Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

Спамасом у себе на фейсбуці! Він там такий обдертий і нещасний! Ще й написала, що ми знущаємося над тваринами! Внизу такі коменти! Жах! Довелося її забанити!

Рената болісно скривила губи. Промовчала.

Об одинадцятій кур’єр на вантажному мікроавтобусі привіз три картонні коробки фарб, замовлених через інтернет.

До дванадцятої біля червоного «фіата» Ренати зупинився білий джип із логотипом розплідника для собак. Господар розплідника привіз п’ятьох цуценят тер’єра, щоб пофарбувати їх у різні кольори та сфотографувати для реклами розплідника. Роботи випадало багато. Віола спізнювалася. Вітас вирішив дочекатися її і напував клієнта — високого та широкоплечого чолов’ягу — кавою.

Рената, аби не муляти очі двом чоловікам, вирушила прибрати в салоні. Мимохідь погладила Ґуґласа, що вже підріс, його морда більше не викликала бажання засунути в пащу пальці та погратися з ним, примовляючи: «Ану спробуй вкусити!»

У салоні, дуже схожому на перукарню Віоли, прибирати особливо було нічого. Тільки хімічний запах фарб трохи дратував. Рената відчинила обоє дверей — дерев’яні двері комори та білі пластикові салону.

Ці двоє дверей знадвору виглядали дуже дивно: немов у старій коморі збудували щось суперсучасне, ракету чи машину. Відстань між дверима не перевищувала й півтора метра. Ліворуч від пластикових дверей — вузький прохід у внутрішній простір комори, до дровітні, до інструментів, якими після діда Йонаса ніхто не користувався, і ще кудись далі у темінь, де також могли бути і дрова, і вила з лопатами.

Рената відійшла від комори і поглянула на небо, на сонце.

Його проміння перестало бути декоративним. Тепер воно віддавало тепло. Сонце розморозило, підігріло зимовий запах лісу. У повітрі пахло вільгістю моху і зіпрілого дубового листя, ароматом старих жолудів.

Тепла, м’яка меланхолія опанувала настроєм дівчину. Тиша навкруги тільки допомагала зосередитися на цих дивних відчуттях, неначе сонячне проміння, оживляючи теплом повітря та землю, повертало в природу осінь. Не весну, а саме осінь.

Її, Ренату, немов тягло туди, в проминулу осінь. Спогади про неї були такими ж теплими, як промені весняного сонця.

«Дід Йонас був ще живий, — згадала Рената минулу осінь. — Спочатку чекав снігу, а потім, коли сніг випав, приносив його відрами додому, ставив цебро на плиту, щоб швидше сніг розтанув. Іноді залишав у коридорі, іноді у себе на кухні».

У пам’яті спливла могилка бабусі Северюте, і як вони із дідом ходили до неї на цвинтар на околиці Андріонішкіса. «Либонь, уже і з могилок сходить сніг! — подумала Рената. — Але він буде сходити повільніше, ніж із полів. Кладовище ж у лісі, а ліс зиму любить і довго не відпускає».

Почула шум мотора, що немов в’їжджав у тишу. Обернулася. Жовта плямка «смарта» Віоли повільно виповзла оддалік і стала наближатися.

«Ну й слава Богу», — подумала Рената, зрадівши, що тепер вона зможе побути на своїй половині сама, без сторонніх.

Зайшла у салон, увімкнула електрообігрівач. Зачинила обоє дверей. Через кілька хвилин там закипить робота. Дивна, звісно, робота, але заробити на життя можна. Робота, яку міг вигадати тільки той, хто виріс у Каунасі «серед чортів» і «чорних скриньок»!

Вона всміхнулася. Гордість за Вітаса раптом перетворилася в гордість за себе, за свій правильний вибір супутника життя.

Через десять хвилин вона вже змогла насолодитися тишею в домі. Заварила трав’яного чаю, присіла за ноутбук, прочитала кілька свіжих імейлів від замовників, записала їхні мобільники й імена у зошит замовлень, залишивши графу дати і час візиту незаповненою. Справді, їй здалося дивним зараз пропонувати замовникам приїхати через три місяці в середині червня. «Треба зачекати та порадитись із Вітасом, — вирішила дівчина. — Може, вдасться покликати їх раніше? Може, він має відмовитися до літа від вихідних? Хоча як жити без них?»

«Розширятися? — згадала вона слова Вітаса за ранковою кавою. — Комора велика, там ще повно місця. Можна, певна річ, салон зробити більшим. Але хіба зможуть Вітас із Віолою працювати за чотирьох?»

Її чутливий ніс вловив дивний запах. Озирнулася. Зупинила погляд на мисочці з кормом для Спамаса. Їжа лежала на блюдці під стіною вже кілька днів. Лежала не рушеною. Як це вона все раніше не викинула?

Зітхнула. Віднесла мисочку в кухню, помила її рідким лимонним милом. Запах зник. Зникла з настрою і тепла меланхолія. Згадався зниклий кіт.

«Йому тут просто не сподобалося, — вирішила за кота Рената. — Тут його образили, пофарбували... Ні, пофарбували його не тут! В Анікщяї у Віоли! Але тут живе той, хто його фарбував і хто його залишив на морозі!»

Після першого замовлення Рената нагодувала Віолу та Вітаса юшкою із консервованим щавлем. Віола сказала, що сьогодні їй треба раніше повернутися додому. Вітас просив не поспішати — ще чотири замовлення! Рената, слухаючи їх, уперше подумала, що могла б навчитися фарбувати тварин, і тоді у Віоли не було б приводу відриватися від своєї перукарні та приїжджати до них! Але як тільки уявила себе, як вона стоїть над нещасним переляканим кроликом або цуценям, що його міцно тримає в руках Вітас, і вичавлює з тюбика фарбу на дрібний гребінець для фарбування шерсті, як веде гребінцем по зляканій спинці кролика або цуценяти, — відразу ж бажання стати помічницею Вітаса випарувалося.

«Ні... — прошепотіла вона. — Це не для мене!»

Увечері втомлений Вітас переглядав імейли, що прийшли за день. Його не дуже здивувала нерішучість Ренати, котра вирішила без нього не призначати для нових клієнтів дату і час. Він сам перебував у такій же нерішучості.

І раптом задзеленчав мобільник. Вітас, зітхнувши, підніс телефон до вуха.

— Так, я, — сказав комусь. — Що? Ні, не треба! Його вже повертали, і я вже платив! Ну і що? Це старе оголошення! Такі оголошення не скасовують! Яка поліція, ви що, з глузду з’їхали? Та це, може, і не мій кіт! Хто підтвердив? Віола підтвердила? А ви її звідки знаєте?..

Вітас відвів руку з телефоном від правої скроні, глянув поглядом мученика на Ренату, котрій передався його стан, його неспокій. Відтак прикусив нижню губу і знову притиснув мобільник до вуха.

— Гаразд, передайте їй! Вона вам заплатить, я їй поверну! — і, не попрощавшись, натиснув кнопку відбою, поклав телефон на стіл.

— Це ідіотизм чистої води! — поскаржився він Ренаті. — Якийсь бевзь, сусіда Віоли, знайшов в Анікщяї Спамаса і хоче повернути за двісті літів.

— В Анікщяї? — здивувалася Рената.

— Атож! І каже, що оголошення скрізь висять, а значить, ми його ще шукаємо! Треба поїхати і познімати їх к бісу! Цей