Аріна Спел - Від долі не втечеш , Аріна Спел

Сиджу в кабінеті до кінця робочого дня. Ще й замкнулася. Ніби мене це врятує. Від самої себе в першу чергу. Я б віддалася йому там, якби він наполіг. Навіть не так, якби не зупинив. Леле, мій перший раз був би на столі в начальника.

Основна ціль - не дати цьому повторитися. Від згадки про те, що саме я більше не хочу ні в якому разі, ні за яких обставин повторювати, знов відчуваю збудження. Румʼянець вкриває моє лице. А ще я без білизни. Я ж серджуся? Принаймні повинна.

Шоста вечора. Треба йти до дому. А вдома гості. Нахабні такі. Дві штуки. 
Глибоко вдихаю. «Я спокійна. Я спокійна» повторюю собі в голові, спускаючись до холу. 
Звісно, там чекає Кіран. Побачивши мене, примружується, опускаючи руку в кишеню. Нагадуючи, де саме зараз мої трусики. Червонію. Гордо піднімаю підборіддя, найшов чим бентежити. 
-Люба.- простягає мені руку. Чи варто наголошувати скільки пар очей витріщаються на нас?- екіпаж вже чекає. Поїхали до дому.

До мене до дому. Ти лише в гостях. Сказала б я, якби могла говорити.

-Ти справжня мрія. Мовчазна дружина. Це ж скарб.- знущається. 

-Я тобі не дружина.- шиплю на нього , коли ми сіли в карету.

-Мараторій на розмови знято?

-Лише в крайніх випадках.- відповідаю. Ну не можу я пускати повз вуха таке.

-Краще ніж нічого. А відповідь на пропозицію одружитися крайній випадок?

Мовчу. Бо нема з цим бовдуром про що говорити. 
Та що це коїться взагалі. В тісному приміщенні, його, й до того дурманячий  мене запах стає нестерпним. Роздратування змішується з бажанням. І мій погляд сам собою зависає на його вустах. Мої ж починають поколювати. 
-Карета не найкраще місце. Як і стіл. А ти провокуєш. 
А? Що? Уууу. Ненавиджу. Точно я його ненавиджу. Обурено відвертаюся до вікна. Добре що їхати не далеко. Як тільки візник зупиняється прожогом вибігаю на вулицю, мчу в будинку.

Кліф чекає нас за столо. Вечеря накрита. Тільки зараз розумію, яка голодна.

-А де твоє шлюбне тату? - питає мене.

-Що?

-Шлюбне тату. Ви чим взагалі займалися стільки часу. Я думав повернетесь вже одружені. Навіть тост підготував. Щасливих років життя і купу діточок.

-Ти ненормальний?

-Я? Це я бігаю від своєї істинної пари? 
Кіран мовчить. Посміхається за доброю звичкою. 
-Смачного.- навіть не намагаюся відповісти на його питання. 
Їм. Повільно так. Демонстративно. Я ж не скільки не збентежена. В моїй голові порядок, а не цілковитий хаос. 
-На добраніч.- підводжуся зі столу, маючи намір піти.

-О восьмій ?

-Втомилася.

-Тобі личить румʼянець. - нащось додає Кліф. 
Та що б їм обом. Йду в кімнату.

Сон, за старою доброю звичкою не йде. Кручуся в ліжку . Намагаючись синхронізувати думки. Та замість цього лише спогади про його доторки. Ловлю себе на тому, що чекаю. Що прийде. І не знаю, злюся чи радію, що його нема. Коли це я взагалі встигла? Коли докотилася до сумнівів , до протиріч? Від я ненавиджу до я кохаю . Від не хочу бачити до він потрібен мені.

В голові було прийнято рішення. Ігнорувати і відштовхувати. Довгі дибати підштовхнули мене саме до цього. Давно я так сама з собою не сварилася.

Але на превеликий жаль , чи навпаки, радість , наступного дня мене ніхто не чіпав, не намагався усамітнитися чи поговорити. Дуже треба. Я ж цього і хотіла. Ось цієї загадкової посмішки, ввічливого «як почуваєшся» і більше нічого. Злюся. Закипаю. 
Ввечері навіть двері замкнула на замок. Та ніхто на мою честь не посягав. Була навіть дурна ідея, самій увірватися до нього і зʼясувати, що це за фокуси такі і за кого він себе має. На превелике щастя, залишки здорового глузду, якимось дивом все-таки збереглися і я подавила в собі цей порив. 
Ненавиджу. Котися ти до своєї Лілі. Я не ревную. І не хочу тебе. І не кохаю.

Як же я влипла.