким м-міс Р-Ре-Рет-кліфф зу-зустрічалася після школи в п-п-п’ятницю.

– Він бачився з нею після школи? – хрипко запитав Лестер. Струсонув хлопця так сильно, що в того аж зуби застукотіли. – Упевнений?

– Так. Вони с-сіли у в-вашу м-ма-машину, тренере П-Претт. Той д-дядько був за к-кермом.

– За кермом? Він водив мою машину? Джон Лапойнт водив мою машину, поки всередині сиділа Саллі?

– Ну так, той д-дя-дядько, – сказав Слопі, вказуючи на фотографію на водійському посвідченні. – Але п-перед тим як вони с-сіли, в-він її п-по-поцілував.

– Справді, – промовив Лестер. Його обличчя стало зовсім спокійним. – Справді, поцілував.

– Ой, т-ти-тиак, – сказав Слопі. Широка (і радше непристойна) усмішка світилася в нього на обличчі.

М’яким, шовковим, зовсім не схожим на звичний грубий «хлопці, а ходімо їм всиплемо» голосом Лестер запитав:

– І вона поцілувала його у відповідь? Як думаєш, Слопі?

Слопі радісно закотив очі.

– Я б с-с-казав, що т-та-так! Вони там реально с-со-салися, т-тренере Пр-Претт!

– Сосалися, – задумано промовив Лестер новим м’яким голосом із шовку.

– Ага.

– Реально сосалися, – уражено прорік Лестер новим м’яким голосом із шовку.

– Ще й й-як.

Лестер відпустив Слопстера (як його називали нечисленні друзі) і виструнчився. Вена по центру лоба пульсувала й качала кров. Він почав посміхатися. Посмішка була неприємна, ніби виставляла напоказ набагато більше білих квадратних зубів, ніж мало б бути у звичайного чоловіка. Блакитні очі стали дрібними примруженими трикутниками. «Бобрик» на голові кричав урізнобіч.

– Т-т-тренере Претт? – запитав Слопі. – Щ-щось не т-т-ак?

– Нє, – промовив Лестер Претт новим м’яким голосом із шовку. Усмішка не здригнулася. – Нічого, з чим би я не міг розібратись.

У голові його долоні вже зімкнулися на шиї того брехливого, закоханого в Папу жабоїда, який краде дівчат, виграє ведмедиків і жере лайно, Джона Лапойнта. Мудака, що ходить ніби чоловік. Мудака, що, видно, навчив кохану дівчину Лестера, дівчину, яка з ним зовсім трішечки розтуляє ротик при поцілунку, реально сосатися.

Спочатку він подбає про Джона Лапойнта. Тут проблем не буде. Як тільки з ним буде покінчено, доведеться поговорити з Саллі.

Чи ще щось зробити.

– Нічого, що б я не міг виправити, – повторив він новим м’яким голосом із шовку і повернувся за кермо «мустанга».

Авто помітно просіло на лівий бік від Лестерових двохсот двадцяти фунтів міцного окосту й корейки, що вмостилися в ківшеподібне сидіння. Він завів двигун, піддав газу низкою рявкань голодного тигра в клітці, а тоді рушив геть, скрегочучи шинами. Слопстер, кашляючи й театрально розвіваючи куряву від обличчя, пішов туди, де лежав його скейтборд.

Шия старої футболки була повністю відірвана від основи, від чого скидалося, ніби в нього на рельєфних ключицях лежить кругле чорне намисто. Він усміхався. Він зробив саме те, про що його просив містер Ґонт, і зробив це завзято й енергійно. Тренер Претт оскаженів, наче мокра курка.

Тепер він може повернутися додому до свого чайничка.

– Як б-би м-м-мені х-хотілося не з-заї-к-катися, – відзначив він сам для себе.

Слопі став на скейтборд і покотив геть.

15

Шилі було нелегко з’єднати Алана з Генрі Пейтоном – одного разу зв’язок із Генрі, який говорив вельми збуджено, обірвався, тож довелося передзвонювати, – проте вона вже виконала цей технологічний подвиг, коли спалахнув індикатор особистої лінії Алана. Шила відклала сигарету, яку саме намірялася підпалити, й відповіла на дзвінок.

– Шерифська управа округу Касл, лінія шерифа Пенґборна.

– Привіт, Шило. Мені треба поговорити з Аланом.

– Поллі? – Шила скривилася. Вона була впевнена, що це саме Поллі Чалмерз, але ніколи не чула голосу цієї жінки таким, як зараз, холодним і монотонним, ніби у виконавчої секретарки великої компанії. – Це ти?

– Так, – сказала Поллі. – Я хочу поговорити з Аланом.

– Ой, Поллі, зараз не можна. Він буквально зараз говорить з Генрі Пей…

– Постав мене на утримання, – перебила Поллі. – Я зачекаю.

Шила почала нервувати.

– Ну… ну… я б поставила, але тут трохи складніша система. Розумієш, Алан… розумієш, у полі. Мені довелося підключати Генрі.

– Якщо ти можеш підключити Генрі Пейтона, то й мене можеш, – холодно промовила Поллі. – Так?

– Ну так, але я не знаю, скільки часу вони…

– Мені однаково, хоч до другого пришестя нехай балакають, – сказала Поллі. – Постав мене на утримання, а коли закінчать, підключи до Алана. Я б тебе не просила, якби це не було важливо – ти ж розумієш, Шило, так?

Так, Шила розуміла. Також вона розуміла ще дещо: Поллі починає її лякати.

– Поллі, з тобою все добре?

Була довга пауза. Тоді Поллі відповіла своїм запитанням:

– Шило, ти набирала якусь кореспонденцію для шерифа Пенґборна, адресовану в Департамент захисту дітей у Сан-Франциско? Може, бачила якісь конверти, адресовані туди?

Раптом у голові Шили спалахнули червоні вогники – цілі міріади. Сама вона ледь не ідолізує Алана Пенґборна, а тут Поллі Чалмерз його в чомусь звинувачує. Вона не була певна, але могла розпізнати тон звинувачення на слух. Шила дуже добре його знала.

– Це не та інформація, про яку я можу відкрито говорити, – промовила вона тоном, що також знизився на кілька градусів. – Думаю, тобі краще самій запитати шерифа, Поллі.

– Так,