Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

- Е-е-е ні, так не піде. – Почала хитати головою розмахувати руками, тарілку залишила на колінах. – Я цю кашу заварила, мені і з нею жити.

- Буду лягати пізно, ще хочу подивитись на Санай. – Вирішив потушити її полум’я доки воно не розгорілось. Була б інша ситуація то напевно справді не дав їй мішка, це вона вирішила без попередження з нами піти. як вона сама каже. Та сьогодні мені якось на це байдуже, справді хочу посидіти коло вогнища. роздивлятись зорі над містом. В останнє це робив рік тому… Після похорону

 У… неї були красиві очі, хоча  ніс трохи довгий хах. Її милий ніс перед очима заставив мене усміхнутись.

***

Досі тріскотів невеличкий вогник. Компанія спить солодким сном. Сьогодні небо дуже чисте, космос наче великий Океан наповнений зорями, це виглядає наче!... наче зоряний космос. Немає слів які опишуть це точніше, мова надто проста щоб передати ці відчуття. Передати безмовну мову слів.

В голові почали з’являтись тривожні думки, зараз все добре, якщо можна так сказати. З ними можуть зробити що завгодно і де завгодно. Наш світ ще надто молодий для речей вищих. Ці відчуття картинки в голові. Цих припущень і картинок так… це перетворюється в шум викликаючий піт, у ньому неможна нічого розібрати. Просто шум.

Сів в позу лотоса щоб краще роздивитись місто із космічною океанічною картиною. В голову прийшли інші думки,  вирвали мене з попереднього стану.

- Довбень… - Попередив Урсулу що вирушаю але не сказав що вона буде керувати готелем. Я залишив лист. О господи! Точно довбень! Піт з Марі теж не знали коли поїду. В принципі сам не знав. От же!... Кафі, неможна попередити? Сподіваюсь Урсула не відмовиться від цього.

        Поглянув на сплячого друга. Трепіт в душів. Важливість цього пропала.

        Звісно попереджав, якщо щось не так Урсула йшла до Піта. Урсула викрутиться.

Розстелив покривало на протилежному боці від вогнища, навпроти Кафі. Ліг, більше перед очами не стояло  місто, лише зелені поля. Десь в далині наче огорожа ліс, чиїсь сади.

        Дивна Кафі людина, погляду на нього досить щоб перестати злитись.

Христя спала десь з боку обернута в жодну сторону світу, розкинула руки наче вбита. З рота Кафі потекла слина.

- До зустрічі Санай.

***

- Ми йдем на захід чи на схід? В якій стороні кордон? – Крутила голову в всі боки.

- На захід. – констатував Кафі. – у яке місто не знаю, чи селище та точно на Захід.

- Надіюсь тут немає вовків чи бобрів. – поправила рюкзак.

- Ти ніколи в цьому лісі небула? Це вже більше Парк а не ліс, повезе якщо хоча би миш побачим. – обернув голову, Христя йшла позаду.

-  Чому це? Була, просто давно і в іншій країні. До Санаю я приїхала з Півночі чи то сходу… ну в майже протилежному напрямку яким ми йдемо.

- Що за країна? – З Карфу можливо, або…, - ти Знаєш Зламійську?

- Ні не знаю, і я не… назва… назва країни не важлива, що це дасть? – ховала погляд наче малеча, раніше дивилась завжди в очі.

- Дені не муч дівчину, ще скаже колись.

- Ну… - зітхнув, - Гаразд, але друже прошу, не робити мене катом! просто запитв.

- Угу. – угукнула.

        Ми довго йшли витоптаною людьми і колесами дорогу поки в далині не побачили обриси будинків, тонкі нитки диму.

Навіщо ця дівчина приховує минуле, не хоче говорити то сказала би, не говорячи загадками, ще злитись.

        Селище було дуже новим або тимчасовим, можливо з десяток будинків із формою даху півкруга. Здається нас навіть не помітили коли зайшли в центр селища, на велику круглу трав’яну площу навколо якої у принципі були будинки. Маже все небо закривало листя великих дерев.

- Вітаю, ви до нас чи кудись прямуєте? – Підійшов високий чоловік, очі приманила коротка борода, як моя.  Лице чоловіка прикрашали свіжі малі зморшки в кутиках очей та чола.

З усмішкою пожав нам руки.  Приємний.

- Ми прямуємо в глиб континенту.

– У вас тут нове селище? – показав всі зуби Кафі.

- Років тридцять від побудови, ми займаємось доглядом лісу, ще виловлюванням небезпечних звірів. Знаєте таким мало хто хоче займатись. Можливо хотіли б залишитись  відихнути? Ви із столиці, так?

        До розмови підключилась Христина:

-  Сама родом не з Санаю, вони теж вроді. – стисла око. - Тут все-таки є вовки? – зблідла.

- В межах декількох кілометрів звідси навколо дороги, точно ні. Цим шляхом багато ходять чи їздять прості люди. Ваша компанія тут теж щоб каравани і дипломати не наїжджали?

- Так, - підтвердив. – Кожні пів години будуть кричати звільнити шлях коням, хоча дорога широка. Тай від жари ще можна голову втратити.

- Розумію, літо. Можливо залишитись? У нас є пусті будинки, виберете на день – два відпочити.

- Та Ще не встигли втомитись.

- Денсею, я втомилась.

- Дені на одну ніч? – підтримав друг. – Хочу в лісі з мисливцями погуляти. Можна? – звернувся до чоловіка.

- О так, це ми вам точно організуємо! Завтра зранку наші люди якраз ідуть до озера, полювання на птицю. Ой, я ж не сказав як мене звуть! Мене звуть Кубок, не питайте чому таке ім’я. Якщо будете мене запитувати в когось то кажіть Кубок старший, мій племінник називає себе Кубком. Справжнє ім’я племіника Алей.

- Я Денсей, це Христина.

- Я Кафі.

- Кафі? Знайоме. Щось дуже-е знайоме. Не можу згадати.

- Нічого ще згадаєте, скільки коштує ніч за будинок? –

Тут багато сильних людей, краще їм не знати хто він такий.

- Шість Селій. Вечеряти, снідати виходьте коло вогнища, така вже традиція повелась, їсти всім разом. Їжа безплатна. – Повів нас до непримітного будинку. Навколо було шумно, троє дітей гралися дорослі хто дрова рубав хтось кудись йшов. Наприклад до сусідів.

- Прошу. – витягнув Селії.

- А ягоди у вас є? – поцікавилась дівчина.

- Шкода немає багато, лише полуниці, все інше буде в кінці літа. – по доброму зморщив лоба. – Ось цей дім повністю ваш. – Дверей у будинку не передбачалось.