Олексій Геращенко - Лише секунда

зробив щось не те колись. Хочу якось вплинути на дочку вчасно, щоби вона була щасливою, реалізованою. Проте не можу збагнути, що саме треба зробити. Тому просто намагаюся робити все правильно. Дивись, яка вона в мене велика.

Він дістав з кишені мобільний телефон, поклацав клавішами і передав мені. З екрану на мене дивилася безтурботна усміхнена дитина з кучерявим русявим волоссям. Я видавив з себе посмішку, похитав головою і повернув телефон Олегу.

— Гаразд, йтиму, — сказав він. — У мене сьогодні купа роботи.

Його широка спина випливла за межі офісної кухні — і я залишився сам.

— Давно я не був у парку Пушкіна. Може, справді схо­дити? — пробурмотів собі під ніс.

Буває, що бачиш когось — і тобі здається: ось у нього все гаразд. У нього гроші, сім’я, інтерес до життя, цілі, захоплення, друзі. Усе при ньому. Однак починаєш говорити з ним — і тобі чогось не вистачає. Раптом розумієш, що це була ілюзія. Дивишся в його очі — і десь там в глибині знаходиш нудьгу. Невдоволення. Йому нудно. Ти слухаєш його — і тобі здається, що знаєш для нього відповідь. Так і хочеться сказати: «То що ж тут незрозумілого? Ти занадто глибоко занурився ось в ті свої справи, а тобі потрібно приділити більше часу ось цьому».

Але потім чітко розумієш, що ця людина, цей твій знайомий не зможе ось так просто взяти і змінити пріоритети, тому що це вже буде інше життя і це вже буде не він. Потрібно було би повернутися кудись назад і прожити все заново. Новим життям.

Зробивши останній ковток кави, я помив чашку і попрямував до свого робочого місця. Ступив у кабінет — і одразу ж кілька людей швидко про всяк випадок згорнули інтернет-браузери на своїх комп’ютерах, втупившись у монітори. Я сів на своє місце й побачив, що за час моєї відсутності надійшло вже п’ять електронних листів. Два з них точно були спамом. Три інших, напевно, стосувалися роботи. Я зітхнув і вирішив почати зі спаму. В одному листі пропонували купити будматеріали. Його я видалив одразу. В іншому — свої послуги пропонувала ясновидиця. «Розкажу про Ваше майбутнє. Відкрию родинні таємниці. Допоможу змінити долю».

Зазвичай я видаляю такі повідомлення, не дивлячись, але раптом у мені прокинувся інтерес. Невже люди ще вірять у таку дурню? Щось сьогодні день виявився сповненим нею. Просто зателефоную і дізнаюся, як вони обдурюють тих, хто до них звертається. Дивна ідея чомусь додала мені настрою. Я уважно переписав телефон з реклами в пам’ять свого телефону, назвавши новий контакт «Доля», після чого видалив листа і повернувся до роботи.

Увечері після роботи я блукав з пляшкою пива тьмяним, тихим і пустельним парком Пушкіна, катав носком черевика обледенілі шматки снігу. Діставши телефон, відшукав запис «Доля» і натиснув кнопку виклику.

— Абонент знаходиться поза зоною досяжності, — сказав мені жіночий голос. — Передзвоніть, будь ласка, пізніше.

— Добре, зателефоную колись пізніше, — відповів я, викинув недопиту пляшку в урну, сильним ударом ноги відправив сніжок, намагаючись потрапити в уявні ворота під лавкою, і швидко попрямував до машини.

***

У квартирі було тепло. Та після холодного пива хоті­лося додатково зігрітися. В очікуванні, поки закипить чайник, я бродив кімнатою і слухав, як під килимом скрипить старий паркет. Напевно, колись я призвичаюсь до цього звуку й не помічатиму його. Багато дрібниць, до яких звикнеш, перестають існувати. А поки цей звук здається мені огидним і ріже слух. Напевно, сусіди знизу чують кожен мій крок і проклинають моє існування. Ні, я розумію, що, можливо, перебільшую і насправді для них цього звуку не існує. Однак іноді я намагаюся переміщатися тихо: переставляю ногу, опускаю її на п’яту і обережно приставляю носок.

В одному місці килима паркет під моїми кроками скрипить якось особливо. Я зупинився і захитався на ногах. Дошки підлоги злегка вискнули, а мені раптом закортіло подивитися на них. Я почав згортати килим, добираючись до потрібного місця, але той зачепився за крісло, стримуючи мій рух. Та я затявся довести почате до кінця — і ось нарешті підлога в потрібному місці оголилася. Де ж те місце? Я почав простукувати старенькі дощечки паркету, але, здавалося, звук скрізь був однаковим. Хоча ні, під однією з дощок він неначе йшов кудись вглиб, відгукуючись легкою луною. Я просунув ніготь у щілину між дощечками і спробував підняти одну. На диво, вона одразу піддалася. Потягнув її вгору і трохи підняв, але далі вона не рухалася. Я напружився, нігті побіліли, а пальці затремтіли від зусиль — і раптом щось клацнуло й дошка залишилася в моїх руках. Під нею був порожній простір. Я обережно опустив пальці вниз і намацав ними жорсткий целофан. Потягнув його на себе, але він виявився завеликим, щоби пролізти у малу щілину. Тож довелося витягати ще одну дошку.

У певний момент виникло питання: що я роблю і чи зможу відновити підлогу? Але азарт слідопита вже не спинити. Добре, що господар квартири не бачить мене зараз. Подумавши про це, я озирнувся, ніби перевіряючи, чи справді ніхто не підглядає за моїм заняттям. Ще одна дошка клацнула і відскочила вгору. Я просунув руку вниз і витягнув целофановий згорток, покритий густим шаром пилу. Серце збуджено й весело стукотіло в грудях, очі фотографували знахідку. Провівши долонею по ній, я витер частину пилу і виявив щільний темно-зелений пакет. Усередині лежало щось, схоже на товстий журнал або книгу.

— Що б це могло бути? — тихо прошепотів я собі під ніс, але не поспішав діставати вміст пакету.

Колись у дитинстві я мріяв знайти скарб, і одного разу з моїм другом Юрком ми вирушили на пошуки. Озброївшись лопатою, довго ходили подвір’ям, намагаючись знайти правильне місце, поки нарешті не вирішили: якщо скарб десь і є, то саме тут, біля старої черешні. Лопата в нас була одна — важка, стара й тупа. Ми копали по черзі, змінюючи один одного в моменти втоми. Невдоволені вигуки з балкона сусідки нас лише підбадьорювали. «Напевно, вона щось знає!» — змовницьки шепотів Юрко. І тієї миті, коли, як нам здалося, поглиблювати яму стало практично неможливо, лопата дзвінко вдарилась об якийсь предмет. Ми переглянулися. Здійснилося!

У наших тремтячих від знесилля руках був важкий безформний шматок металу. Юрко забрав його додому, а я всю ніч крутився в ліжку і переживав, хоч би він не при­власнив нашу знахідку собі