Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Географія важлива для розуміння політики Донбасу. Він міститься між двома історичними козацькими реґіонами. Козацькі сили як приборкувачі народних виступів символізували стару Росію, статус-кво, і їхня присутність у Донбасі і навколо нього забезпечувала могутній консервативний чинник донбаської політики. А водночас козацький дух свободи і далі був загрозою для центральної влади — і царської, і радянської. Попри всю характерну для Донбасу економічну експлуатацію, він був притулком для тих, хто втікав від злиднів і гноблення. І нарешті, Донбас був місцем, де історично зібралося багато різних етнічних груп. Міжнаціональну напругу посилював швидкий економічний розвиток. Саме на цьому історичному й соціальному тлі точилися політичні битви в Донбасі[195].
Робоча сила і насильство
Виникнення сучасної промисловості і її швидкий розвиток у Донбасі у другій половині XIX ст. поновили символічне прикордоння, створюючи величезні можливості, а отже, приваблюючи чимало людності з різних кінців імперії. Донбас врешті став утіленням багатьох рис історичного дикого степу (свободи і насильства) у їхніх сучасних образах.
Внаслідок промислового розвитку виникла велика кількість робітничих селищ і колоній у Донбасі. Це були типові селища, що містилися на території певного промислового підприємства, де майже всі були пов’язані з цим підприємством і воно керувало майже всім. Юзівка — добрий приклад таких селищ, як і довів Теодор Фридґат[196]. У них панувала особлива феодальна атмосфера. За словами Микити Хрущова, який працював на компанію Г’юза,
«Цікаво зазначити, що на шахті не було управління фінансів, не було навіть жодного бухгалтера чи касира, який би виплачував гроші. Хазяїн усе робив сам. Він видавав платню, підраховував обсяги видобутку і стежив за всім. Він справді тримав під контролем усю шахту, виконуючи обов’язки і керівника, і бухгалтера, і касира. Він знав, скільки повинен отримати кожний робітник, і платив їм»[197].
Макіївці були властиві ті самі риси, які спостеріг 1908 р. гість із Франції:
«Водночас Макіївський район — один із найважливіших у Донецькому басейні, що, своєю чергою, є одним з найіндустріалізованіших реґіонів Росії. Окрім безмежно родючого ґрунту, під землею сховані багатства, які ще тридцять років тому були не відкриті і їх ніхто не розробляв. І земля, і надра належать різним промисловим концернам, значна кількість яких — французькі; саме вони побудували міста і села навколо вугільних родовищ і доменних печей, вони керують ними і збирають із мешканців податки. Тут ми бачимо справжню феодальну систему, де високий комин замінив замок»[198].
Ці селища і міста відрізнялися від інших промислових центрів, як-от Санкт-Петербурґа і Москви, де промисловість розвинулася принаймні почасти на базі наявних ресурсів. Справді, ці міста і центри, як довів Деніел Бровер, відчували нестачу людських ресурсів і були вимушені покладатися на приїжджу робочу силу (тому він і назвав їх «містами переселенців»)[199]. Але рідко заселеному Донбасу доводилося будувати свою промисловість зі строкатої публіки, розраховуючи майже тільки на робочу силу переселенців, і тому, якщо в Москві і Санкт-Петербурзі індустріалізацію фінансували приватний, державний та іноземний капітали, в Донбасі рушійною силою економічного розвитку був іноземний капітал. Напередодні Першої світової війни 26 із 36 акціонерних товариств вугільної промисловості Донбасу майже цілковито належали іноземному капіталу. Ці фірми забезпечували 95,4 відсотка видобутку вугілля акціонерними товариствами і понад 70 відсотків усього видобутку вугілля в Донбасі. Управи 19 з 29 компаній містились у Франції й Бельгії[200].
Іноземні й російські керівники в Донбасі жили на широку ногу. Директори мешкали в «палацах» із великими садами, де росли рідкісні дерева, а десятники, власники крамниць і головні бухгалтери — у затишних квартирах, де було від 4 до 12 кімнат і працювали слуги[201]. Екстравагантність панів набирала іноді дивних форм. Керівником Макіївської шахти на початку 1890-х р. був транспортний інженер А. Н. Глєбов. «Живучи за 25 верст від копальні в садибі Іловайських “Зуївці”, Глебов приїздив на шахту на шаленій трійці із дзеленчанням і галасом або пізно вночі, або вранці на світанні — таким несподіваним приїздом він “контролював” роботи»[202]. Є свідчення, що інший директор шахти поблизу Юзівки 1892 р. так само хизувався своєю силою і багатством[203]. Звісно, вони жили зовсім ізольовано від робітників. Зате місцеві селяни ставилися до керівництва як до нової аристократії: «Особливо урочисто вітали з великими святами, на жаль, завжди отримуючи “на водку” — від тієї традиції було неможливо відмовитися»[204].
Дикий степ був ареною дикої експлуатації. На робочих місцях влада адміністрації часто була необмеженою. Шахтаря протягом дня нещадно експлуатували і принижували. Розповідали, що іноземні десятники були дуже нахабними і часто били російських робітників[205]. Гірничий інженер. Олександр Фенін стверджував, що він і його товариші інженери «зуміли завоювати міцні симпатії робітників», але в листівці 1903 р. писалося, що Фенін ставився до робітників гірше, ніж до тварин[206].
Навіть артілі (незалежні робітничі бригади) не були вільні від експлуатації. Робітники часто організовували артілі, щоб упоратися з важкою, небезпечною роботою і боротися проти експлуатації. Загалом артілі були тісно згуртованими організаціями, які забезпечували (або принаймні мали забезпечувати) рівність, взаємодопомогу і автономію. Інакше кажучи, артілі були своєрідною, перенесеною в місто сільською громадою (миром, общиною), яку селяни ідеалізували і яка зберігала їхні характерні особливості. Артіль могла занадто старанно опікуватися своїми членами, ж це часто і траплялося, проте її керівників (артільників) чи старшин звичайно обирали (і шанували) члени артілі. Такі громади були особливо важливі при виконанні небезпечних
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
