Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

щось ударило Трошки в спину. Він навалився на Бідного, і лише тоді той втратив

рівновагу й упав на коліна. У щілини залетіло кілька жмень піску, наче до барака

намагався ввірватися вітер. Саша Бідний різко сіпнув головою, наче хотів

сховати її в плечі. За його спиною з’явився третій. Сонце не давало роздивитися

риси. У повітря щось злетіло й гепнулося Бекиру під ноги. Сахан Трошки

закричав. Користуючись сум’яттям, Джин налетів на Буруна, обхопив його

руками й потягнув на підлогу. Шейтан набрав жменю обгорілих кісток і кинувся

на допомогу Джину. Удвох їм удалося скрутити Буруна. Вони робили це майже

наосліп, покладаючись на відчуття й силу рук, а не на зір.

Бекир кілька митей тупо витріщався на відрізану біло-молочну руку із

затиснутим кістяним ножем, що впала біля його ніг. Рука заворушилася, він

злякано штовхнув її ногою у вогонь. І тоді нарешті роздивився новоприбулого.

Пораненого, але живого Сахана міцно тримав Талавір. З-за його спини визирала

голова грифона. Кругле пташине око зацікавлено оглянуло присутніх. Птахолев

був завеликий, щоб пролізти у двері. Бекир подумав, що за потреби він просто

виб’є стіну. Від цієї думки стало тепліше.

Сахан Трошки стогнав і сипав прокльони, але надовго його не вистачило.

Бей бунтівного юрту знесилено обм’як і жалібно попросив, щоб йому віддали

руку. Саша Бідний, тримаючись за горло, натягнув маску й кілька разів голосно

крізь неї вдихнув.

— Убий його! — прохрипів акинджий.

— Не будемо поспішати, людолове, — сказав Повноважний.

Саша Бідний переводив безтямний погляд із Талавіра на грифона. Нарешті

поправив халат, витер кров із шиї й гепнувся біля вогнища, наче не сталося

нічого особливого.

— На чому ми зупинилися, Сашо-аго? — Талавір зі скрипом опустився на

землю навпроти, наче збирався продовжити давно розпочату розмову.

Повноважний іще дужче заріс сіллю. Обличчя не

змінилося, а от тіло перетворилося на броню: уламки щільно скріпилися

один з одним, а в рідкісних проміжках проросла тверда, як камінь, соляна кірка.

Бекир із гіркотою відзначив, що суєр змінює Талавіра занадто швидко.

— Як ти пережив Обур-куртку? Грифон не зміг би тебе підібрати в таку

бурю.— Грифон і не зміг. А от ракоскорп витяг. — Талавір обтрусив обличчя та

голову від червоно-бурого пилу.

— Ти спускався в ходи ракоскорпа? — з подивом запитав Бекир. Він чув

розповіді про те, як у Дешті провалювалися в підземні тунелі. Це завжди

означало неминучу загибель. Хоча казали, що армійці змогли пристосувати деякі

закинуті нори ракоскорпів для своїх криївок. — Але як ти там дихав? Як

ракоскорп тобі це дозволив?

— Йому сподобалася моя кров, плентався за мною ще з Ак-Шеїх. Якось я

розкажу тобі, як дихати одним повітрям із ракоскорпом. Як ти, малий? Цей вам

нічого не зробив?

Талавір окинув поглядом дітей. Бекир стенув плечима: мовляв, «що нам

буде». Він досі не міг зрозуміти, Талавір прийшов, щоби знову зникнути чи

цього разу для того, щоб допомогти.

— Добре, що діти цілі, людолове. — Повноважний якоюсь залізякою

відколупав від шкіри на руці шматок солі й натренованим жестом закинув його

до пащі грифона. — Про що ти домовився з Белокуном?

Бей акинджиїв поворушив вугілля, витяг жарину й приклав до рани на шиї.

У бараку засмерділо паленим м’ясом. Саша Бідний лише скривився. Усі

завмерли в очікуванні на відповідь. Бекир не сумнівався, що Саша збреше, але

хотів почути бодай щось.

— Завтра Перша Зіниця спустить Ма, натомість забере Бекира.

Акинджий перетрусив бурдюки, нарешті знайшов не до кінця порожній і

висмоктав крізь трубку в масці залишки води. У його й до того безбарвному

голосі зовсім не залишилося емоцій. Справу буде вирішено.

— Нащо він Белокуну?

— У нього те саме обличчя, що й у доктора Мамая в дитинстві.

Талавір якось дивно подивився на Бекира, а потім схопився за голову, щосили потер золоту бляшку на лобі й прошепотів до неї: «Замовкни».

Бекир завжди думав, що Гавен Белокун полює на нього через його

унікальність. Старші Брати цікавилися рідкісними потворами, а він, як казала Ма, був винятковим, незміненим, тим кого суєр любив дуже ніжно. А виявилося, що

й це було брехнею. Навіть його обличчя йому не належало.

— Ти брешеш, Сашо.

— Нащо мені це робити, Бекире, солодка пташко? Перед кінцем кожен

заслуговує знати правду. Бачиш, не так уже й важливо, хто твій батько. Головне, чим тебе обдарував суєр.

— Ви теж про це знали, Повноважний? Про моє обличчя? — Бекир

наблизився на відстань витягнутої руки до колишнього Старшого Брата. Підійти

ближче не наважився. Талавір досі тримався за голову і, як юродивий, розгойдувався з боку в бік.

— Найгірше, що робить Дешт, це відбирає розум. Це гидотніше за хвороби

й інші зміни, — майже співчутливо сказав Саша Бідний і наказав Близнюкам

подати Повноважному води.

Талавір кілька разів ковтнув, вилив дрібку собі в долоню і розтер її по

обличчю. А коли прибрав руку з очей, у них знову застрибали відчайдушні

жаринки. «Ще поговоримо, Бекире», — промовив його погляд.

— Ти кинув мене помирати, а я врятував тобі життя, Сашо, — сказав

Повноважний до бея акинджиїв. — Поки що два нуль.

— Я знаю закони Дешту, Талавіре-аго, — неохоче визнав Саша Бідний. —

Дешт любить чесних, а я завжди сплачую свої борги. Можеш забрати будь-кого, окрім хлопчика. Незмінений — моя пташка.

— Я не належу тобі. І ти не зможеш мене віддати, якщо я сам на це не

погоджуся. Хто такий Мамай?! — закричав Бекир, але його ніхто не почув.

Усі заговорили одночасно. Талавір знову переконував не вірити Белокуну.

Його підтримав зранений Сахан Трошки, вимагаючи атакувати Мати Вітрів.

—