Колін Маккалоу - Дотик

й кортить. Гадаю, через те що кортить штату Вікторія. Ці дві колонії одна одну недолюблюють. Вікторії ця федерація вигідна.

— А профспілки?

— Стригалі та некваліфіковані робітники об’єдналися і створили CAP — Спілку австралійських робітників. Звісно, шахтарі — що вуглярі, такі ж войовничі, а Лейбористська виборча ліга згоряє від нетерпіння пошукати щастя на виборах до федерального парламенту.

— І це приводить до логічного запитання: а де буде столиця нової країни?

— Ну, історично це має бути Сідней, але Мельбурн із цим не змириться. Єдине, на чому всі сходяться, — це те, що столиця має бути десь у Новому Південному Уельсі.

— Десь, але у Сіднеї, еге ж?

— Це було б надто просто, Лі. Найстаріше поселення, і таке інше. Називалися різні міста — від Яса до Оранджа. Утім, доля інколи буває милосердною до людей хоч у дрібницях, і за це треба бути їй вдячними. Сер Генрі Паркс не зможе бути першим прем’єр-міністром федерації, бо минулого року він помер.

— Господи милосердний! Та це ж знаменує кінець епохи! І хто ж тепер буде «великою людиною»?

— Ніхто. У Новому Південному Уельсі — це чолов’яга на ім’я Джордж Рейд. У Вікторії — Тернер, хоча йому не судилося стати прем’єр-міністром. Їй-богу, це схоже на суперництво Англії та Франції.

— Франція далеко попереду у сфері автомобілів.

— Так не триватиме довго, — зневажливо мовив Александр. — Вони не мають необхідного досвіду з виплавляння сталі, зате його мають американці та англійці. Вони мають хист до точного машинобудування, але після франко-прусської війни німці загарбали Ельзас та Лотарингію разом з її промисловими підприємствами, і французи так і не оговталися від цього удару.

— Я здивований, що ти й досі не маєш автомобіля, Александре.

— Я чекаю, що Даймлер виготує щось, дійсно варте того, щоб його придбати. Німці та американці є найкращими інженерами-метрологами у світі, а конструкція двигуна внутрішнього згоряння така проста! А найпрекраснішим в авті є те, що для того, щоб його ремонтувати, не потрібен диплом інженера. Трохи здібностей до механіки та кілька інструментів — і містер Власник Авта зможе сам його полагодити.

— І це зменшить рівень шуму на шляхах. Не буде ані залізних обручів, ані залізних підків на копитах. Автомобілем легше керувати, аніж екіпажем, запряженим кіньми. Я дивуюся, що ти не почав займатися випуском автомобілів.

— Хтось в Австралії цим уже займається — свій безкінний екіпаж вони збираються назвати «Піонер». Але ж ні — наразі я краще триматимуся парових двигунів, — відповів Александр.

Після того як Лі був забезпечений належною одіжжю, вони з Александром, озброївшись рекомендаційними листами, вирушили до військово-морських доків у Портсмуті, щоб зверху донизу обдивитися «Маджестік».

— Ти маєш рацію стосовно швидкості, Александре. Цей корабель дійсно неповороткий. Американські лінкори при важчому озброєнні роблять вісімнадцять вузлів на годину, правда, при тоншій броні. — Лі задумливо оглянув люки для завантаження вугілля. — Корабель бере на борт дві тисячі тонн вугілля. Кажуть, цієї кількості достатньо, щоб пройти п’ять тисяч миль зі швидкістю дванадцять вузлів. З такими затратами цей корабель не вийде за межі Північного моря.

— Я наперед бачу, що ти скажеш, Лі, — наче твій розум заздалегідь дає мені сигнал прапорцем на щоглі. Вони встановлюють парові турбіни Парсонса на лайнери та торговельні судна: кажуть, що у військово-морському флоті їх установили на кілька торпедних катерів. Коли ж вони встановлять парові турбіни на один із цих п’ятнадцятитисячників, а платформи замінять на башти, то лишень тоді матимуть справжній лінкор — ось що ти хочеш сказати. — Самовдоволено посміхнувшись, Александр, дрібно крокуючи, пішов униз по трапу, вертячи в руках палицю з бурштиновим набалдашником. Він кивнув у напрямку містка і сказав, коли вони виходили під туман та дощ: — Будемо триматися в курсі подій на флоті, еге ж?

«Я наперед бачу, що ти скажеш», — подумки повторив Лі слова Александра.

Звісно, треба було іще оглянути машинобудівельні заводи містера Чарлза Парсонса, а також кілька інших фабрик, що виробляли новітнє устаткування, але в серпні Лі та Александр уже були на кораблі, що прямував до Персії, де вони збиралися побувати на нафтових родовищах. Там Лі виявив, що його помічник-американець, який добре володів фарсі, чудово справлявся і справлятиметься зі своїми обов’язками. Відмовок більше не залишилося: він мав повернутися додому.

Якась його частина сподівалася, що по дорозі Александру захочеться побувати на своїх каучукових плантаціях у Малайзії, але не так сталося, як гадалося. В Адені вони сіли на борт швидкісного пароплаву, який мав вирушити просто до Сіднея.

— Себто через Коломбо, Перт і Мельбурн, — припустив Лі. — Так ось у чому криється непопулярність ідеї зробити Сідней столицею. Перт — то взагалі як інший континент, але ж кораблі спочатку заходять до Мельбурна. А звідти до Сіднея іще тисяча миль, тому багато кораблів не завдають собі клопоту і пливуть аж до Сіднея. Але якщо знайдуть якісь зручні під’їзні шляхи до Австралії з півночі, то Сідней стане набагато важливішим за Мельбурн.

Лі багато й похапливо говорив під час подорожі, не бажаючи дати Александрові ані найменшого натяку на те, що йому не хочеться повертатися до Кінроса. Як же ж він зможе поводитися з Елізабет як нічого не було, коли Александр хотів наблизити його до себе? Так, він міг би жити в готелі «Кінрос», але після від’їзду Анни Александр переніс усі адміністративні функції та всю паперову роботу до свого будинку, а офіси в місті були частково переобладнані під лабораторії, де під егідою Ло Чі, Во Чіня та Донні Вілкінса тривали дослідницькі роботи. Лі мав увесь час працювати з Александром, і тепер йому доведеться обідати у нього вдома, а може, і вечеряти.

Роки, проведені за кордоном, були роками самотності, і цей тягар можна було нести лише завдяки тому, чому він навчився в Тибеті; якби не Елізабет, він, може б, вирішив залишитися серед тибетських монахів назавжди, відкинути всі знання та поняття, які вселили в нього матір та Александр, і розпочати життя, яке містило в собі гіпнотичний елемент, всесвітню гармонію, керовану душею. Східній частині його свідомості це подобалося, і він був би щасливий жити на вершині світу поза межами часу, вільний від страждань та прагнень. Однак Елізабет значила для нього більше, і в цьому крилася загадка. Жодним словом, жестом чи поглядом не дала вона йому якоїсь надії та заохочення. Та однаково він не міг викинути її з голови, не міг забути про свою любов до неї. Невже це правда, що дехто з нас має