Джорджіна Говелл - Королева пустелі

нації — розкрилося лише після Ґертрудиної смерті, і те — лише у невеличкій статті скромного журналу Everybody’s Weekly, журналістам якого спала на думку блискуча ідея розпитати про Ґертруду Белл у самого короля, взявши у нього інтерв’ю. Автор колонки вирішив назвати статтю «Таємниці видатної білої жінки пустелі, про які не написано у її книзі». Ох, це не сподобалося б Ґертруді! Однак якими сенсаційними чи надромантичними не здавалися б ці слова, відповіді Фейсала відредагували, як це заведено у глянцевих журналах для домогосподарок, і опублікували з орфографічними помилками — інформація, під якою король поставив своє ім’я, містила деякі незвичайні судження.

Фейсал розпочав:

«Ґертруда Белл — це ім’я, яке навічно закарбувалося в арабській історії, ім’я, яке вимовляється з трепетом — як і Наполеон, Нельсон чи Муссоліні... Можна сказати, що вона була найвеличнішою жінкою свого часу. Її право на велич таке ж обґрунтоване, як і в Жанни Д’Арк, Флоренс Найтінгейл, Едіти Кавелл, мадам Кюрі та інших».

Розповідаючи про її жагу до пригод та непогрішну вірність усьому, що було правильним і справедливим, Фейсал зазначив, що не одному лише полковникові Лоуренсу варто приписувати розпал повстання арабських племен проти турків. Як і Лоуренс, Ґертруда «...могла діяти по-чоловічому... Вона страшенно ризикувала й замасковано пробиралася у найвіддаленіші райони, щоб передати їхнім жителям повідомлення про повстання, а коли вожакам бракувало сміливості, щоб наважитися прийняти цей виклик, вона надихала їх, демонструючи свою неймовірну відвагу... Не думаю, що вона взагалі знала, що таке страх. Ґертруда зовсім не боялася смерті. Будь-яка небезпека, жоден план не здавалися їй занадто складними. Її особиста безпека була для неї на останньому місці».

Фейсал описав Ґертрудине вміння маскуватися, здатність видавати себе за араба з будь-якого племені, до того ж, як виявилося, Ґертруда робила це так уміло, що викрити її було просто неможливо.

«Одного разу мої люди привели до мене досить колоритного арабського погонича верблюдів, який на всі мої запитання відповідав такими характерними для погоничів фразами, ніби все своє життя займався верблюдами. Після того, як я опитав свого полоненого й отримав від нього всю потрібну інформацію... погонич верблюдів зізнався, що насправді був ніким іншим, як міс Белл».

Він продовжував:

«Думаю, тепер я вже можу розповіси про те, що в один з критичних періодів нашої історії, коли деякі з наших людей почали вагатися, велична біла жінка самотужки повела їх в атаку на турків. Щонайменше один раз під час своєї засекреченої діяльності вона опинилася у полоні самих турків і була приречена на страшну смерть.

Один підступний араб виказав Ґертруду туркам, коли вона поверталася з пустелі зі своєї чергової небезпечної місії; турецький патруль схопив її, замасковану під арабського кочівника... Міс Белл попередили, що якщо вона не розповість усе про людей, які планують повалити турецьке правління, на неї чекатиме страшне катування. Ґертруда не реагувала на жодні погрози, і її поневолювачі не витягли з неї жодного слова. Якби в той час вона здалася, турки позбавили б життя найвеличніших з наших шейхів, однак ця жінка була готова терпіти катування... тільки б нікого не зраджувати. На щастя, їй вдалося втекти до того, як турки взялися втілювати обіцяні погрози...».

Фейсал продовжив розповідати історію про її втечу, про яку, як він сказав, окрім нього більше ніхто не знав. Ґертруді вдалося вислизнути з турецького табору під покровом непроглядної ночі, а тоді протягом трьох днів і трьох ночей вона скиталася пустелею сама-самісінька без води та їжі, примудряючись ховатися від кочових мародерів. Нарешті Ґертруда дісталася безпечної території ледь жива. «За кілька днів вона знову була на ногах; енергійна, як завжди, вона приступила до своєї важливої місії — надихати наш народ повставати проти гнобителів».

Король дійшов висновку, що Ґертруда мала здібності вести війну й час від часу давала арабам безцінні тактичні рекомендації. На початку повстання турки навіть призначили нагороду за її голову: «Ціна була настільки високою, що могла легко спокусити людську жадібність, але наш народ так сильно її поважав, що жоден і не подумав виказати її ворогам».

У своїх записах Ґертруда не залишила жодного слова про ці пригоди, і, мабуть, немає нічого дивного в тому, що вона ніколи не розповідала про це серові Персі чи леді Кокс. Адже саме передбачливий Кокс ще багато років тому попереджав Ґертруду, щоб та навіть не намагалася йти у подорож до Хаїля. Та й навряд чи його порадувало б видовище, як його секретар зі східних питань розігрував короля, замаскувавшись погоничем верблюдів. Точнісінько так, як вона випускала чи викривляла події у своїх листах додому, щоб зайвий раз не тривожити рідню, Ґертруда ухилялася від розповідей про свої ледь не фатальні промахи. Можливо, однією з причин її ненависті до преси був страх того, що вони могли викрити ці сенсаційні інциденти, завдаючи шкоди її репутації впливового політичного діяча і тим паче шпигуна.

Існує одна доволі делікатна вірогідність того, що Ґертруда брала участь у спробі Т. Е. Лоуренса відкупитися від турецької блокади міста Ель-Кут у 1916 році. У той час вона була в Басрі, і, будучи засмученою браком роботи, не знала, чи залишатися їй у місті, чи повертатися додому. Її надзвичайно сильно непокоїв стан голодної армії. Одного тижня, після того, як 16 квітня Лоуренс проїхав Басру, прямуючи до міста Ель-Кут, Ґертруда написала батькові: «Я запропонувала піднятися вгору річкою Шатт-ель-Араб з одним місцевим мешканцем, щоб перевірити достеменність мап, і їм моя ідея дуже сподобалася». Далі у її листах додому прослідковується помітна прогалина — аж до 27 квітня, коли вона написала: «Моя найдорожча матусю. Того тижня я не забрала пошту, оскільки допізна була у малесенькому містечку на краю пустелі з назвою Ез-Зубайр, а коли повернулася назад, то виявила, що пошту відправили раніше, ніж зазвичай... Справи в місті Ель-Кут не змінилися, і не схоже, що взагалі щось зміниться — це безнадійна ситуація».

Зважаючи на те, що тим часом усі думки Лоуренса та Ґертруди були прикуті до Ель-Кута, можна припустити, що «грандіозні плани», які вони обговорювали, стосувалися цієї блокади і роздумів щодо можливих способів звільнення своїх солдатів. А зважаючи на те, якими впливовими людьми вони були, не виключено, що вони розглядали можливість створення відволікаючого маневру з одного боку, щоб таким чином прорватися у місто з протилежного. У своїй книзі «Сім колон мудрості» Лоуренс ухильно написав про те, що він робив у місті Ель-Кут: «...наш уряд ...відправив мене до Месопотамії, щоб з’ясувати, чи можна застосувати