Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– Вельми вдячна, – гаряче подякувала я їй.

– Що сталося? – запитала Кхибра в Тіа.

– Мені велено проводити вас на кухню, – стримуючи регіт, сказала ельфійка.

– Веди, раз велено, – фиркнула тролиця.

– А ви не хаміть! Досить із мене ваших жартів! Мені Скріраніель усе розповів!

– Про що ти? – щиро здивувалася я.

– Про твого дурного фамільяра! – спалахнула ельфійка.

– Він не безглуздий! – заступилася я за Шафрана.

– Подивимося, що він заспіває, коли зустрінеться з милим пухнастим котиком.

– Що ти накоїла? – у мене всередині все похолоділо.

– Ти що, в кімнату Гери притягла Бунта?! – здивувалася Кхибра.

– А що тут такого? Це ж його кіт. Чому він по всьому будинку вештається?

Ми мов дві куниці помчали назад, у будинок. Як же знайти кімнату?! Назустріч йшов Рані ніжно пригортаючи до себе Ши-Рансу. Схоже, бесіда вийшла позитивною, бо вони мило воркували.

– Як знайти кімнату Германа? – важко дихаючи, спитала я.

– Коридором, праворуч до упору, потім ліворуч і прямо треті двері, – випалив Скріраніель, який проводив нас здивованим поглядом.

Ми, обганяючи одна одну, кинулися шукати її. Знайшли. А коли відчинили двері... Уся кімната була в котячих слідах. Точніше, в чорнильних котячих слідах. Вони відбилися всюди: на підвіконні, ліжку, занавісках, килимі, стінах...

– Руто!.. – запищав клоп і впав мені на плече. – Нарешті! У мене немає сил боротися з цим котярою!

– А як же карта? – тремтячим голосом запитала тролиця.

– Кхибро, яка карта, коли ваш фамільяр у небезпеці?! Мене мало не скалічив цей монстр!

Вимотаний нескінченними стрибками Бунт давав хропака, як ні в чому не бувало, на ліжку, згорнувшись клубком. Ми тремтячими руками дістали з-під ліжка залитий чорнилом аркуш. Ні про яку карту не могло бути й мови. Уся робота дарма через дурну помсту юної ельфійки.

– Можливо, є якесь заклинання, що допоможе прибрати кімнату? Треба позбутися цих плям, поки про все не дізналися дорослі, – я з надією дивилася на тролицю.

Але та лише похитала головою:

– Підручники залишилися в гуртожитку. Хіба що попросити ельфів, але це виключено, адже тоді довідаються про те, що Шафран хотів зробити копію карти.

– Я вб’ю цю ідіотку! Хто її просив приносити сюди кота?!

– Заспокойся, Руто. Ти б на її місці зробила б те саме, якщо не щось гірше, – зітхнула Кхибра.

– А мені, думаєте, не прикро? Стільки праці нанівець! – пропищав клоп. – Треба було все ж таки її добряче гризонути!

– Встигнеш ще, – буркнула я, мало не плачучи.

До кімнати ледь чутно увійшла Тіа. Її і без того великі очі стали ще більшими.

– Що це? Звідки?

– А, прийшла позловтішатися? – гірко посміхнулася я. – Милуйся, це практично твоїх рук справа.

– Тобто? – не зрозуміла ельфійка. – Я не приносила чорнила...

– Ти – ні, а в кімнаті воно було. І Шафран креслив карту. Тепер усе зникло.

– Що «все»? – Тіа лишень кліпала очима та відкривала й закривала рота, мов риба.

– Руто, не смій їй нічого казати, – наче відрізала тролиця.

– Я й не збиралася.

– Ви про що? – в ельфійки прокинулася цікавість. – Скажіть, я, чесне ельфійське, нікому! Хочете, присягнуся Акріденою? Нехай богиня удачі відвернеться від мене на віки вічні, якщо я кому-небудь проговорюсь!

– Клятву схвалено, – сухо сказала я, почувши знайоме сухе клацання.

Кхибра докірливо похитала головою. Та нехай скільки завгодно качає: нам потрібна команда. Я ж пам’ятаю слова Хранителя, що без провідника і воїнів нам не впоратися. Невідомо ким вона може виявитися: провідником або воїном. З лука вона стріляє пречудово, ми в цьому вже переконалися.

– Скріраніель забрав у нас карту, – почала я.

– Зможеш її дістати, – перебила мене тролиця, – розповімо, що і до чого. Ні, значить, мовчатимемо і удаватимемо, що ми незнайомі.

Ого! А в Кхибри з’явилися зубки! Та ще й які!

– Але як я її дістану? Ти хоч розумієш, на що штовхаєш мене? Це ж крадіжка! – обурилася Тіа.

– У нас п’ять днів, щоб знайти дещо, – ухилилася від прямої відповіді я. – У тебе є вибір: або приносиш сьогодні ввечері карту, або ми впораємося без тебе.

Недарма в нас популярне прислів’я: цікавість не порок, а засіб пересування по життю. Я зрозуміла по очах Тіа, що вона міцно заковтнула наживку. А ось розповідати їй усе чи ні – вирішимо разом з хлопцями. Лікраніель її краще знає.

– Гаразд, спробую, – задумливо пробурмотіла ельфійка, потім, узяла на руки сплячого Бунта. – Я його скупаю, щоб ніхто ні про що не здогадався.

– Угу, – тільки й вирвалося в мене. А подумки я додала: «Подивимося, як це в тебе вийде».