Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

Не бійтесь… — Посміхнувся: — Навіть коли б нам було по сімнадцять років, то й тоді в цій ситуації…

Але він не договорив — те, що він узяв за жінку, зойкнуло здавленим дівочим голосом і припало до нього:

— О, Боже!! Ой, Боже!!! Андрію!? Андрієчку!.. Ти?! Господи!..

Це була Галя! Його рідна сестра Галя!..

Мотор ревів несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дівочого плачу в одній з кабінок. Андрій обхопив сестрину голову й тамував плач її на своїх грудях. «Цить, цить, Галю!.. Цить, сестро!.. Тихо… Боже ж мій, Галю! Галю!.. Як же це?! Тихо, тихо…» Але Галя не могла вгамуватися. Вона вся тремтіла й намагалася щось проштовхнути крізь горло:

— Катря… Катря… — і не могла проштовхнути далі слів крізь сльози.

— Що, що Катря?! — вхопив її Андрій за плече.

— Збожеволіла!.. Збожеволіла, Андрієчку!.. Її відправили до лікарні… Вона сиділа в горішній камері… Нас там багато… Ой, як нас багато!

Андрієві здалося, що машина з розгону врізалася в будинок й репнула з грохотом.

«Катря!.. Збожеволіла!» — Вона тут?! Теж тут?!

— Там, там… В божевільні…

Галя шепотіла гарячкове, збиваючись, поспішаючи виговорити все, поки машина не прийшла до мети.

— Давно, Андрієчку!.. Вона давно тут… Ой, як давно!.. Її мордовано!.. Ой, як її мордовано!! За тебе, Андрієчку… За тебе… За нас… Вона старалася… Вона передала ще раніше тобі записочку… Ось… Ось… Передала… Скинула з горішньої камери в щиток для мене, щоб я передала тобі через інших… через кого–небудь… Я ждала нагоди… Щоб через когось…

Галя шепотіла, й шукала гарячково записочку, й не могла її знайти, дуже старанно заховану. Нишпорила поза рубцями свого вбогого пальтечка. Нарешті знайшла й всунула Андрієві в руки манюсіньку гульку, як горошина, завбільшки — згорнену, скручену в гульку записочку. Андрій затис її міцно в тремтячій руці, відчуваючи, як вона його пече, та манюсінька записочка.

Жорстокий Андріїв план разсипався на порох. Розсипався з грохотом. Тяжка гора сповзла з пліч. Одна гора сповзала, а друга насувалась. Ще страшніша. Катря збожеволіла!!. Його Катря… Його вірна Катря!.. Вірна ж Катря! Вірна!.. Збожеволіла… Він уявив її в цьому пеклі, він уявив її на великому конвейєрі… І нічого не чув, що говорила сестра, так гуділа йому голова. Але він прибрав себе до рук. У них так мало часу, а так багато треба поговорити. Слухав, як Галя розповідала про себе. Її обвинувачують… в приналежності до повстанської організації, в терорі, в шпигунстві!!! Боже мій!!!

— І ти… «розкололась»? — запитав тихо, обережно, голублячи сестрину голову.

— Я нічого не знаю… Все так страшно, братіку! Ой! Як страшно!.. Але я нічого, нічого, нічого ж не знаю… А ти?

— Ні! Ні, Галю…

Він решту невисловленого вклав у міцні, гарячі обійми. Він обхопив її за плечі, тис до серця, цю нещасну зовсім–зовсім юну дівчину, свою сестру, що так стратила свою молодість. За нього. Так, за нього.

Машина, грохочучи, йшла нічними вулицями недавньої столиці, доходила до мети, а вони ще й не поговорили нічого, хоч як квапились. Перебиваючи сестрине гарячкове шепотіння, Андрій запитав про братів. Він похмурився в темряві — запитав про братів. Галя про них нічого не знає тепер. Вони «поїхали геть того ж дня. Поїхали».

— А про Миколу… Як ти думаєш про Миколу? Га?..

Галя мовчить, стискає мовчки Андрієву руку й плаче. Андрій питає знову, але Галя мовчить і тільки тихо плаче. В неї не повертається язик висловити те, що їй пече мізок. При згадці про брата ніби чорна тінь підвелася над ними — над їхніми серцями, над Катериною… Галя мовчить. Така худюсінька, бідолашна його сестра Галя. Вона нічого не каже про Миколу, лиш каже інше: «Вмерла мати!»

Від туги й безкінечного та безнадійного ходіння по всіх усюдах, сина й дочку шукаючи, вмерла їхня мати. Це вона взнала в тюрмі вже, принесли люди… З їхнього міста, знайомі. А забрали їх з Катериною скоро після того, як забрали Андрія. Спершу взяли Катерину. Потім прийшли по неї. Ах, як та мати розставалася з нею!.. Вона лишилася непритомна лежати в хаті. Одна…

Машина стала. Вони цілувалися. Вони гарячково щось говорили одне одному. Вони підбадьорювали одне одного. Андрій просив передати якось Катерині такі слова…

Але ті слова лишилися не сказані. Відчинилися дверцята — «Виходь!»

Як же ж здивувались аргати, побачивши, як з однієї кабінки вилізли зразу мужчина й дівчина! Зчинився цілий переполох. Допущено страшний обмах… Як же здивувався Андрій, побачивши сестру при світлі ліхтарів біля входу до тюрми! Це була та і не та Галя! Зовсім уже доросла, сувора дівчина. Вона була скорбна і була напрочуд гарна, саме розцвітала в пеклі. Тяжкий іспит і великі страждання зробили її передчасно дорослою. Витерши сльози, Галя помахала Андрієві рукою, пішла. Пішла, взята з обох боків «в шори» двома аргатами.

Андрія питали переполохані тюремники, чи він не знає цієї дівчини. Ідіоти! Як же брат може не знати сестри? Але вони питали, й він заперечив — заперечив, бо звик усе заперечувати перед цими людьми. Ні, він не знає цієї дівчини. Потім вони устійнили по супровідних записках тотожність прізвищ і зовсім переполохалися. Вони злодійкувато намагалися на свою руку якось полагодити цей свій «злочин», виявляючи зразок «революційної пильності», але Андрій знав, що вони лише ради нього пускають туману, до начальства ж вони про цей випадок не донесуть, бо це може коштувати голови декому з них, що до того допустилися.

Вивівши з «Чорного ворона», Андрія потримали трохи в вартівні під грізним моральним тиском, роблячи йому старанний обшук та даючи зрозуміти, щоб він не давав волі язикові з приводу того, що сталося, а тоді одвели й укинули в «брехалівку».

В «брехалівці» Андрій прочитав записку. З мотивів конспірації вона була не заадресована нікому й не було вжито його ім’я взагалі. Там стояло всього чотири слова, написаних дрібнесенько–дрібнесенько на клаптику цигаркового паперу:

«Будь мужній! Тримайся! Любий !..»

І більше нічого. Коли він тримав той папірчик, його руки тремтіли.

«Будь мужній! Тримайся! Любий!»

Почерк був той самий, що й там, на тих паперах в «Ділі». Значить?.. Значить, ті папери, що спричинили таку страшну бурю в його душі й забрали стільки вогню і невиплаканих сліз, — то щось не те, аніж він собі уявив. В кожному разі вони напевно писані в божевіллі. Напевно. А що в тих паперах понаписувано