Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

До сусіда можна і в капцях заявитися, але звичка — друга натура. Виходиш із дому, одягайся і взувайся відповідно. Мало що... Раптом захочеться змінити обстановку? Наприклад, заглянути до пивбару? Історія знає багато різних випадків. У тому числі й таких, коли безневинні шахові посиденьки закінчувалися десятком кухлів пива. А чому ні? Хто може заборонити двом одиноким донам розбавити гіркий присмак прожитих років ковтком хмільної гіркоти?

Петрович наче під дверима чекав. А може, й чекав. Принаймні відкрив практично відразу, ще й дзвінок у передпокої не затих.

— Рано ти сьогодні.

— На вечір інший захід заплановано, — відповів я, не вдаючись у подробиці. — Але, партійку-другу, якщо не заперечуєш, можемо розписати.

— Проходь…

Петрович, попри очікування, ентузіазм не випромінював. Замислено вмостився за стіл, де вже стояла дошка з розставленими фігурами і кивнув на друге крісло. І, навіть не запропонувавши колір розіграти, одразу пересунув білу пішака. А ще у квартирі, особливо у передпокої, дивно пахло. Формаліном, чи що?

— Що сталося? Не захворів, часом?

— Що? А, ні… Ти вибач… ніяк з думками не зберуся.

— І хто їх тобі порозкидував? — я пересунув пішака назустріч.

Петрович якийсь час вивчав мене поглядом, потім, мабуть вирішивши, що я гідний бути утаємниченим, кивнув.

— Та це Ромко Овдіїв… пам'ятаєш? Учень мій.

— Це той, рудий? Який крайнім лікарем працює? — Уточнив я. — Без чиєї візи не дозволять поховати тіло?

— Він... Висмикнув мене з ранку на консультацію.

— І що? Ти побачив щось нове для себе? Це з твоїм досвідом? — Не повірив я. — Ти скільки патологоанатомом відтрубив? Тридцять п'ять? Сорок?

— Сорок три… — машинально відповів Петрович. — Але так... Побачив.

— Та гаразд. І що ж, як не секрет.

— Взагалі, секрет… Таємниця слідства, трясця його матері… Підписку про нерозголошення давав. Але тобі розповім. Ти ж нікому?

— Мовчатиму, як твої пацієнти. Хіба що тільки в книзі якійсь використаю, — залишив я лазівку. — Але, обіцяю, не найближчим часом. А так... З ким мені пліткувати?

— Гаразд… — сусідові, схоже, дуже хотілося виговоритися. — Прикинь… Три тіла… За життя нічим не пов'язані між собою. Хлопець — студент. Чоловік років сорока. І жінка приблизно того ж віку. Жодних травм. Взагалі… Патологій теж. Виявлені мертвими у себе вдома. А смерть настала через зупинку серця. Прикинь. Не інфаркт, а практично здорове серце, перекачувало собі кров, а потім хоп, і зупинилося. Час смерті — приблизно між дев'ятою і десятою годиною вечора. А ще — у кожній квартирі був відчинений балкон.

— Не зрозумів? До чого тут балкон?

— От і я думаю: до чого? Але більше нічого спільного. Усі троє не були налякані, на тілі немає слідів боротьби… взагалі нічого нема. Люди просто взяли та й померли. Але, що найдивніше — усі вони в одну мить постаріли років на десять. У всякому разі, саме така різниця між станом тканин та цифрами у документах.

— Круто. Хоч сідай і починай містичний трилер ваяти, — гмикнув я. — Тим паче, антураж відповідає. Кривавий місяць за вікном. Сили зла панують над світом. Демони піднялися з Пекла і пожирають тіла... ні, душі людей. У-у-у… Тобі страшно?

— Іди ти… — пирхнув Петрович. — Хоча, якщо найближчим часом не зрозумію, в чому причина… доведеться й у містику повірити.

— Гей, філософ… Ти куди ставиш ферзя? Там же виделка. Петровичу… Ти взагалі тут?

— Трясця… Вибач. Сьогодні, схоже, не вдасться зіграти. Зовсім іншим голова забита. Без образ?

— Жартуєш? Які на фіг образи? Не перший рік знаємося. Завтра гратимемо… — простяг я руку сусідові. — Не проводжай. Розмірковуй далі... Я ж тебе знаю, поки до суті не докопаєшся, не заспокоїшся. І не вставай… Я сам двері зачиню.