Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

– Дуже прошу Вас зайти до мого кабінету, – більш настирливо промовив хрещений і, мабуть, згадав яскраву картину, коли Ден навколішки заспокоював мене тут у приймальні. Христя зайшла.

– Сідайте, будь ласка та розповідайте, що не так з Денисом? Як керівник я повинен реагувати на будь-які виклики.

– Та нікого я не викликала. Просто тут у вас завелась одна шльондра й відбиває у мене чоловіка. А в нас дитина... – традиційно для жінки її рівня, шантажувала всіх спадкоємицею Христя.

– Заспокойтесь, прошу Вас, – терпляче сказав хрещений, наповнив стакан водою і поставив перед стражденною на стіл. А сам був неймовірно щасливий, що ця особа вже не причинить мені шкоди.

– Не хочу я води. Хочу бачити ту тварюку! – репетувала Задорожна, а шеф тяжко зітхнув від думки: як розумний і дотепний Денис знайшов собі таку дружину, а вголос сказав: – Послухайте мене уважно. Як Вас звати?

– Христя...

– Христино! Ваш колишній чоловік гарний спеціаліст та відповідальна людина. Я впевнений, що всі плітки про нього повна вигадка. Ви ж бачили мого офіс-менеджера. Вона ще дитина, навіщо їй Ваш чоловік? Тому заспокойтесь і живіть собі заради дочки. Ви повинні бути задоволені вже тим, що Денис Миколайович виплачує кредит по Вашій квартирі, хоч сам там не проживає. Зараз, перепрошую, у мене скоро нарада і я повинен підготуватись. Марино, проведіть гостю, будь ласка, – натиснув перемовник Дорошенко.

Але Христя все ще сиділа і, відкривши рота, дивилась на спокійного дядька за столом. У дверях з’явилась моя юна наступниця й сказала:

– Прошу, будь ласка, на вихід! Вас проведуть...

– Що це вже все? Ви того паскудника так і не знайдете? – спитала п’яничка й Дорошенку здалося, що день сьогодні буде довгим.

Ввечері Денис Задорожний сидів перед шефом і докладно звітував про об’єкти. А Дорошенко дивився на нього з сумом і знову задавав собі питання, на яке не знаходив відповіді. Тому сказав:

– Денисе, сьогодні у мене була твоя Христина. Жалілася, лаялася. От скажи мені, бо я ніяк не втямлю: як ти додумався на ній одружитись? Питання риторичне, можеш не відповідати. А ось полікувати її треба.

Бідний, кинутий мною красунчик скривився так, наче в нього заболіли відразу всі зуби й відповів:

– Не моя вона. А як додумався? Мабуть, доля покарала, Георгію Олексійовичу. І на лікування в мене вже немає ні сил, ні засобів. Ви ж знаєте: на мені аліменти й кредит, а ще Катруся живе з нами. На мамину пенсію лікувати ту ханигу я не буду. Це все були відповіді на Ваші запитання, а не вимога фінансової допомоги. Я справлюсь!

– Ой, Дене! І чому ти раніше не зустрів Сніжану? Така гарна пара була б... А тепер вона десь блукає по світу і ти не живеш, а виживаєш. Я б хотів, але не знаю, як допомогти.

На це запитання прекрасні сумні очі Дениса Задорожного спалахнули вогнем:

– Дуже просто, шефе. Дайте мені контакт Сніжинки! Мені вкрай необхідно з нею поговорити.

– А от звідником мене робити не треба, хлопче! Сніжана була поруч, але ти тоді питання не вирішив. Тепер вона заміжня жінка й нічого вам з нею обговорювати. Все, йди. Тебе дитина вдома чекає.

Денис тяжко зітхнув, підвівся та й пішов на вихід. Він давно знав свого боса й розумів, що «ні» для Дорошенка – це «ні». Наразі Ден відчував таку тугу й безвихідь, що не вигадав нічого кращого, як поїхати до моїх батьків. Він розповів їм, звісно у пристойній формі, про НАС і просив того ж самого: зв’язку зі мною. Все, що він сказав було для моїх предків повним відкриттям. Мама ввічливо вислухала дивного незнайомця, а потім повідомила, що я неймовірно щаслива та знаходжусь зі своїм чоловіком у кругосвітній подорожі. Саме тому зв’язку зі мною немає. Звісно це була брехня й Ден пішов ні з чим.

До кредитної квартири він зайшов страшенно злий. Христя була вдома, зовсім п’яна та Ден уже звик до її такого стану.

– Якого ти поперлася через все місто до мене на роботу? – без привітання, надривно кричав він.

– Ту тварюку провчити, що тебе у мене відбирає! – відверто ляпнула Христя.

Почувши, що я "тварюка", Ден замахнувся на те нещастя, але не вдарив.

– А, горить шапка на злодюзі! Давай бий, я просаджу тебе, зраднику...

– Дурна ти по саме нікуди. Навіщо я тільки пожалів тебе колись, а про себе забув? Та Вона ж, як зіронька - підморгнула з неба й зникла, а я бачу її слід і молюся на нього.

Зараз п’яненькі очиці Христі збільшилися вдвічі й вона намагалась усвідомити почуте:

– Напився чи що? Добавки хочеш? У мене є...

– Краще б про дитину спитала, нещасна! – зітхнув Задорожний. – До речі, гарна ідея, піду нап’юсь. Може легше стане?

Денис дійсно пішов до бару. Мабуть, вперше в житті він пив та не міг сп’яніти. Перед ним весь час стояли прекрасні кохані очі, а душа розривалась на шматки, бо моя мати йому сказала: «Снєжичка така щаслива з Вітольдом! Вони мандрують морями та відключились від усього світу...»

«Невже й справді це так, Сніжинко? Хіба можна забути нашу невагомість? Знайти так швидко інше щастя після того, як ми дихали одне одним і намилуватись не могли... Ти ж говорила, що він нелюб! Чому доля так нещадно подарувала нам незабутню мить та й відібрала назавжди?»

Його буйну голову зараз роздирав несамовитий біль і він попросив бармена:

– Шановний, ще налий!

– Тяжко тобі, хлопче? Що, день не задався? – підійшов з випивкою якийсь чоловік і сів поруч.

– Життя не задалось. Богом, мабуть, прокляте, – зізнався Ден, не звертаючи уваги: хто спитав і навіщо. Йому просто треба було вивільнити зсередини хоч трохи горя, щоб не розірвало.

– А, може, Бог тут ні до чого? От я, наприклад, пішов на війну, бо інакше не міг. А вона взяла й кинула. Я ж повернувся, здоровий і сильний. Ну так, трішки страшний, але ж кохав її неймовірно...

Тепер Ден розвернувся на стільці й побачив молодого чоловіка: з руками, з ногами, але з обпеченим обличчям і лівого ока не було. Мабуть, на фоні чужих страждань йому повинно було стати легше, але Денис Задорожний – людина на диво співчутлива. Тому він спитав:

– Що відразу кинула?

– Ні, не відразу. Коли побачила, що скалічений...

Здається, на сьогоднішній вечір, Ден знайшов собі співрозмовника, адже цим обом треба було виговоритись.

– Хлопці, ще по одній? – радів такій компанії за стійкою підприємливий бармен.

– Не спіши! – відрізав йому Денис і ще уважніше спитав у чоловіка:

– Так кажеш: Бог ні до чого? Виходить я сам винен? Покохав, як душу та й вона мене шалено кохала. Батьків виручала, за нелюба пішла, а тепер кажуть: у них все добре. А я не вірю! – відчайдушно стукнув по стійці Ден.

– Тобто ти навіть не хочеш у неї запитати? – не розумів його мудрий воїн.

– Не можу. Далеко вона. Спеціально так зробила, щоб не рвати одне одному душу. Вона прекрасна й дуже сильна...

– Бачу, брате, біда в тебе точно велика. Тоді борись! Ми ж не для того Богом зроблені, щоб відступати від мети. От я, наприклад, ще думаю знайти свою «красуню». Може подібну собі знайду? Дівчата на війні відчайдушні.

– Дякую за пораду, друже! Обіцяю: я буду за Неї боротися. Тепер давай ще по одній! – скомандував Ден бармену й певно вже щось задумав.

Розділ 16. Непроханий гість

Коли ми з Вітольдом повернулися з подорожі в маєток – на нас чекав дивний непроханий гість. Пан Вітольд Стеловський так швидко намагався привласнити мене, що забув розповісти деякі подробиці про себе та колишню родину.

Як виявилося у нього був дорослий син, від першого шлюбу. Правда, молодий чоловік давно проживав у Лос-Анджелесі, а до тата в гості прилітав за грошима, адже він жив у місті, що рясніло розвагами на всі смаки. Жінку, яка народила Стеловському спадкоємця – звали Ельжбета, та вона багато років назад померла. А пан Вітольд накопичував статки та міняв коханок, аж доки одного разу, в Києві, не побачив мене. Події наступних місяців уже всім відомі, от тільки спадкоємця наразі батько зовсім не чекав.

Вітольд повернувся в піднесеному настрої, бо подорож ми провели доволі цікаво. Побували в багатьох місцях і кругом він носився зі мною так, наче вчора вперше переспав. Скрізь намагався купувати вишукані речі та прикраси, водив по ресторанах і взагалі виглядав неймовірно щасливим.

А тепер, коли син без попередження звалився, як сніг на голову - Вітольд скипів гнівом. Він знав, що потрібен синові лише як товстий гаманець і не більше. Я не розбещувала пана Стеловського особливою щирістю, але підсвідомо зі мною, він став набагато м'якішим та доброзичливішим. Тому сприйняв синову жадобу дуже негативно.

Звісно я поки про все це поняття не мала й перше знайомство відбулося в холі. Хлопець біг вниз по широких сходах маєтку, майже голим. На ньому були лише плавки й накинутий на плечі махровий халат.

– Привіт, тату! У тебе нова іграшка? Гарну купив, хоча міг би й крашу, – весело скрикнув він та зневажливо глянув на мене.

– Кохана, не слухай мого дурника. Це він від радощів такий. Янош Стеловський! Негайно попроси вибачення у моєї ластівки, бо грошей не дам! – грізно скрикнув Вітольд.

– О, ясновельможна пані, вибачте мені будь ласка за те, що мій батько ніяк не заспокоїться та купує собі все більш витончені й прекрасні іграшки... Тату, так годиться?

Він талановито поклонився мені, як у старих фільмах про королів та навіть не намагався завернутись у халат. Я розгубилася й не встигла нічого відповісти, а хлопець уже плавав надворі в басейні.

Тепер Вітольд кинув тяжким поглядом на управителя маєтку, пана Войцеха, та прошипів:

– Що тут з Вами відбувається, дозвольте поцікавитись? Пане Войцеху, хіба не можна було мені зателефонувати та попередити про це нещастя?

Але наш відмінний та хазяйновитий управитель лише сумирно опустив очі додолу й відповів:

– Перепрошую, мій пане! Я лише хотів як краще. Навіщо Вам було псувати приємну подорож? Ми ж не вперше переживаємо цей наліт, тому самі справлялись. Та я готовий понести покарання...

– Дякую, пане Войцеху! Про це я не подумав. Ви все зробили правильно. Дійсно: навіщо було нас з коханою Сніжичкою турбувати? Ось так, моя люба, ми й живемо. Мабуть, саме тому я тобі раніше не говорив. Набрався мудрості у пана Войцеха. Занесіть наші валізи, а потім приготуйте святковий обід. Син все-таки приїхав та й ми дуже сумували за домом, – легенько притис він мене за плече і я побігла, як завжди, в душ. А після приємної води розвалилась на ліжку та відразу зв’язалась з мамою по Skype.

– Привіт, мамуню! Як життя, рідненька? – страшенно зраділа я мамі на екрані.

– Сніжинко! Господи, яка ти розкішна! Вся така загоріла й щаслива, – отими своїми лестощами відразу зіпсувала мені настрій мама. Це вона вміла робити талановито.

– Дякую, мамо. Все добре. Подорож і море мені обридли і я рада, що хоч тут вдома. Але страшенно хочу до Києва! Вас побачити, каштани, новини дізнатись. Є ж у вас хоч щось новеньке? – так сподівалась я вивідати у неї про Дена. Але мама, наче партизанка, нічогісінько про нього не сказала.

– Дякуючи тобі, дитинко, у нас тепер все добре. Агенція тільки татова. Люди звертаються, грошики капають. Доню, може тобі щось потрібно. Ти тільки скажи.

Я іронічно розсміялась та відповіла:

– Мамочко, це ти про гроші? Так вони мені наразі абсолютно байдужі. Навіть не думала, що колись таке скажу. Я ж тепер живу на повному забезпеченні. Є король, палац, слуги. Але інколи все це страшенно бісить, мамо! Я скучила за криками у маршрутці, за штовханиною у метро. Все це мені й досі часто сниться...

На очі навернулись сльози і я зовсім не хотіла ховати їх, бо саме батьки були причиною мого смутку й перебування на чужій землі.

– Доню! Ну, чого ти? Там же у вас рай, а тут – звичайні будні...

– Вітам, шановна пані Ташо! – з розгону, наче хлопчисько, кинувся на живіт перед ноутом Вітольд і обійняв мене за плече.

– Вітаю, шановний пане Вітольде! Ви прекрасно виглядаєте, такий загорілий та статний, – знову взялася за улюблені лестощі мама.

– Dziękuję bardzo! Все це завдяки нашій неймовірній красуні! Пані, Ташо, я найщасливіший чоловік на землі, – засяяв він та знову притис мене до себе. А я відчувала, що від їх нещирості мене наразі знудить.

Ні, я не завагітніла в подорожі! Ще коли ми підписували контракт, я взяла з майбутнього чоловіка слово: завести дітей лише з моєї згоди й він пообіцяв. Поки Вітольд обіцянку тримав сумлінно.

Після святкової вечері я пішла до спальні, а Вітольд - попрацювати зі звітами в кабінеті. Адже на час подорожі він забув про всі справи й поринув у відпочинок. Тепер треба було надолужити згаяне. Його спадкоємець трохи посидів з нами за столом, а потім подався в місто. Він, звичайно був напідпитку, але ніхто не зупинив його. Можливо, це було його нормою? А може всі просто чекали, що станеться диво і цей неврівноважений суб’єкт уб’ється десь на теренах рідної країни.

Вночі нас розбудив дивний шум. Це повернувся до татка його дорогий син: живий, але смертельно п’яний. Він ганяв маєтком в одних плавках, з величезною пляшкою віскі в руках, співав пісні польською та англійською мовами, а ще періодично кидався до басейну. Та ніхто не звертав на «дитину» жодної уваги. Звісно ображений за це – тридцятирічний спадкоємець увірвався до нашої спальні й закричав:

– Тату, тобі допомога потрібна? Ти тільки скажи: я миттю оприходую цю лярву!

Ось тепер мені стало страшно, бо таким Вітольда я ще ніколи не бачила. Він зірвався з ліжка й кинувся до Янека, вхопив за горло та почав душити. Я спала в тоненькому нічному вбранні, що сильно просвічувалось, але зараз було вже не до етикету. Я схопилась на ноги та почала відривати Вітольда від сина.

– Вітеку, коханий, що ти робиш? Відпусти цього блаженного! Нехай собі йде спати. Ти ж бачиш: він від випивки не при собі.

Вітольд ще кілька секунд здавлював сину горло, але коли до нього дійшли мої слова – миттю відпустив та навіть попестив хлопця по щоці:

– Йди спати, синку. Ранком поговоримо!

Янек перелякано потер свою шию й миттю зник з очей, а Вітольд повернувся до мене і його погляд просто сяяв щастям.

– Як ти мене назвала? – лагідно спитав він, наче й не був наразі у страшному гніві. Я знизала плечима й посміхнулась:

– А ти маєш щось проти?

– Господи, ні! Сьогодні найщасливіший день у моєму житті, квітко моя остання. Я б його сто разів задушив, аби тільки чути від тебе це щоразу. Хочу кохати...

– Віте, перестань! Тобі треба поспати. Це все від змін у часі. Ти зморений і збуджений, – хотіла я його заспокоїти, але ляпнула не те. Дідуган ще більше зрадів та гаряче зізнався:

– Страшенно збуджений. Не хочу я спати. Хочу одну тебе!

Розділ 17. Нові дива

Ранок приніс нам нові дива. Спадкоємець пана Стеловського зник по-англійськи, а разом з ним з сімейного сховища зникла й чимала сума грошей. Шифру від сховку Янек точно не знав, а от одна з давнішніх коханок Вітольда – знала. Раніше вона вважалась поміж його куртизанок номером один і мала доступ до сейфа.

Пам’ятаю, як після весілля він доручив саме Беаті сховати коштовності, що були на мені. Але після нашого з ним першого знайомства в ліжку – Вітольд її навіть бачити не хотів. Дівчина затаїла злість і мабуть, таким чином вирішила помститися колишньому коханцю. Після крадіжки вона зникла з маєтку в невідомому напрямку. Звичайно, Вітольд зі своїми охоронцями міг запросто відшукати злодійку, але він пообіцяв мені не шукати. А притягувати до відповідальності власного сина – теж було якось незручно.

Дивно, але коштовності, що красувались на мені в день весілля – залишилися на місці. Скоріше за все дівчина була не зовсім дурною й розуміла, що взяти грошей - це одне, а мільйонні родинні прикраси - зовсім інше. За них Вітольд міг не лише відправити за ґрати, а й щось гірше. Так мені здалося!

Тепер розповім про свою біду. Кажуть, що людське життя смугасте, але ж не горбате? Спочатку Вітольд бушував через крадіїв, а потім «життєві пригоди» перекинулись на мене. Буквально наступного дня, ми з маленьким Зденеком, поїхали до Варшави. Мені потрібно було отримати готовий дозвіл на тимчасове перебування у зв’язку зі шлюбом, та дещо купити в аптеці. Звичайно, Вітольд з радістю поїхав би зі мною й сам, але в нього з’явились якісь невідкладні справи, тому я помчала з водієм.

Спочатку все було добре, але раптом хлопчина почав мінятися в личку й частіше прокачувати гальмівну педаль. Автомобіль Вольво не Жигулі, тому несподіванок під час руху не припускає, але зараз досвідчена малеча вже майже не контролювала авто. Зденек не придумав нічого ліпшого, як скерувати його з траси в поле, де лежали великі валики соломи. Швидка машина захиталась по вибоїнах і трішки перевернулась. Та малий, що відповідав за моє життя, миттю відстебнув свій пасок і накрив собою, щоб убезпечити господиню від синців. Це було зайвим, але виглядало благородно.

Скоро на автопригоду з’їхалося стільки екстрених служб, що більше могло б бути хіба при посадці на цьому полі НЛО. Вітольд бігав поміж спецавто з перекошеною фізіономією та кричав на всіх. Таким переляканим свого врівноваженого дідугана я навіть уявити не могла. Ось він заскочив до мене у швидку та ніжно взяв у свої мою руку.

– Як ти, кохане децко? – прошепотів він і доповнив: – Я дуже злякався, коли сказали... Більше ніколи тебе від себе не відпущу. Пропади вони пропадом ті справи.

Потім він гримнув на лікаря:

– То може вже поїдемо до центру, докторе? Скільки можна тримати тут мою поранену дружину?

Мені було ще й досі трохи страшно та боляче. Бік опух і посинів, а перед очима все крутилося й підступно нудило. Але бачити таким багатого польського діда було незвично й навіть сумно. Звісно, спочатку він повівся негідно та виміняв мене на спокій батьків. Але ж зараз я розуміла, що він мене щиро кохає. Тільки нічим не могла зарадити! Так, фізично я жила з ним, але в моєму серці навіки поселився лише один і витравити чарівного Дена з мене не вийде ні в кого!

– Віте, а де наш Зденек? – спитала я, щоб відволіктись.

– Лежи, не рухайся, люба моя. З ним усе буде добре, – запевнив мене Вітольд.

– Як це добре? Він же мене собою прикрив. Бідна дитина тепер, мабуть, вся покалічена...

– Та нормально з ним все, доле моя кохана! Відразу до лікарні повезли. Заживе на малому, наче на собаці. Тобі болить, а ти про інших дбаєш. Господи, за що ти мене так нагородив? Я навіть не мріяв про таку прекрасну жінку, – весь час пестив Вітольд мою руку, коли їхали в медичний центр до Варшави.

Там на мене вже чекала окрема VIP-палата. Лікарі приходили та щось шукали на мені й це починало набридати. Я ж не космонавт, що повернувся з орбіти. Скоро ми з Вітольдом припинили той нестримний медичний потік ніжностей. Мій схвильований дідуган замовив до палати квітів та все запитував: чим мене пригощати? Коли принесли замовлення, він спочатку все спробував сам, а потім хотів годувати зі своїх рук. Це більше нагадувало старечий маразм, але коли я дізналася правду – теж стало доволі моторошно.

Виявилося, що наше Вольво без стороннього втручання, було б у повному порядку. Працелюбний Зденек слідкував за авто, як за коханою дівчиною. Але ж рідний батьків син, з ненависті до юної мачухи та за ганебне ставлення тата – вирішив здихатися мене. Він обережно підрізав гальмівний шланг та не став чекати невідворотного й зник. В дорозі машина якийсь час ще трималась, але потім здалася й ми опинились посеред поля, на боку. На наше щастя, маленький Зденек миттю зорієнтувався та скерував авто до м’якого поля, не чекаючи поки вріжемося в зустрічний бензовоз або завантажений MAN.

Вдома за мною теж дивились, наче за інвалідом. Я нормально ходила та й бік уже майже не болів, а хитати мене перестало ще в лікарні. Тому я не витримала та й дала команду слугам: не поводитися зі мною так, наче я помираю. Вони посміялись з веселої вдачі молодої господині та погодилися відчепитись. Польську мову я вже знала досконало. Вона не набагато відрізнялась від української, по-перше. А ще я повинна була чути й розуміти все, що навколо відбувається.

Якось вночі, Вітольд вирішив порушити дуже важливу для нього тему. Після аварії я вже повністю одужала, дурнуватий Янек покинув наш дім, тому дідові не терпілося з’ясувати найжаданіше. Він лежав, підперши голову рукою та милувався придбаним скарбом.

– Навіщо Бог дав тобі одній стільки краси? Не можна все так залишати. Я хочу, щоб у нас з'явилося повторення твоєї вроди, – здалеку почав він. Та я не збиралася здаватись:

– Віте, чому б тобі не лягти відпочивати? Хіба наразі час для з’ясування: як твій Янек вийшов саме таким? І скільки ще може народитися йому подібних?

– Ти неповторна, квітко моя! Ніколи не криєшся та б’єш по найболючішому. Ну так, мій син гидко вихований. Але ж ти – ідеальна жінка і в нас можуть бути такі ж ідеальні дітки. Прошу: зніми з мене закляття! Я дуже хочу малесеньких Сніжиночок, як ти...

Зараз він виглядав, наче медовий пряник. Але ж я ще й досі мріяла про те, що ця подорож до чужого краю завершиться і в нас з Деном буде купка дітей. Навіщо мені спадкоємці від цього польського дідугана? Як добре, що вибираючись сюди, я випросила у подруги-фармацевта цілу упаковку протизаплідних пігулок й тихенько приймала їх тоді, коли Вітольд був особливо активним та невблаганним.

Він тут щось намудрував собі, а мені треба лише одне: бачити чудесні карі оченята діточок, котрі народяться у нас з Коханим... Я божевільно хочу лише цього! Щоб у наших спадкоємців був ніжний і щирий характер, як у Дена. Тільки тоді я зможу впевнено сказати, що найщасливіша серед людей!

Розділ 18. Три зірочки

На вулиці було вже темно, коли Денис Задорожний повертався додому. Він завжди поспішав, щоб встигнути почитати на ніч казку Катрусі. А коли це робив, серце обливалось кров’ю, бо не міг забути, як ми з ним мріяли робити це разом. Навіть для такого доброго створіння як Ден, моя згода стати мамою для його доньки, була дивиною. Але ж наше величне кохання не знало кордонів і я щиро пообіцяла те, чого він хотів. Що тут такого незвичайного?

Але сьогодні він запізнився й тихенько, щоб не розбудити доньку, відкрив замок своїм ключем та пішов на кухню, щось перехопити. Він попив молочка й відчув, що позаду стоїть мама.

– Привіт! Як справи у моїх дорогих жінок? – лагідно поцілував матусю в лоб.

– Та наче добре, синку, а в тебе? – спитала мати просто так, адже наскрізь бачила свого сина і точно знала, через які муки проходить її дитя. – Катруся трішки чухає ручку, наче щось вкусило. Я дивилась, але нічого не бачу...

– Добре, я ранком сам подивлюсь. А температури немає? – лагідно спитав уже досвідчений тато.

– Ні-ні! Я мірила. Все добре. Який же ти став у мене дорослий, синочку. Все знаєш, про всіх піклуєшся. Я піду, ти їж.

Ось така розмова відбулася ближче до ночі в невеличкому рідному домі Дениса Задорожного у Фастові, де він уже кілька місяців жив з донькою та мамою. Адже його, не дай Боже нікому такого горя, дружина стала пити частіше та все підряд. Тому Ден, боячись за дівчинку, відвіз її до матері. Звичайно, ми планували все змінити на краще, але жартівниця-доля вирішила розірвати наше щастя на шматки та й підкинути мене старому дідові у Варшаву. А Денису залишила клопоти про дитину та нескінченні страждання через втрату тієї, котру безмежно кохає.

Ден поїв маминих пиріжків, допив молоко й на душі трохи відлягло. В цьому домі йому завжди було затишно. Тут пахло медом та сухими квітами, а значить дитинством. Скільки мрій було в нього на доросле життя! Він добре навчався в школі й легко вступив на архітектурний факультет. Та ось одного разу на танцях зустрів веселу, просту дівчину. Вони почали зустрічатись і він, по недосвідченості, зробив її вагітною. Скоро вони одружились. Денис взяв квартиру в кредит, завжди допомагав з новонародженою донечкою і спочатку дуже любив свою родину. Але молода мама почала попивати навіть під час годування й Ден зрозумів, що сама вона не зупиниться. Почав возити по клініках, намагався перевиховувати. Жити ставало все тяжче, бо гроші заробляв лише він, а витрати були неймовірні. Кредит, памперси, їжа та бездумні покупки дружини. Сварились вони з Христиною день і ніч, аж поки вона сама не зажадала розлучення.

А трохи згодом на одному з об’єктів, де шеф доручив проконтролювати злам старого дому, Ден випадково побачив дівчину неймовірної краси. Вона запала йому в душу миттю й навіки, хоча він розумів: наскільки вони різні. Секретарка генерального виявилась його похресницею, тому прірва між їх світами здавалась Дену непереборною. Але він відчував, що дуже подобається синьоокій красуні. І одного разу вона запросила його додому. Її батьки були на дачі й між ними сталося диво. Неймовірне, неземне, нездоланне... З того дня вони тягнулись одне до одного, наче дві краплинки однієї води та скоро вже не могли дихати нарізно.

Дівчина виявилась не тільки гарною, а мала щиру душу та добре серце. Він навіть ще не дарував їй обручку, та вони вже знали, що завжди будуть разом. А коли вона погодилась прийняти його доньку, Дену здалося, що світ помилував його і подарував найкраще. Але потім кохана сповістила, що має рятувати батьків, а для цього повинна вийти заміж за старого багатого діда в Польщі. Розгублений і ображений, він намагався зупинити її й не вірив у таке страхіття. Та вона, крім великого серця і красивого тіла, мала ще й нездоланне сумління. Тому виконала обіцянку й зникла з його життя. Ден намагався її забути, але це неможливо! Немає у світі такої амнезії, щоб забути те, що між ними було. Їх кохання жило й досі, тому він шукатиме її серед світів, аж доки не поверне собі.

Замріяний чоловік подивився на годинника й зрозумів, що скоро ранок. Він влігся та заснув. Рано-вранці наносив води та прийняв душ, в саду під вишнею. Тепер стало трохи легше. Потім одягнув свіжевипрасовану сорочку та й поїхав на роботу.

Сьогодні Денис був на одному з відкладених об’єктів, де працювала бригада старих знайомих. Виконроб привітався з начальством і пожартував:

– Що Денисе Миколайовичу, не спиться ночами? Книжки читаєш чи дівчата не дають?

– Дівчата, Семеновичу. Їх у мене аж дві: одній три, іншій шістдесят три, але вони найкращі, – відповів на жарт Денис.

– І все одно оті чорні кола біля очей треба кудись дівати, начальнику.

– Дякую, я врахую твої побажання, – сумно відповів Ден і раптом його наче осяяло. – Семеновичу, а в тебе часом немає контакту Віри Павлівни, з планового? Вона ж твоя кума, здається.

– Денисе, ну де ти таке бачив: щоб у кума не було номера куми? Звичайно є. А тобі навіщо? – чомусь примружився будівельник.

– Та думав спитати: як справи у її дочки. Вони ж, здається, в Польщі лікувались? А потім далі поїхали кудись.

– Було таке, – ще хитріше подивився на архітектора дядько. – А ще було, я пам’ятаю, що наша Сніжана Тарасівна, через свого багатого чоловіка їм дуже допомогла. От вже золота дівчина! Поїхала собі по світах, нащо б ми їх грішні здалися? А її попросили – миттю відгукнулась. А що не дає спокою тобі, Денчику, душевна рана?

Денис наразі навіть дихати перестав. От звідкіля у цього старого чоловіка такий ясний розум, щоб ставити запитання, на які він сам собі боїться відповідати? Задорожний хотів віджартуватись, але не зміг. На кону стояла його доля.

– Не дає, Семеновичу. Ні вдень, ні вночі, – зізнався він.

– Тоді пиши. Думаю, у куми є контакт твоєї Сніжани...

На це Ден нічого не відповів виконробу, а лише уважно перевірив цифри та й побіг до авто. Миттю набрав номер жінки, представився та почув у відповідь:

– Вітаю, Денисе Миколайовичу! Що змусило Вас згадати про мене? Я ж давно у відпустці.

– Як донька, Віро Павлівно?

– Дякувати Богу й добрим людям уже встає. Скоро приїдемо додому! – захлиналась від щастя жінка.

– А я якраз телефоную Вам саме з подібного питання. Чув, що Ви знайшли мецената, а в мене друг дуже хворий. Може і йому допоможуть добрі люди? – злукавив Денис, говорячи про себе, як про «хворого друга».

– Правильно, в нашій ситуації треба хапатись за будь-яку соломинку. Так Ви ж, мабуть, знаєте, що нам Сніжана Тарасівна допомогла. Її чоловік... От знайшла, пишіть.

Тепер Ден сидів у своїй Шкоді та тримав у записнику мій особистий номер. Руки його тремтіли й він навіть попестив папір та миттю переніс контакт до телефона. Сьогодні щастя було на його боці, бо правдою чи неправдою, а він все одно здобув зв’язок зі мною! Спочатку бідолашний готував якусь промову, а потім махнув рукою, зібрався з духом та просто натиснув виклик:

– Вітаю, Сніжиночко! Будь ласка, не кидай слухавку.

– Дене?.. Як ти мене знайшов? Я ж просила маму...

– Це не вона. Я через Віру Павлівну тебе знайшов. Не можу я більше терпіти цю тишу. Вона вбиває. Поговори зі мною, прошу, – благав найрідніший у світі, а в мене тремтіли ноги і я пішла кудись далі до троянд та сказала:

– Добре. Я дуже рада тебе чути. Так дивно, наче ціле життя пройшло.

– Чому ти заблокувала зв’язок? Хіба ця тиша краща? – прошепотів він, а я стояла у панському саду, слухала його голос і не знала: чи жива взагалі?

– Дене, навіщо ти телефонуєш? Як ти не розумієш: НАС не стало, а жити треба.

– Чому ж не стало? Я й зараз відчуваю, що МИ є і точно будемо, якщо обом так погано. Ти ж обіцяла ненадовго, я й відпустив. Повертайся вже до мене. Я без тебе тихо помираю, – він сидів у своєму старенькому автомобілі поряд з гамірним будівництвом, але чув лише шалений стукіт свого збентеженого серця та витирав на щоках сльози.

– Звідки ти знаєш, що я й досі кохаю тебе єдиного у світі? Невже відчуваєш? – випалила я те, що понад усе хотіла.

– Так. А ще тому, що я кохаю тебе більше за життя і ніколи не перестану. Сніжиночко, я хочу бачити тебе. Все відразу хочу. Боже, я не знав зранку, що буде такий неймовірно щасливий день!

– Денчику, приїдь до мене. Що хочеш роби, але тепер приїдь. Обіцяєш? – взялась я рукою за якийсь кущ, бо відчувала, що ноги зовсім не тримають і вкололась.

– Обіцяю! Тільки більше не зникай. Ще раз я цього не витримаю, – шепотів він і мені було байдуже, що з пальця тече кров. Я посміхалась і зараз боялася відразу за все, тому попередила:

– Але давай домовимося: перед тим, як набирати – присилай мені три зірочки, я буду знати, що то ти.

– Три? А хіба на п’ять я вже не тягну? – пожартував Коханий і в мою душу повернулося життя.

Розділ 19. Зустріч з коханим та лігво змії

День за днем ніс різні події та в маєтку всі давно забули про гарненьку на личку й підлу в душі служницю Беату, що була коханкою Вітольда. Коли вона вже мріяла про роль дружини, п’ятдесятирічний польський пан, в Києві, на ювілеї колеги побачив його доньку. Він миттю закохався в мене та придумав: як оженити на собі. Старий, як світ, шантаж допоміг.

І ось вже моя родина летить його літаком до Варшавського маєтку, а я стаю його законною дружиною. Достаток повертається в мою київську родину, але для мене починаються страшні часи. Розлука з батьками та рідним домом, а ще з чоловіком, якого я встигла божевільно покохати й готова була на все лише з Ним.

Поки мій законний старець спарювався зі служницею Беатою, а я ховалась від нього під будь-яким приводом - всім було байдуже. Але коли Вітольд обманом пізнав мене, то забув відразу всіх жінок на землі. Таке він говорив й Беата йому цього не пробачила.

Потім вони з дурнуватим синком пана Вітольда, викрали зі сховку чверть мільйона євро і Янек полетів до Штатів, а злодійка зникла. Наразі вона сиділа, в передмісті в старій хаті, разом з братом-близнюком, який нещодавно повернувся з місць позбавлення волі та вигадувала шлях помсти.

Ще коли Янек підрізав в моїй машині гальма – Беата сходила до церкви та поставила мені свічку «за упокій». Я завжди хотіла спитати у таких людей: невже вони не бояться Бога? Ну, нехай вона дуже любила легкі гроші, але ж іти до Божого храму та просити чиєїсь смерті, я б точно не наважилась. А цій нещасній все марились багатства маєтку і вона підбивала брата-рецидивіста «відновити справедливість». Звичайно колишня служниця знала будинок напам’ять та думала, що це легко. Але всі коди та шифри вже давно були змінені, тому зайти до садиби стало зовсім непросто. Порадившись, сестра й брат вирішили діяти інакше.

Та повернімося до приємнішого. Буквально через кілька днів, після відновлення нашого телефонного зв'язку, Ден прилетів до Варшави. Тепер мені необхідно було мотивувати поїздку до міста. Я зовсім не вміла брехати, але ж побачити Дена хотіла навіть ціною власного життя. Варіантів було декілька: салон, магазини, навіть лікар. У всі ті місця мене міг завезти й дід, але я обрала Зденека. Навіщо відволікати серйозну людину від її справ? А так ми з водієм, без поспіху, проїдемось по магазинах та нікому не завдамо клопотів. Такою була моя офіційна версія для Вітольда.

Залишалось розтанути на декілька годин у величезному торговельному центрі «Аркадія». Зденек залишився в авто на підземній стоянці. А я ескалатором вибралась на інший бік вулиці та проїхалась трішки на таксі до готелю Холлідей. Номер я забронювала й наразі поводилася так, як в детективній історії. Оглядалась та перевіряла: чи ніхто не слідкує, а в думках вже сп’яніла, передчуваючи зустріч з Ним.

Ми не бачились з Деном кілька місяців і, коли б не Його настирливість, може не зустрілися б взагалі. Я приїхала трохи раніше, заплатила готівкою, замовила вино й солодощі та попередила адміністратора, що чекаю на гостя. Потім піднялась ліфтом в номер і вся тремтіла від хвилювання.

Люкс був дуже гарний. Скоро мені привезли замовлення і я сіла на чарівний шкіряний диванчик та заплющила очі. Я намагалась уявити: яким Ден став за цей час і тут почула, що хтось тихенько постукав у двері. Я відчинила й побачила свою Мрію. Він стояв переді мною ще чарівніший, ніж тоді, коли ми зустрілись. Бо на питання: що робить з красенями час? Відповідаю: вони стають ще гарнішими!

Ті неймовірні карі очі стали глибшими і яскравішими. Чорні брівки все такі ж веселі, а пухкі жадані вуста манили так, що я не знайшла слів та просто потонула в них... Господи, яке ж це було блаженство! Зараз я пригадала кожну мить, коли наші губи були разом. Мозок страшна штука, бо може обробляти інформацію з такою швидкістю, що за час одного солодкого поцілунку в голові промайнуло все: і як вперше доторкнувся, і як освідчився, і наша перша ніч у мене вдома, і номер готелю Савана, і розставання... Кожна та мить мала особливе значення, бо ми з’єднались зараз не вустами, а всім. І нехай нас ще розділяв одяг, але ж душі уже зраділи та сплелись.

– Дене... – шепотіла я й горнулась до найріднішого на землі.

– Сніжиночко моя кохана, яка ж ти стала прекрасна. Я навіть не впізнав, думав якась кінозірка чи принцеса, хоч принцесою ти була завжди, – він цілував на мені все-все і поглинав аромат жінки, яку навіки покохав, на горе й радість. З першої інтимної зустрічі він стверджував, що ми дані одне одному Богом, а все інше пройде й забудеться. Ось такими ми й були тоді, тепер та будемо завжди.

На мить я відсторонилась, щоб помилуватись його збудженими очима й попросила:

– Зупинись! Я хочу бачити їх, як вперше. Пам’ятаєш: екскаватор, смітник, а тоді ці божественні очі... Я глянула в них і пропала навіки. Як легко бути найщасливішою на землі, просто розчиняючись в них...

Ден підкорився й подарував мені їх, ті очі без яких я жити не зможу. Тільки зараз вони були повні сліз:

– Господи, навіщо я послухався й тебе відпустив? Я тільки зараз зрозумів, що більше не зможу дихати без тебе. Кохана моя, поїхали додому!

Він знову пригортався до мене всім своїм струнким прекрасним тілом, а я плакала й не могла зупинитись. Мені здавалося, що зі сльозами виллється вся гіркота і ми залишимось одне для одного чистенькі й рідні, як колись. Чому так добре, коли він тулиться до мене? Наче раніше нас розірвали, а тоді знову милостиво з'єднали та дали одне на двох неймовірне почуття.

– Сніжиночко, прошу тебе... Я більше не можу. Хочу відчувати, поринати, смакувати. Тільки зніми з себе цю велич, бо я боюся зім’яти, – збуджено тремтів він.

Я зірвала сукню й кинула кудись. Сама стягнула з нього джемпер та опустила руки вниз і відчула тверде й гаряче. Те, що кликало мене й було лише моїм, як вперше і востаннє у житті...

– Що? Розпусна, так? Але ж ти мій! Ми одне ціле. Дене, нас не можна роз’єднати... О, Господи, зараз ти ще солодший ніж колись...

Він наповнював мене собою ніжно та гостро, обережно й гаряче. В ці миті мені здавалося, що я вже померла та стала янголом з крилами й полетіла до раю. Навколо неймовірне сяйво і блакить та вже нічого не треба, навіть повернення до життя на землі. Тільки б бути там з Ним!

Я відчувала, що в нього давно не було жінки й підсвідомо пишалася цим. Але Дену було набагато важче терпіти спрагу і він лагідно попросив:

– Відпусти, бо я не стримаюсь...

– Не треба стримуватись. Наповни мене усім, що беріг лише для мене. Залишайся в мені назавжди!

Таке було з нами вперше. Від щастя він гучно скрикнув і залив в мене густу гарячу сперму, наповнену маленькими Денчиками й Сніжинками... Зараз саме цим я марила, хоч знала, що зранку прийняла пігулку, щоб убезпечитись від свого «діда». Але ж Ден цього не знав і втрачав розум від мрій.

– Господи! Тепер я зовсім не зможу дихати без тебе. Разом з цими маленькими часточками ти відібрала в мене всю душу. Кидай його, поїхали зі мною, кохана моя Сніжинко. Мріями мені вже не прожити...

– Хочу з твоїми неймовірними очима й посмішкою, – не відповіла я йому прямо, а продовжувала літати за хмарами. А він пестив мене своїми блаженними вустами і молив:

– Не покидай мене більше... Ще коли вперше тебе побачив, знав, що моє божество спустилося з небес. Яке блаженство тебе кохати...

– Дене, як же гарно вони ворушаться у мені. Я відчуваю твої часточки й тану... Хочу вічно тебе кохати, – прикривши очі слухала я, як наш надприродний зв’язок міцнів.

Ми кохались, забувши про цілий світ, години дві. Нічого не мили й не протирали, просто палали як дві зорі, що з'єднуються в один надприродний вибух. Але навіть всіх тих поз і відчуттів було замало та недостатньо солодко, щоб розділитись і піти знову окремо серед різних життів.

Ну чому, Боже, нам завжди є куди поспішати? Це наче прокляття якесь! О, як же страшенно хочеться кинути тут усіх, вчепитись йому за руку, забратись в київський потяг і більше ніколи не знати ні розлуки, ні біди!!!

– Дене, життя моє, мені треба йти, поки не схаменулись і не шукають... Прости, ми не встигли поговорити. Я так багато хотіла тобі сказати, але кохання зайняло кожну мить. Прошусь піти та не знаю: як від тебе відірватись? – пестила я його тіло й цілувала все, що потрапляло губам.

– Я все чув. Ти дуже багато мені сьогодні сказала. Хочу слухати весь час, але тепер мені зовсім не страшно, бо ти МОЯ. Я це знаю. А коли тобі набридне нас мучити – прилітай і я поведу тебе під вінець. Чомусь я вірю, що ти не відмовишся, – шалів у мені він своїми блаженними очима.

– Не відмовлюсь. З Богом чи в гріху, під землею чи на землі – тільки б з тобою. Дякую тобі, коханий, за неймовірне щастя, яким наповнив! Не сумуй. Я постараюся скоро звідси злиняти. Хочу лише тебе! – шепотіла я і одягалась, а він допомагав. Я раніше, як тоді у Савані.

Далі я не могла прощатись. Кинулась за двері, щоб не було спокуси знову приліпитись до нього та швидко покинула стіни готелю. Взяла таксі, під’їхала до торгового центру і вже хотіла викликати телефоном Зденека, але тут відчула дивний запах, наче підгнилого сіна, а потім світ смерк перед очима...

Беата з братом заволокли мене, сонну від ефіру, до якогось фургона, а їх спільник миттю зірвався з місця та помчав невідомо куди.

Розділ 20. Не голлівудський бойовик

Раніше мені здавалося, що після автопригоди тіло вже повністю відновилось, але зараз, коли я лежала на покаліченому тоді боку – кістка знову боліла. Металева підлога авто, в якому мене везли тряслась та докучала болем, а зліплені стрічкою руки зовсім не допомагали балансувати.

«Швидко Бог покарав мене за гріх! Не пройшло й години з того часу, як я утопала в обіймах Коханого, а тепер мене викрали й скоріше за все вб’ють. Правда, навіщось одягли мішок на голову й заклеїли рота скотчем, та навіть не розмовляють і тому я поняття не маю: куди мене везуть? Що, Снєжа, не бачити тобі маленьких діточок від чарівного Дена? Як швидко ти скучив за мною, Алексе! Навіть на небі не можеш бути довго без мене» – думала я цією страшною дорогою в невідомість.

А юний і вірний водій Зденек спочатку довго телефонував мені, а потім розхвилювався та набрав хазяїна. Коли пан Вітольд дізнався, що хлопець знову не догледів найбільший скарб в його житті – розгнівався так, що його крик чули, мабуть, у сусідньому селі. Він обіцяв сам прикінчити бідного хлопця, а потім відразу ж зв’язався зі знайомими в спецслужбах та попросив прочесати торговий центр Аркадію з підвалів до покрівлі, пообіцявши купити їм нові спецавтомобілі, тільки б знайшли кохану дружину живою та неушкодженою.

Зараз, завжди гордий та впевнений у собі, пан Вітольд попрямував до сімейної каплиці, що відокремлено стояла в кінці саду. Він кинувся перед аналоєм на коліна та склав руки в молитві. Зазвичай католики моляться, цивілізовано сидячи на зручних лавочках, але зараз бідоласі було не до зручностей. Перед його закоханими очима стояло моє чарівне усміхнене личко й він готовий був з десять разів віддати своє життя, от тільки поки не знав кому? У відчаї Вітольд бив поклони перед розп’яттям Хреста-спасителя й продовжував читати молитви, яких знав багато.

Задзвонив телефон. Пан перехрестився, поклонився розп’яттю та пішов діяти сам. Бог, звичайно допоможе, бо бачить все, але ж і йому зараз необхідно зібратись та попрацювати над тим, щоб його «кохана квіточка» була поруч. Телефонували специ. На жаль, вони сповістили, що ніяких слідів злочину чи навіть простих правопорушень сьогодні в торговельному центрі не було, а пані Стеловська наче в воду канула. Кілька разів вона потрапляла в поле зору камер торговельного центру, але просто йшла через двері та й усе. Від подібної звістки Вітольд був на межі!

На виході з сімейного склепу під ноги господарю кинулась пані Зося. Вона вчепилась за хазяїна й молила його не вбивати її маленького синочка за те, що знову не вберіг пані Снєжку. Бідна жінка благала про милість і не відпускала та тягнулась за ногою Вітольда ще кілька метрів. Але щирий та веселий з недавніх пір господар, згадав похмурі часи й був невблаганним. Він гримнув на кухарку та відкинув її, а сам вже спустився в підземний гараж та сів до важкого броньованого фургона. Там на нього чекали з десяток міцних чоловіків з його служби охорони. Вони прихопили сучасну зброю, на яку мали відповідні дозволи й виглядало це так, наче у Варшаві зараз почнеться якась спецоперація.

Доглянутий та благородний пан Вітольд був стріляним вороном і зараз з глибини його розм'яклої душі виринули ті риси, з якими він починав бізнес на зламі епох. Після виходу радянських військ, в хаосі дев’яностих, в Польщі теж були доволі похмурі часи й треба було мати волю та сміливість, щоб створити імперію нерухомості та стати відмінним громадянином і платником податків. Але цієї миті його очі палали таким безжальним гнівом, що якби мої кривдники якимось дивом потрапили до рук, то при свідках чи без них, вони б розпрощалися з життям без молитви.

А тим часом мої викрадачі вже давно висадили Беату у селі та й поїхали далі до названої матері спільника. Битий життям та зеками на зоні брат Беати розумів, що везти викрадену пані до себе в хату – це явне самогубство й тому трійця вимушена була залишити мене у погребі майже сторонньої жінки. Їм здавалося, що там мене ніхто й ніколи не знайде. Вони посадили мене, як собачку, на ланцюг посеред сіна. Мішок з голови мені стягнула та жінка, що принесла хліба й води. Вона відліпила з мого рота клейку стрічку та зняла скотч з рук.

– Поїжте, пані, бо Вам тут ще довго сидіти, – сказала старенька повна жінка, чимось схожа на нашу Зосю. Від неї теж пахло їжею й добром.

– Де я? Ви хто? І що Вам від мене потрібно? – закидала я питаннями нещасну, а вона тільки перехрестилась та відповіла:

– Не дай Боже мені від Вас чогось хотіти. То моє дурне дитя ніяк не зрозуміє, що життя – це тяжка праця й біль, от і намагається отримати все й відразу. Але ж цього, скоріше за все, не буде і я втрачу його раніше, ніж воно змириться з неминучістю.

Я нічого не зрозуміла з її сповіді, але попила води та знову взялась за допит, хоч це я сиділа на ланцюгу в чужому підвалі.

– Добра жінко, прошу Вас, скажіть: що насправді відбувається?

– Та не бійтеся, пані. Все буде добре. Хлопці візьмуть за Вас грошей і відпустять. А вже що буде з ними, то тільки Богу відомо. Я знаю: хто Ви та й пана Вітольда знаю давно. Не простить він моєму хлопчику Вашого викрадення...

Тепер мені стало трохи ліпше. Виявляється, мене викрали заради викупу люди, що знають Вітольда. А мій дідуган точно віддасть за улюблену іграшку що завгодно. Господи! І чому на світі стільки дурних та лінивих людей? Що їм не працюється на теренах прекрасного Євросоюзу? Тут давно вже діють нормальні закони та можна добре заробляти. Але ж їм чомусь не дають спокою швидкі гроші та чужі статки. Тепер мені залишалось лише чекати.

Самі викрадачі завезли обідраний фургон до лісового озера й зіпхнули його до води. Потім жадібний синок тієї жінки, з розумним виразом обличчя, дістав з мого телефону сімки й теж викинув у воду.

– Гарний апарат! – радісно сказав він.

– Ти б здихався його, Вальдку, поки не зробилось біди, – порадив зек. Але хлопчина вчепився в айфона останньої моделі, як у власну душу та нізащо не хотів випускати його з рук.

Звідки хлопцям було знати, що пан Вітольд уже попросив відповідні компетентні служби розібратись: де знаходиться нині гаджет його дружини? А ті люди добре знали свою справу, тому все що треба знайшли.

Викрадачам залишалось зателефонувати багатому дідові та викласти свої вимоги. Там же в лісосмузі, зі звичайної старенької мобілки, вони набрали записаний Беатою на папірці номер пана Вітольда. Зробили, як їм здавалося, суворий голос та й «замовили» сто тисяч доларів дрібними купюрами за життя худої шльондри. Це була їх помилка. Таких слів про мене, у своєму нинішньому стані, Вітольд не пробачив би нікому. Він пообіцяв виконати все, що завгодно та вже мчав зі своїми охоронцями по сліду викрадачів.

Сучасні технології зіграли з дурними хлопцями злий жарт. Вони не знали, що новенький айфон легко відстежується, без карток та у вимкненому стані. Ну, а пан Вітольд не став чекати групу захоплення з Варшави та й під’їхав зі своїми хлопцями, з боку лісосмуги. Добре вишколені в різних гарячих точках світу бійці, що зараз отримували прекрасні гонорари на службі у пана Стеловського розосередились навколо хати так, що навіть більш підготовлені люди зроду б не змогли помітити їх серед чагарників. А два самовпевнені викрадачі, що вже готувалися стати багатими – купили по пиву і йшли веселі до хати.

Ось брат Беати все ж помітив дивну тінь та встиг скрикнути:

– Вальдку, засада!

Тоді названий син нещасної жінки дістав з-за пояса старий револьвер та й почав палити у всі боки. Він не встиг стати багатим, бо пряма куля рознесла його дурну голову, а бідолашна скрикнула та впала без свідомости під вікном у хаті...

Інший, більш розумний, що вже сидів у тюрмі, миттю склав руки за головою та впав на коліна. Хлопці схопили його за ганчір’я й трішки нам’яли боки:

– Є ще хтось, тварюко! Кажи! – наказав старший групи охоронців.

– Ні! Все, я сам. Не треба бити. Немає більше нікого. Вона в підвалі: жива й здорова, – белькотів він. А Вітольд підійшов та сильно вдарив викрадача по голові, мабуть, за ті погані слова про мене. Той впав без свідомості.

Потім «мій герой» миттю спустився до погреба та обіймав мене так, наче я була при смерті. Він обціловував все, що потрапляло його губам і навіть не знав, що за сьогодні він робить це зовсім не перший... Пан Вітольд виніс дружину з підвалу на руках та обережно посадив до авто. Якраз приїхали специ. Вони почали писати папери та збирати докази й пакувати тіло підозрюваного.

Скоріше заради заведеного порядку, старший слідчий почав ставити питання хлопцям з законної охоронної структури, що працювала на пана Вітольда. Але ті в один голос давали свідчення, що злочинець першим дістав зброю і їм нічого не залишалось, як виконати процедуру самооборони. Ось такий не голлівудський бойовик розгорнувся зі звичайного романтичного побачення двох до нестями закоханих киян.

Розділ 21. Дід-розпусник

Я прокинулась, коли за вікном мерехтіли зорі. Поряд зі мною на ліжку, традиційно підперши сиву голову рукою, знову сидів Вітольд. Він обожнював милуватись сонною дружиною, адже частенько викидав зі мною одну гидку штуку. Ще коли забрав мене у батьків і одружився та намагався заволодіти норовливою дружиною, йому в голову прийшла одна ідея. Тоді вперше він наказав підсипати мені до вечері снодійного і, тієї ж ночі, блаженно пізнав жадане тіло.

А я, в напівзабутті пам’ятаючи свого коханого Дена, віддалась йому шалено й пристрасно. Від неймовірного щастя – він миттю розігнав усіх коханок та марив лише мною. Часто, поки я спала, Вітольд насолоджувався моїм тілом, як йому заманеться. Адже при здоровому глузді, я була з ним фригідною та відмовляла й лише уві сні дарувала йому шалене кохання.

– Подивись на мене, квіточко. Це так збуджує... – інколи молив мене він, але вдень я зовсім не бажала дивитись на його старечі напружені вени та червоне лице. Мені було неприємно й тому я віддавалась йому мовчки, без емоцій та відповідала:

– Мені краще з заплющеними очима.

Саме тому він продовжував спарюватись зі мною у пітьмі, наче вампір. Я навіть шукала в Інтернеті якихось ліків, щоб протидіяли снодійному. Але, по-перше, це все були наркотичні препарати, яких мені тут не дістати, та й перетворитись на наркоманку, через його дурнувату пристрасть, зовсім не бажала.

Одне рятувало точно. Кожного дня я приймала протизаплідну пігулку та знала, що не завагітнію від старого. Я уважно слідкувала за ним і слугами, але ж Вітольд примудрявся підмішувати мені гидоту майже кожного вечора. А на ранок гордовито поглядав на синці, що залишали його збуджені руки на мені. Інколи моє тіло рясніло гематомами, тобто засосами. Та вдень він дарував мені все нові подарунки й ходив такий щасливий, наче та пристрасть була взаємною. Головним для мене було те, що я не пам'ятала нашої камасутри, хоча тіло інколи боліло. Можна, наприклад, звернутися до поліції, але ж я його законна дружина! А ще він вважається у них почесним меценатом.

Якийсь час мені було до себе байдуже. Але після нової зустрічі з неймовірно прекрасним Деном я більше не хотіла залишатись покірною тваринкою й панічно шукала вихід. Та він знайшовся без моєї участі! Спочатку мене викрали й можливо звільнили б від страждань, та доля не дала померти і я знову сподівалась лише на диво.

– Ти прокинулась, моя королево! Як почуваєшся? Лікар чекає внизу. Покликати його тобі? – тихенько проспівав мій дідуган.

Я поворушила тілом та зрозуміла, що сьогодні обійдуся без його нічних екзекуцій, адже йому й так шкода мене. Саме по собі це вже надихало і я лагідно відповіла:

– Дякую, Віте. Я навіть не знаю, що сказати. Битий бік сильно болить, а так все нормально.

– Бідна моя кохана! Зараз я покличу Шидловського, він тобі допоможе, – побіг за лікарем він.

Ага, допоможе! Вколе мені снодійного і це дурнувате старе знову полізе на мене, сонну й побиту. Адже йому байдуже, що мені болить. Головне отримати традиційний солодкий кайф, без мого спротиву.

Зайшов сімейний лікар – пан Шидловський. Він уважно обмацав мої травми і сказав, що краще зробити знімок, але на сьогодні він не бачить серйозних проблем. А вражені м’які тканини зараз чимось обробив та приготував ін’єкцію.

– Проше пана, тільки не снодійне! Я потім зовсім не сплю ночами. Вколіть, будь ласка, просто знеболювальне і все, – попрохала я так, наче наказувала.

– Добже, пані. Як скажете, – погодився лікар. Обіцянку він виконав та зник, а до мене на постіль знову приліз Вітольд.

– Кохана моя зіронько, тепер тобі краще?

– Так, мій пане! – ляпнула я, а він зрадів наче дитина та пригадав вечір, після весілля, й слово в слово повторив фразу:

– Ні, не пан, я раб твій навіки Вітек...

«О, Господи, дай мені сили!» - подумала я та прикрила очі.

– Ти хочеш відпочити? Відпочивай, моя пташко! Я буду поруч, на диванчику, всю ніч. Нікуди від тебе не піду. Сьогодні я страшенно перелякався за нас... Чому люди такі жорстокі? Я ж давно нікому нічого поганого не роблю. Навпаки, намагаюсь допомагати, а вони ось так дякують мені, – бурчав Вітольд, вмощуючись на дивані.

Я полегшено зітхнула та чомусь пригадала, як вдома весело обіцяла швиденько виручити батьків. Я була тоді самовпевненим дівчиськом й мені море здавалося по коліна. Адже я кохала й була кохана найпрекраснішим чоловіком на землі! Що мені міг зробити старий польський дід? «Ну, помучиться з моїм нестерпним характером та й поверне до батьків» - думала я нещасна. Але дід виявився не таким вже й старим та завзятим у досягненні своїх власних мрій.

Далі я згадала сьогоднішній початок дня, що тепер виглядав наче був у минулому житті. Господи! Я знову була з моїм Деном. Він знову весь був у мені – чарівний і неймовірний чоловік. Як ніжно і пристрасно він уміє кохати! Дійсно, наче вперше і востаннє у житті. Це між нами не пройде ніколи. Як тепер повернути наше щастя? Те, котре я своїми руками розірвала на шматки?

Знаєте, шановні пані! Зараз я чомусь подумала: скільки написано розумних трактатів про жіноче задоволення і щастя. І багато хто вважає, що воно залежить саме від чоловіків, розмірів їхніх скарбів та уміння кохати... Не хочу нікого ображати, але це повна маячня та обман самих себе. Тільки мозок жінки дає їй накази: кого і як кохати! Лише жінка обирає свого найкращого на землі. А всі інші, щоб не робили, які б не були шановані та багаті – вони лише примарна тінь. І лежиш ти під ним колодою та чекаєш, коли можна здихатися й піти.

А буває інакше. Ти одного разу заглянеш в Його очі та більше не захочеш нічого на світі, лише їх. А потім він доторкнеться і ти вся мокра до п’яток – мариш про те, коли ж станеться найсолодше. І коли вже те неповторне сталося – тоді ти зовсім пропаща на всі віки. І неважливо: кричиш ти від щастя чи тільки тихенько плачеш, але медове й гостре блаженство настає знову й знову і саме воно найдорожче у житті.

Ось така різниця в поняттях про жіноче Щастя тепер сидить у мені. І я нічого не хочу міняти, окрім місця перебування. Хочу, щоб клятий дід здох від своїх бажань, а мені навіки залишився Ден. Мій єдиний коханий Чоловік, що тихенько посміхається уві сні та муркоче, неначе котик... Господи! Що ж я заподіяла нам усім?

А що це мій старець, наче дохлий притих? Так швидко виконав моє бажання чи просто спить? Я закашлялась і воно обізвалось:

– Доле моя кохана, ти не спиш?

– Ні, Вітеку. Хочу тебе спитати: а де наш маленький Зденек зараз?

– Квітонько моя, я того дурня звільнив. Він тебе вже двічі на смерть підставив.

– Що? Вітольде, це не він. Прошу тебе: поверни назад хлопця! – миттю вилізла з мене цариця Клеопатра.

– Вибач, кохання моє, не поверну. Навіть не проси. Вперше ти випросила, але наразі НІ. З тобою поруч тепер буде найкращий. Він побував на шести війнах та вийшов цілим і знає такі дива, що навіть охороняв президента. Та це неважливо! Головне, щоб ти ціла була, крихітко моя...

– Ясно. Людина президента біля якоїсь Снєжки з Києва. Дякую тобі, Віте! Але маленького Зденека не виганяй, нехай щось робить у дворі. Не ображай нашу Зосю, вона його дуже любить...

– Ти неймовірна жінка! – захоплено вимовив дід. Він посміхнувся та послухався звичайну українську дівчину. – Добре, я залишу його чистити басейн та продукти возити. Мені все одно треба було когось знайти.

Ранок розпочався з дурного й принизливого моменту. Пані Зося та Зденек кинулись на коліна переді мною й почали цілувати руки. Виходить Вітольд, коли залишав хлопця на роботі у маєтку, то сказав: хто їх заступниця. Я відсахнулась, бо мене це тільки збурило та було зайвим. Але я раділа, що поруч залишаються люди – вірні й потрібні мені.

Розділ 22. Охоронець президента

У всьому, що сталося напередодні було, як завжди, погане й хороше. Ну, про погане вже досить, а хороше це те, що для Вітольда в мене склалось залізобетонне алібі. Після викрадення нікому й в голову не приходило з’ясовувати: чому я з Варшави повернулась без покупок? На сьогодні головним стало, що дружина жива й неушкоджена та знову вдома. От тільки біда, що мій телефон, вилучений поліцією у вбитого викрадача, проходив як речдок. І з будь-якою SIM-картою там висвічувались усі контакти, і Дена теж. Правда, записаний він, як «Міла-робота». Це перше, що прийшло мені в голову після того, коли ми з Деном знову почали спілкуватись. Та хто буде перевіряти контакти викраденої пані?

Саме про це думала я, сидячи за сніданком і страшенно переживала за Дена. Вірніше розуміла, що страшенно переживає він. Адже після нашої чарівної зустрічі в номері готелю Холлідей вже пройшла понад доба, а від мене немає ні слуху ні духу. Підставляти своїм дзвінком Денчик мене не буде, та й нікуди йому телефонувати, бо поки я просто не маю нового гаджета.

Зате з’явився обіцяний суперохоронець. Вітольд таки перекупив для мене охоронця колишнього президента і той, невідкладно, прибув до маєтку. Я думала це буде громило метрів зо два, весь в шрамах та наколках. Але насправді з авто вийшов тихий чоловік, років тридцяти п’яти, невисокого зросту, хоча доволі міцний. Його яскраві блакитні очі гармонійно доповнювала коротка військова стрижка, з вкрапленням сивини, а на губах грала душевна посмішка. Форма одягу була наполовину військова, а про здібності супермена нагадували хіба точні плавні рухи. Словом, такий собі органічний Робокоп.

– Знайомтесь. Тепер це Ваша підопічна: моя кохана дружина пані Сніжана. А це, моя квітонько, твоя тінь – пан Теодор.

– Дуже приємно. Можна просто Тед, – сказав мій охоронець і в його голосі відчувались нотки військової «сталі».

Я ввічливо посміхнулась, але слова «твоя тінь» різонули, наче ножем. Ну, де тільки взялись ті дурнуваті викрадачі? Адже з маленьким Зденеком я могла бувати де завгодно, а тепер мені й кроку не ступити без досконалого наглядача. Саме цього мені й не вистачало!

Та нічого не зробиш. Новий день розпочався і треба було звикати до його реалій. Окрім водія мені ще й змінили автомобіль. Я спочатку не розуміла: чим погане було Вольво? Але Тед пояснив, що тепер ми завжди будемо пересуватись на його броньованому Форді. О, Господи!

Ну, коли вже мені подарували охоронця та броньовик - я відразу зажадала нової поїздки до Варшави, щоб купити телефон. Не може сучасна жінка дозволити собі сидіти без зв’язку! Але Вітольд сам пообіцяв його привезти мені ввечері, тому я залишилась вдома серед квітів... Якби ж хто знав: як мене бісив весь цей новий цирк!

Айфона Вітольд привіз і я миттю почала заносити туди дані. Гуляла садом, але навіть там мене супроводжувала «тінь». Виходило, що зателефонувати Дену я не мала ніякої змоги.

– Вітеку, молю тебе! Роз’ясни «тіні», що в нашому саду мені нічого не загрожує. Я ж весь час тепер відчуваю себе тупою козою, яку пасуть на коротенькій шворці, – не витримала нахабства я, а мій пан щиро розсміявся й сказав:

– Яка ж ти в мене дотепна та весела! Добре, завтра дам йому більш точні рекомендації, відносно твоєї охорони.

– А в мене ще є до тебе нагальне питання, – причепилась я.

– Господи! Яке? – втрачав терпіння він.

– Ти обіцяв подумати про візит до тещі в Київ.

– Коточку, я згоден! Коли хочеш, то завтра купимо подарунків і полетимо, а в дорозі будемо співати: «Як тебе не любити, Києве мій!»

От чого у мого дідугана не відняти, так це вірності слову. Про інструктаж охоронця він не забув і той віддалився від мене на пристойну відстань та надувся, наче сич. Виходить професіонали такого рівня не дуже люблять, коли в їх робочий ритм втручається навіть той, хто платить.

На «броньовику» ми поїхали до Варшави й накупили гору різних подарунків батькам та дівчатам з моєї старої роботи. Я зробила все так, щоб обов’язково потрапити до офісу хрещеного і вже там марила зустріти мого коханого Дена. Але ж і вдома прийдеться кудись заникати ту кляту «тінь»!

Хлопці завантажили дари для родичів у наш літачок і ми взяли курс на мою Батьківщину. Все той же симпатичний льотчик вправно доставив нас у Жуляни. Посадку нам дали без перешкод. Слава Богу, що в наш «лайнер» не вліз той броньований Форд, інакше б вони його точно взяли.

Але на злітну смугу вже був замовлений гарний електрокар і там біля водія сидів не хто інший, як мій тато... Господи, яка ж я рада була зеленому полю Жулян та щасливому виразу обличчя рідного батька! Здавалось, що навіть похмурий київський день засяяв зараз яскравим сонцем. Ми з татом обіймались так, наче не бачились роками.

Тед усівся на переднє сидіння приватного таксі та весь час змушував водія поглядати на його портупею зі зброєю. Звичайно хлопець, що придбав гарне авто для перевезення Києвом багатих та знаменитих, міг би звикнути до подібних пасажирів, але все одно він тримався насторожено. А на задньому сидінні, поміж тата й Вітольда, я почувалася найщасливішою на землі.

Спочатку ми заїхали в готель та залишили непотрібне, а вже потім поїхали до мене додому. Звичайно всі тонкощі мандрівки були обумовлені ще з Варшави, особистим помічником Вітольда. А тепер тільки залишалось насолоджуватись перевагами «золотої клітки».

Скоро ми приїхали до мене додому. Після маєтку пана Стеловського - наша квартира здавалась дуже маленькою, але нічого кращого за аромати маминих смаколиків я в житті не пам’ятала. Не дивлячись на те, що ми часто розмовляли по Skype, в житті мама постарішала.

– Здрастуй, мамо! – прошепотіла я й кинулась її обіймати. – Як гарно бути вдома...

– Доню моя! Та ти ж царівною стала! – не могла надивитись на мене мати.

Спочатку родина, наче нічого й не сталося, сиділа за пишним столом і всі весело розмовляли. Мабуть забули, що дружиною цього пана я стала вимушено. І про те, що саме він хотів відібрати у мого батька його справу. Вони всі так щиро спілкувалися, що в мене не вистачило сил і я попросила пробачення та пішла з подарунками по сусідах. Мій Робокоп спочатку тихо сидів у кутку, але до сусідів кинувся супроводжувати.

– Теде, прошу Вас. В сусідній квартирі живе двоє пенсіонерів, з онукою. Не думаю, що там за останні сорок років з’явились терористи, чи викрадачі, – відрізала я йому.

Від цієї моєї колючки охоронець невдоволено скрипнув зубами та знову сів у куток. «Ох і робота ж у цих людей! Їх ображають якісь молоді вертихвістки, а воно сидить мовчки, як залізне, й навіть сказати нічого не може» - подумала я та вже дзвонила у двері до Смирнових. Женьки вдома не було, а старенька тьотя Фрося навіть не впізнала мене спочатку. Потім засипала компліментами, подякувала за подарунки й хотіла розпрощатись з закордонною пані, та я вдала, що мені телефонують.

– Вибачте, можна я у Вас відповім? – швидко набрала я Дена. Звичайно це був зовсім незнайомий йому номер, але мій коханий відгукнувся. Я почула його голос і мені страшенно захотілося в його обійми.

– Це я. Не питай нічого, все добре. Я в Києві. Завтра будь в офісі до обіду весь час, куди б тебе Дорошенко не засилав. А ще замов нам десь номер. Кохаю до нестями! Потім все розповім, – шепотіла я в трубку й розуміла, що від усіх цих слів на тому кінці зв'язку просто шок. Але що я могла вдіяти? Уже те, що сповістила Дена - й так було неймовірним дивом. Тепер залишалось лише відкараскатись від тієї клятої «тіні»!

Розділ 23. Медове щастя

Ввечері мама потягне всіх до Національної опери на «Руслана і Людмилу». Але зранку я оголосила Вітольду, що неодмінно повинна побувати у дівчат на старій роботі, а це надовго. Тому тато, з радістю, підхопив ініціативу й повів зятя по визначних місцях української столиці. Звичайно, Вітольд у Києві був не новачком, але ж він ще тримав марку ввічливої людини та божевільно закоханого чоловіка єдиної дочки. Тому згодився на похід до Софії Київської, до мандрівки по Дніпру і ще Бог знає куди вони там збирались? Мені зараз було не до них.

З охоронцем-тінню я проїхалась у звичайному київському таксі й уже піднялася в ліфті на двадцять четвертий поверх, до моєї колишньої приймальні. На жаль, хрещеного на місці не було. Я залишила для нього подарунки у своєї юної наступниці та й пішла до дівчат в бухгалтерію. Охоронцю наказала милуватися Києвом з вікна на поверсі, а сама поринула в минуле серед заздрісних жіночок. Вони обмацували й обнюхували мене, як тваринки в зоопарку, та розпитували про життя в Євросоюзі. А я тримала в руці новенького айфона та чекала лише на повідомлення від Дена.

Пройшло десь з пів години, поки я побачила на екрані слова: «Досить вам бешкетувати! Чекаю біля службового ліфта. Ден». Я миттю розпрощалась з цим балаганом та повернулась до охоронця:

– Прошу Вас, Теде, посидьте тут ще трішки. Ви ж бачите: в нашому світі мені нічого не загрожує. Пробіжусь по поверхах!

Він навіть посміхнувся й погодився. Я взяла ще пакет з подарунками, хоч він мені й даром не здався, та кинулася до сходів. Шляхом, який знали лише свої, обійшла майданчик з іншого боку та миттю опинилась біля пожежного ліфта. Але Дена там не було! Я натиснула виклик і тут відчула у себе на руці тепло його долоні. А ще той єдиний у світі аромат Коханого, який я ніколи у житті не переплутаю більше ні з чим.

Пам’ятаю, як у першу зустріч Кохання, у мене вдома, він так само підійшов ззаду й більше з мого життя вже не зник! Ми зайшли до ліфта і мій коханий натиснув «Стоп». Він мовчки огорнув мене собою й світ став неповторним... Я притулилась та могла вже відразу втратити свідомість, але він тримав мене обережно й міцно.

– Що відбувається? Куди ти пропала? Чого в Києві? Невже більше не з ним? – засипав запитаннями мій єдиний.

– Дене, я все розповім. Тільки вивези нас непомітно, бо зі мною тут серйозна охорона. Господи, як я шалено скучила за тобою...

– Добре, зажди. Я під’їду під самі двері, ніхто не побачить. А чому ти не відповідала на дзвінки? Я спочатку чекав, а потім щоб не втрапити до божевільні – почав сам набирати, але твій номер мовчав...

Ден не поїхав далеко, а знову повернув у двір Савани і я спитала:

– Горечко моє кохане! А що інших готелів ти не знаєш? Я одночасно хочу й не хочу сюди.

– Чому? Це ж наш маленький світ, – відповів мій щасливий чоловік і ми піднялись у той самий номер, в якому часто бували колись.

– Ти спеціально це зробив? – здогадалась я про його бажання повернутись в наші безтурботні дні.

– Так. А ще в мене не вийшло зняти такі апартаменти, в яких ти мене приймала у Варшаві. Як там, Холлідей, здається? – надув він свої рум’яні губенята, а я вже так сильно хотіла їх, що зовсім нічого не пам'ятала.

– Та Бог з ним, з Холлідеєм. Випадково вийшло. Просто він був у моїй схемі непомітного пересування, потім розповім...

– Сніжиночко моя кохана! Я божеволів і чекав... – ніжно прошепотів він і відібрав моє життя, разом з тілом і душею та цілим світом навкруги. Ось йому не треба було просити мене про погляд, я сама танула в глибоких чарівних вогнях і не могла відірватись. Яке ж це блаженство: просто розчинятися в них!

– Кохаю... Господи, навіщо ти такий солодкий... – зливалась я усім єством і плакала від щастя, що різало до болю. А мій єдиний, змучений чеканням, блаженно шепотів:

– Не покидай мене. Не можу я без тебе... Ти чуєш, як їм добре разом? Кохана, хочу, як тоді, залишитися в тобі...

– Згодна... О, як гаряче він б’ється у мені! Так, ми знову зробили це разом... Ти моє медове щастя на землі... – ридала я від насолоди й тремтіла в його обіймах.

Безсилі ми стихли та обійнялись. Як завжди ніжно пестили, щоб заспокоїти розбурхані тіла, а я розповідала Дену все-все, що він хотів. Коли він вислухав, знову запитав те ж саме:

– Скажи, коли тобі вже набридне мучити нас? Це ж не життя взагалі!

– Коханий, але я не знаю: як вибратись? Цей гад, неначе мінотавр пожирає на своєму шляху всіх, хто йому не скоряється. Ти навіть не уявляєш, яким він був, коли мене викрали. І думав він тоді не про мене, а про втрату свого надбання. Цього він нікому не прощає і стає дуже страшним. Я бачила, тому не уявляю, що нам робити далі. Він нас з тобою просто вб'є.

– Тобто, щоб залишатися живими, нам треба дихати окремо? Але ж після всього, що з нами відбувається - це неможливо! – сумно промовив Ден.

– Я вже зрозуміла: що наробила. А як виплутатись не знаю! – плакала я й поглинала його новий вулкан. Ми перетікали гарячою лавою та не могли зупинити бажання. Наше величне кохання не знало ні втоми, ні помилування й жило десь серед інших світів. Але я з жахом розуміла, що знову повинна залишити наш рай і піти до Вітольда, інакше буде горе. Будь воно прокляте таке життя і всі ті, хто нас на нього прирік! Ми розпрощались.

Я вийшла, щоб піймати таксі. Воно під’їхало доволі швидко і я побачила на передньому сидінні мого охоронця. Він відкрив дверцята й сам відповів на те, чого я не питала:

– Сідайте, пані Сніжано. Поїдемо, приведемо Вас десь до ладу.

– Теде! Як Ви мене знайшли? – спитала я вражено.

– О! Виявляється в Вашій країні п’ятдесят євро роблять з людьми такі дива, що я й не уявляв.

– Що Ви маєте на увазі? – здивовано уточнила, адже не розуміла його натяків.

– Розумієте, я там сидів, а Вас все не було. Мені потрібно було щось робити і я зайшов до дівчат. Одна говірка, Міллі здається, розповіла мені все. Раніше вона підслухала Вашого хлопця й знала куди він Вас повіз.

– Господи! Яка ж Мілка невиправна тварюка, – вирвалось у мене і навіть таксист, що майже не слухав розмову двох іноземців зараз весело розсміявся, але потім перепросив.

– Не переймайтеся так, Сніжано. Продажних людей на світі багато. Шановний, а підвези нас до якогось салону краси, – попросив Тед про дивне.

– Добже, пане, – відповів київський перевізник.

– То Ви розуміли всю нашу розмову? Знаєте польську? – поцікавилась я у таксиста.

– Працював колись на одного пана, майже три роки. Тому й знаю, – пояснив чоловік за кермом та зупинився біля невеличкого салону.

– Значить тепер Ви все розкажете моєму чоловікові? – спитала я у Теда на вулиці.

– Ні! Не розповім. Моє завдання, щоб Ви були живі та здорові. Душа клієнта, то не мій профіль. Тим більше я вже все зрозумів. Пан Вітольд часто любить хизуватися гарними надбаннями. Але ж Ваше життя не іграшка, а він купив. Кажуть, той чоловік Вас дуже кохає. Я теж колись був таким... Ідіть, нехай приведуть Вас до ладу, а я поки тут почекаю, – він дістав сигарети й закурив та зараз зовсім був не схожий на залізного Робокопа.

– Дякую, Теде. Ви мене сьогодні дуже здивували, – посміхнулась я охоронцю.

– А я взагалі дуже дивний і загадковий чоловік, – сумно відповів він і перестав бути для мене страшною «тінню».

Розділ 24. Вона не страждала

Поки ми з Деном шукали розради одне в одному, а пан Вітольд пив пиво в одному зі столичних барів Києва, зі своїм тестем-ровесником, з колишньою дружиною Дениса Задорожного стались передбачувані, але дуже жахливі речі.

Після відвідин офісу свого колишнього чоловіка та розмов з його начальством, Христина Задорожна запила так, як ще ніколи раніше. Коли Христя починала пити – зупинити її вже ніщо не могло. Можливо так розпорядилась доля, чи на те її штовхали таткові гени, але молода жінка шукала всього, що ллється й не згадувала ні про маленьку доньку, ні про своє пропаще життя на землі.

Навіть коли вона зустріла красивого хлопця, то перше, що запропонувала йому – це випити. А простодушний та щирий серцем Денис не звернув ніякої уваги на ті її слова. Дівчина не була красивою чи особливою, просто молодою й веселою. До Христі в нього не було жінок, а вона вже добре зналася на амурних справах. Скоро, за пивом, подружка видала:

– Красеню, я вагітна. Вдув мене, то одружись!

Ден навіть не відразу зрозумів значення слова «вдув». Він перепитав - вона пояснила. Молодий парубок виконав обов’язок, хоч про кохання зовсім не йшлося. Можливо то взагалі була не його дитина, та Бог милосердний. Маленька Катруся підростала дуже схожою на свого чарівного тата. Дівчинка мала такі ж великі карі оченята й тоненькі чорні брівки, та з кожним роком ставала все гарнішою. Звісно, татко в ній душі не чув.

А Христина лише кілька місяців після першого лікування побула людиною й знову поринула у світ спиртового дурману та невідомих чоловіків, котрі щедро наливали безвідмовній подрузі. Спочатку Денису стало гидко спати з нею в одному ліжку й він перейшов, з маленькою донечкою, жити до сусідньої кімнати. Благо Задорожний взяв кредит на двокімнатну квартиру та жваво сплачував внески. От тільки Христині це було абсолютно байдуже й вона весь час тягнулася не до дитини чи чоловіка, а до пляшки.

Ден від народження був добрим хлопцем, але навіть він не витримував такого життя. Сусіди часто слухали гамірні розбірки поміж молодої пари. Скоро дружина самовдоволено сказала:

– Не подобаюсь, іди на фіг. Хочу розлучення!

На той час Задорожний натерпівся вже стільки лиха, що мовчки згодився піти до суду. Але жінці-судді Христина наплела, що він поганий хазяїн і чоловік, тому дівчинку офіційно залишили матері. Звичайно, все виховання лежало на плечах молодого архітектора.

Він тихо жив у сусідній кімнаті. І ось одного разу, коли зморений прийшов з роботи доволі пізно, то побачив дружину страшенно п’яною, а донька палала від високої температури. Це була остання крапля! Він викликав лікарів й трохи підлікував застуду Катрусі, а потім зібрав сякі-такі речі дитини та й перевіз її до своєї мами, у Фастів. Так вони й зажили, з бабунею, котра невтомно та уважно виховувала їх маленького янгола.

Виходило, що чоловік продовжував заробляти дружині на випивку, бо справно скидав на її рахунок аліменти для доньки, що проживала з ним. Спочатку вважалось, що Христина працювала технічною робітницею в дитсадку, але за таких обставин, завідувачка скоро попрохала горе-співробітницю написати заяву на звільнення. Та написала. А що їй було втрачати?

Інколи, на тверезу голову, горе-мати навіть приїжджала до Фастова, щоб побачити малечу. Якось випросила у свекрухи дозволу: сходити з донькою в зоопарк. Насправді ж припхалась до офісу свого колишнього, аби наробити там галасу. Саме тоді я й побачила Христину Задорожну з Катрусею. Ну, а через пару діб - випадково познайомилася з Катрусиним татом.

До нашої зустрічі його чарівні очі були сумними. Але після того, як доля змусила нас перетнутися, життя Дена набуло змін. Спочатку він розумів, що ми люди з різних світів, а ще я йому гордо відмовляла. Та коли між нами сталося диво і щастя переповнило серця – біда прийшла до мене.

Наче в покарання за наше палке кохання, загинув мій перший хлопець. А потім прийшло таке, що й згадувати тяжко! От навіщо Бог дає зовнішність, якій ти сама не рада? Ні, звичайно приємно, коли на тобі застрягають десятки збуджених очей. Та інколи краще б вони осліпли, адже нахабні й загребущі, потягнуться й перекреслять прекрасний світ догори ногами.

Саме так зі мною й вийшло. Старий заможний іноземець шантажував батьків, щоб заволодіти мною за будь-яку ціну. Тією ціною стало наше з Деном кохання. А я, дурна й самовпевнена, вирішила швиденько розв’язати питання й повернутись до свого кароокого, жива та здорова. Але свавільний дід думав інакше! Та й мій Коханий гірко страждав, що відпустив. Шукав нової зустрічі, а як тільки покликала, без образ, примчав до Варшави. І знову доля миттю покарала мене викраденням. Та я невиправна й схитрувала, щоб вже в київському готелі Савана забути в коханні цілий світ. Ось тільки повернутись до законного чоловіка була зобов'язана, а Дена вкотре залишила ні з чим.

Окрилений нашою новою зустріччю, він приїхав до мами й миттю почав бавитися з донечкою. Забринів його телефон. Ден подумав, що то я хочу йому сказати більше про наше шалене кохання, але такого номера він не знав:

– Слухаю? Хто це?

– Денис Задорожний? – спитали офіційно.

– Так, це я, – стривожено підвівся Ден, бо через наші таємні стосунки, кожної миті чекав чого завгодно.

– Я слідчий Шовкун, Голосіївське управління поліції. Задорожна Христина Іванівна – Ваша дружина?

– Так, колишня. А що сталося? Вона знову набралася до чортиків? Де вона, говоріть, – тяжко зітхнув Ден.

– Виходить, що так. Вона в морзі. Мерва Ваша колишня. З першого огляду паталогоанатом сказав, що випила чогось такого, що згоріла вмить. Вона не страждала. До Вас претензій ми не маємо, але ж процедурі підлягають всі. Тому я попрошу Вас ранком під’їхати до міського моргу, з документами, та підписати папери. Пізніше Вам дозволять її забрати...

Ден сидів поруч з їхньою донькою на канапі та після всього, що зранку пережив зі мною, тепер наче впав у кому. Ні, не те щоб він бут убитий горем, адже розумів, що подібний кінець її життя - то лише справа часу. Але й радіти не міг. Все-таки Катрусі вона була матір'ю. Ніякою, але ж була...

Денис підсвідомо обхопив маленьку донечку руками, притис до себе й заплакав. Він не розумів: за що Господь дарує йому стільки напасті? Спочатку бідолашна п’яниця, що дала життя його дитинці. А потім дівчина, з якою він розтанув серед взаємних неземних почуттів – втекла світ за очі до старого діда? І тепер вони приймають муки та не бачать виходу...

– Па! Ти цього? – спитала маленька Катруся й попестила його по мокрій щоці.

– Нічого, котику! Все добре. Ми з усім справимося. Правда? – шепотів Ден та хотів стати пташкою, щоб зі своєю крихіткою перенестися кудись, де не так тяжко.

Тепер зайшла мама:

– Синочку, що сталося? Чому ти плачеш?

– Ой, мамо! Немає в тебе більше дурнуватої невістки. Зателефонували й сказали, що напилась якоїсь гидоти та в морзі лежить...

– Прийми, Господи, її душу! Відмучилась бідолашна. І ти з нею теж, – кілька разів перехрестилася мати та пішла, щоб запалити свічку. А Денис дуже хотів зателефонувати мені, але навіть цього зробити не міг. Навколо нього є дорогі жінки, а він відчуває себе самотнім серед світів і це нестерпно боляче.

Ранком Ден зателефонував Дорошенкові й сповістив, що бере три дні для організації похорону. Георгій Олексійович запитав: чим треба допомогти? А ще згадав, як та нещасна приходила до офісу й виглядала не на свої двадцять сім, а на змучену хворобами стару жінку. Потім згадував наші стосунки з Деном та розлуку й розумів, що хлопець народився під якоюсь дуже несприятливою зіркою. Адже для розумного й щирого чоловіка доля припасла занадто багато горя...

Розділ 25. Охороняти й захищати

А ми того вечора все ж побували в Національній опері. Вистава здалася мені гидкою, бо актори весь час фальшивили й поводилися так, наче вони на репетиції. Що поробиш? Я дитина піаністки! А може це тому, що сьогодні в моєму житті сталося стільки знакових подій. Я була в Його руках, Він був у мені. Я відчувала, що кохана і кохаю, всім серцем і душею... Тому у тій ложі виглядала настільки відстороненою, що мій уважний пан постійно поглядав на мене, а в антракті не витримав та запитав:

– Коточку, а чому ти повернулась зі своєї корпорації така засмучена й навіть трішки заплакана?

Тепер я була страшенно вдячна своєму розумному охоронцю за салонний макіяж, бо ніякої похибки в поведінці чи зовнішності пан Стеловський не прощав!

– Вітольде, ну ти ж знаєш: дівочі сльози - то вода. Сіли, позгадували, от вони й потекли...

– Як ти мене назвала? – присіпався дід. – Тільки вчора я був Вітеком, а сьогодні став Вітольдом? Щось на тебе Батьківщина дивно подіяла, треба терміново повертатися додому.

Я була не в настрої ні захищатися, ні сперечатись. Додому, так додому. Адже без Дена – це ніякий не дім. Все одно, що голодному дивитись на повний стіл їжі й не мати змоги поласувати хоча б шматочком. Потерплю, може якось здихаюсь цього тирана? Знаєте, це на мене так впливає доброта Денчика. Вона в ньому кругом. Ось побула в його обіймах кілька годин і теж повірила у вселенське добро й справедливість!

Скоро я розпрощалась з родичами, сіла в літачок і він миттю домчав нас у маєток. Але традиція, що після мандрівки в житті повинно статися щось жахливе – набувала статусу постійної. Ні, цього разу хазяйський син Янек не прилетів без попередження до Варшави. І маєток пана стояв на місці та не згорів. Все було набагато гірше.

Добра й віддана кухарка Зося, обійняла мене як рідну та прошепотіла на вушко:

– Біда, пані Снєжко... Дурнувата Йолка проговорилась, хоч я її просила... Тримайтесь, дорогенька!

– Про що ти торочиш, Зосю? – тільки й встигла запитати я та побачила очі Вітольда.

Він вийшов з кабінету в такому гніві, з яким я ще ніколи не стикалась. Це навіть близько не схоже було ні на наслідки автопригоди, ні на прибуття сина; навіть на день, коли служниця обібрала сімейний сховок. Зараз було щось набагато гірше...

– Сніжано, зайди до кабінету! – дуже суворо прогарчав він, а Зося тільки встигла перехрестити мене вслід.

– Що це ти мене кличеш так офіційно? А ще говорив, наче на мене Батьківщина погано подіяла. Вітеку, що сталося? – грала я, як могла. Але коли глянула на його долоню, серце випало із грудей.

– Це ти мені скажи: що сталося? – відповів дід і я побачила, що в його руці красується моя вірна подружка – протизаплідна пігулка...

– Якісь ліки? – встигла сказати я й отримала гучного ляпаса. В моїх очах стало темно і я впала на килим.

Миттю на Вітольда кинувся Тед та затиснув його руку так, що той завив:

– Гад, відпусти! Курва! Боляче... Все, відпустив!

Я лежала на підлозі й відчувала, як перед очима крутиться світ. А Тед спокійно подав мені руку й посадив у крісло. Потім набрав у склянку води та подав мені, наче Вітольда тут взагалі не було.

– Я тебе закопаю, падло! Ти що зараз зробив? На хазяїна руку підняв! – шипів пан Стеловський, але охоронець мирно подивився в його бік й зовсім тихо відповів:

– За що, мій пане? Ви наймали мене охороняти й захищати пані Стеловську, від загрози зовнішньої та внутрішньої. Саме це я й зробив. А хто нападник – не має ніякого значення. Почитайте наш Договір і, якщо Ваша ласка, Статут охоронця. Це все? Я можу йти?

– Можете, пане охоронцю! Гарна робота. Але ж як болить, – потирав руку Вітольд і, як виявляється, вмів дуже швидко впоратися зі своїм гнівом.

– Лід прикладіть і все пройде. Пані Сніжано, я можу йти? – наче нічого й не сталося, виструнчився переді мною охоронець. – Зараз принесу мазь. Дуже хороша, від ударів. Завтра й сліду не побачите. Я миттю...

– Ого! Коли це встигли так потоваришувати? – спитав Вітольд, коли Тед вийшов. Він все ще розтирав руку, яка вдарила мене вперше в житті, але я мовчала.

– Прости... Дівчинко моя, ну не стримався я. Наче з глузду з'їхав, коли побачив. Я так шалено хочу наших діточок! На перевірку зібрався принижуватись, а відповідь виявилась зовсім іншою. Чому: скажи? – повзав він перед кріслом.

Але я наче води в рот набрала. Мені було так огидно, що він вдарив. Не спитав, не поговорив, просто повівся як дикун, а не той високоосвічений та мудрий пан, яким він себе перед всіма виставляє...

– Ти тепер довіку мовчатимеш? – вже загравав він.

Зайшов Тед і не звертав ніякої уваги на господаря. Подав мені тюбика та пояснив:

– Кожні дві години легкими рухами, кілька мазків. Завтра будете, як новенька, пані.

– Дякую, Теде! – сказала я й заридала. Поки зі мною поводилися по-скотськи, я мовчала. Але коли людина намагалась допомогти – стало дуже боляче.

– Дякую, пане Теодоре. Вийдіть геть, будь ласка! – наказав Вітольд.

– Ви в порядку? – не здавався Тед, бо питав це у мене.

– Так. Можете йти. Дякую! – доволі офіційно сказала я й протирала сльози кулачками.

Охоронець вийшов, а Вітольд почав цілувати мені руки, а потім коліна, наче вже про все забув.

– Кохана, прости... Я не зроблю цього більше ніколи. Ну, не хочеш діточок зараз, я готовий чекати. Тільки обманювати мене не смій. Тоді я себе не контролюю...

Я почула цю страшну фразу й подумала: якщо від пігулки він так розлютився, що ж тоді буде зі мною, коли хтось донесе йому, що я кохала і кохаю лише одного на світі, але то зовсім не він? А за нього вийшла через шантаж батьків й тихо чекаю: коли він здохне та звільнить мене від себе.

– Ну, скажи мені хоч щось, доле моя прекрасна! – заглядав мені в очі він.

– Попроси, будь ласка, служниць перенести мої речі до старої кімнати та нехай підготують постіль. Мені полежати треба, – остаточно висохли мої сльози.

– Ні! Не карай мене аж так жорстоко. Я не можу без тебе...

– Зможеш. Любиш бити жінку, то побудь без неї трохи, – тяжко зітхнула я й він зрозумів, що зараз мене легше вбити, ніж переконати змінити рішення.

– Добре, моя кохана. Так, я винен і буду нести покарання. Але чому скажи? – він що дійсно не розуміє?

– Вітольде, не зараз, – кивнула я та взялась за тюбик з магічною маззю.

Тепер я лежала на своєму першому ліжку в цьому домі. Здавалося, що ці стіни ще пам’ятають мій страх і відчай, але тепер все було інакше. В мене тут вже з’явилися не лише вороги, а й вірні друзі. Я прийняла душ і вляглася там, де ми з Вітольдом вперше кохались. Він був тоді таким осяяним, а наразі ледве не вбив. Але ж ще не вбив! У двері хтось постукав.

– Проше! – відізвалась я. Зайшла пані Зося й принесла на таці молоко та фрукти.

– Попийте молочка, моя пані. Це повинно допомогти. Ви не ображайтеся на пана Вітольда, він же кохає Вас як душу. Це я у всьому винна. Ми хотіли до Вашого повернення все в хазяйській спальні протерти та перемити. Зденек з братом відсунули Ваше величне ліжко і Йолка почала прибирати. А потім побачила ту пігулку й сховала, зараза. Я стара може й не побачила б, а вони ж з Беатою були «не розлий вода». От і захотіла Вам помститися. Курва ряба! Щоб їй заміж ніколи не вийти! Ну, а далі Ви знаєте. Прошу: попийте молочка. Що болить? – усім серцем намагалась допомогти мені добра по своїй природі жінка. А ще вона пам’ятала, що саме завдяки мені, вони з синами досі служать у маєтку.

Я подякувала Зосі за правду й співчуття, попила смачного домашнього молока, намазала щоку, як вчив Тед та заснула міцно, наче нічого й не сталося.

Хочеш не хочеш, але маленька пігулка, мимоволі, зробила аж дві добрі справи. По-перше, поставила всі точки над «І» в питанні з нащадками. А по-друге, перекрила шлях нелюбу до мого тіла після того, як я ще й досі відчувала мого коханого у собі.

Розділ 26. Щира розмова

За кілька останніх днів я страшенно зморилась, тому спала, неначе вбита. Але перед сном замкнула високі дубові двері своєї кімнати на ключ та навіть заблокувала ніжкою стільця. Я розуміла, що вечірні події зачепили самолюбство Вітольда настільки, що він тепер нізащо не зупиниться, поки не зробить нашого спадкоємця. Пігулки він вилучив й нічого не заважало йому просто взяти мене силою.

Я не помилилась, бо серед ночі прокинулась від ґвалту в коридорі. Спочатку хтивий дід мріяв тихенько зайти та робити зі мною все те, що завжди робив уночі. З тією різницею, що обов’язково миттю запліднив би мене, а я нізащо не могла такого допустити. Вітольд намагався відчинити міцні двері власного дому, а потім покликав управителя з ключами. Та ключ в замку з мого боку заважав і пан зрозумів, що крихітка-дружина ганьбить його перед власними слугами. Від цього він ще більше збожеволів та підняв на ноги пів маєтку. Але в справу знову втрутився мій охоронець. Він сказав хазяїну, щоб той ішов спати, інакше він викличе поліційне підкріплення. Кажуть, Вітольд виглядав наче звір, але мовчки пішов до себе. Ну, й слуги швиденько розповзлися по своїх комірках.

Дивно, але вранці господар не влаштував ні істерики, ні інших розбірок. За сніданком всі поводилися так, наче нічого й не сталося. Ставки були занадто високі. А дурних у маєтку не водилося. Кожен, від управителя до конюха розумів, що ситуація напружена далі нікуди. Нікого не радувало опинитися під хазяйським батогом, як колись злодюжка квітів. Правда, окрім батога у Вітольда ще й була зареєстрована колекція зброї, сучасної й антикварної. Тому челядь мовчки шмигала поміж надутих господарів.

Я подякувала пані Зосі за чудові млинці з джемом та, наче казкова принцеса, кліпнула перед паном невинними очима:

– Вітеку, мені треба до лікаря. Якщо хочеш, можеш мене супроводжувати.

Від ніжного звернення його перекосило болем, але ж це був сам пан Стеловський. Він відповів стримано та ввічливо:

– Вибач, люба, я не можу. У мене справи. Бери свого суперохоронця та їдьте куди завгодно. Пробач, ще раз за мою вчорашню нестриманість.

– Я вже пробачила, – посміхнулась я чарівною посмішкою коханої дружини та чітко побачила, як спалахнули болем його очі й подумала:

«Що, Вітеку, тобі теж буває боляче? Ти навіть не уявляєш, що зараз діється в моїй закривавленій душі! Хто тебе просив вимінювати мене, наче іграшку у батьків? І куди тобі зрозуміти, що я навіть мертвою належатиму лише коханому Дену!»

Я одяглась у звичайний буденний одяг, взяла трішки готівки й ми з Тедом поїхали на «броньовику» до Варшави.

– Дякую Вам, Теде, за все... І особливо за нічний захист, – тепер без посмішки, вимовила я тремтячим голосом.

– Та, будь ласка. По-перше, це моя робота. А по-друге, я страшенно не терплю насилля над слабшими. І мазь дійсно подіяла, – посміхнувся він, глянувши на моє личко.

– Так, спасибі, – відкрила я сумочку й простягнула йому тюбик. – Не хочу виглядати забобонною, але дуже сподіваюсь, що вона мені більше не знадобиться.

Чоловік весело кивнув і розсміявся:

– Пані Стеловська – ви диво. Таких жінок я ще не охороняв.

А я зараз чомусь невпевнено покрутила головою по салону та згадала голлівудські фільми про шпигунів. Мені дуже хотілося поговорити з ним відверто, але ж в авто могло бути прослуховування. Тепер від Вітольда можна очікувати чого завгодно. Інакше: з якого дива він так легко погодився нас відпустити до міста?

– Не переймайся. Тут можна говорити. Я тільки-но все перевіряв.

Зараз я відчула, що в цього супервоїна втілився мій Денчик. Адже це він полюбляє читати мої думки.

– Перепрошую? – не довіряла я своїм вушкам. Та охоронець знову щиро посміхнувся й додав:

– Ти не тільки горда й смілива, а ще й розумна. Рідкість для Вітольдових жінок. Він славиться, як любитель покірних. Звісно для того, щоб відчувати себе неперевершеним. А чому ти до цього переліку потрапила?

Я тяжко зітхнула та навіть не збиралась робити йому зауваження за звернення до підопічної на «ти». Мені було дуже приємно, що наша розмова набувала людського характеру.

– Дурна була, батькам хотіла допомогти. Він у мого тата міг справу відібрати. А після нашого одруження – залишив. Я думала швиденько виберусь та не вийшло. Ми з Деном тоді вже кохали одне одного. А тепер мучимось в розлуці й невідомо: чим все закінчиться. Мені до себе якось байдуже, але за Нього я страшенно боюсь...

– Боїшся за нього? А він за тебе? Як можна було додуматись відправити дівча в руки цього нелюда? – обурювався Тед. – Ви ж навіть не уявляєте: скільки він у дев’яності людей загубив.

– О, Господи! Краще б мені цього не знати. А він ще й спадкоємців наших хоче! Сьогодні вночі я страшенно злякалася. Він і раніше накачував мене снодійним та ґвалтував, як хотів. На ранок часто бувала в синцях та подряпинах. Але від страшних наслідків пігулки рятували. А тепер дорога лише до петлі...

Поки я розповідала Тед ставав усе похмурішим:

– То от яке у Вас щастя, пані Стеловська? Ну, з ліками я допоможу, а з долею, ні. Давно я не чув тут такої гидоти. Інша справа в Азії чи Африці. Але щоб у Варшаві? Та ще про нашого «чарівного» мецената! Навіть я такого не припускав.

Наразі Тед зупинив Форда біля аптеки.

– Посидь тут, я скоро, – замкнув мене всередині він. Я сиділа під враженням почутого та поки не зовсім розуміла: навіщо цей охоронець так багато мені розповів? А ще дивно викликав мене на неймовірну відвертість. Я ж його зовсім не знаю, а відкрилась, наче рідному.

Через кілька хвилин Тед повернувся до авто і показав мені протизаплідні пігулки. Він дістав воду з бардачка:

– На, прийми. Не думаю, що тобі треба їх у себе тримати. Якщо вже у вас такі стосунки – нехай будуть у мене. Я буду кожного дня приносити по одній.

– Дякую тобі за все, пане охоронцю! Без тебе, за ці дні, я вже точно здохла б.

Чоловік знову сумно посміхнувся й відповів:

– Але ж це моя робота! Я радий, що допомагаю. Хочеш, буду вночі чергувати під дверима? Тоді воно до тебе не припреться.

– Теде, за такі дії він тебе миттю прожене і я залишуся сам на сам зі своєю смертю, – заперечила я йому.

– Бог свідок: ти неймовірно розумна! Але якось розберемося. До речі, ти не замовляла супроводу? – поглядав чоловік в оглядове дзеркало й цей погляд був надто незадоволеним.

– Що? – не зрозуміла я його натяку.

– За нами стежать від самого маєтку, але точно не ваші. Найняв дід ще когось. Але навіщо? Нікуди гроші дівати, то нехай пограється. Ти пристебнута? Зараз трішки покатаємось, – таємниче посміхнувся Тед і натиснув педаль газу.

Форд був занадто важким, але справлявся з ним мій охоронець віртуозно. Він знав Варшаву, як свої п’ять пальців. Інколи заїжджав у глухі дворики, а інколи набирав дику швидкість на проспектах. Коли вкотре наші спостерігачі промчали повз, в невідомому напрямку, він відстебнув ремінь та відкинувся на сидінні:

– Відпочинемо трохи, нехай поганяються за власним хвостом. А до якого лікаря ти збиралась?

– Та ні до якого. Мені б тільки в клітці не сидіти. Я від цієї поїздки ожила навіть. Щиро дякую тобі, Теде!

– Немає за що. Я ж колись теж був живий і кохав, як ти. Тільки тепер її більше немає. А я ходжу цілий та порожній. Ось радий, що тебе захищаю...

– Господи! В тебе була Кохана? Що сталося? Розкажи. Запевняю: мені вже можна, – дивувалася я все більше нашим одкровенням.

– Можна. Ти хороша й дуже нещасна. Ми теж були одним цілим, а потім вона забрала собі мою кулю. В бою. В Боготі. І я залишився на світі один. Вона часто приходить ночами, а вдень я тепер тільки Робокоп.

Кілька днів тому, коли Вітольд нас познайомив, я й уявити не могла, що в цього чоловіка є сльози, а зараз я їх бачила.

– Хочеш своєму «щастю» зателефонувати? – розчулено запитав він. – На бери мій. У цього телефону відсутні координати. Хлопці спеціально зробили такий: не підслухати й не прослідкувати. А потім, заради розваги, поїдемо до твого психолога. Хоча здається взаємний сеанс - ми вже провели.

Розділ 27. Хочу сонця й квітів

Краще б я Дену не телефонувала! Тед дозволив використати свій «чарівний» телефон для розмови з моїм коханим і він розповів мені про все, що сталося. Тепер я знала, що Денис Задорожний – вдівець. Мабуть, я повинна була миттю стати безмежно щасливою... Але це не про мене. Людське життя дається десь там, нагорі, й відбирається теж звідти. Я так вважаю. Тому радіти смерті молодої жінки було б якось дивно.

Так, вона не оцінила щастя, що випало на її долю і знехтувала ним. Виходить за це й покарана смертю. Чому тут радіти? Навпаки, мені дуже шкода свою половинку, бо він там без мене! От коли вбили Алекса, Ден весь час знаходився поруч та підтримував мене. Був бальзамом моєї душі та лікарем тіла. А я не можу йому відповісти взаємністю, бо й сама підвішена на волосинці в цьому житті.

І як тепер страшенно хочеться стати Сніжаною Задорожною! Допомагати у вихованні Катрусі, хоча я її мало пам’ятаю. Та Ден дуже любить свою маленьку донечку й каже, що вона на нього схожа. А все, що рідне Йому – рідне мені.

У розмові, як змогла, я заспокоїла коханого. Розповіла йому, що тепер у мене є гарний друг і охоронець, котрий за Вітольдову зарплатню охороняє мене саме від свого роботодавця. Цьому Ден неймовірно зрадів. Правда, якби він був звичайним безмозким мужиком, то відразу ревнував би або навіть запідозрив би в зраді. Але Денис Задорожний дуже розумна, добра та віддана людина і довіряє мені, як собі. Це зачаровує й дає наснагу кохати Його ще більше.

Зате поруч зі старим розпусником жити стає все нестерпніше. Після того, як я почала відмовляти йому в утаємничених нічних розвагах – незадоволений жінкою, він тероризує весь маєток та з самовдоволеного усміхненого господаря перетворюється на деспота й тирана.

Якось пані Зося не витримала й попросила мене:

– Пані Снєжко, може Ви вже помиритесь з господарем, бо терпіти це просто неможливо. Вчора ледве не вбив бідну Крисю за те, що погано помила посуд. Здається він зовсім забув, що в нас для цього є посудомийна машина. Щось збилося в програмі, а винна була дівчина.

– Прости, Зосю, та я не можу. Мене в житті ніхто й пальцем не торкався, а він ударив. Я його просто боюся, розумієш? – відповіла я їй.

– Ще б пак! – витираючи сльози, сказала добра жінка.

Так ми всі й жили до наступного гормонального сплеску пана Вітольда. Дивно було спостерігати, як він недавно прийшов до мене з коробкою від ювеліра та намагався задобрити дорогим кольє. Воно було дивовижне, але це образило мене навіть більше, ніж той ляпас. Невже він вважає мене продажною настільки, що я за якісь камінці пробачу йому насилля?

Сьогодні я нудьгувала у відведеній мені кімнаті. Поговорила вже з мамою та просто зависала в мережі, читаючи новини світу. Тед примчав неочікувано й простягнув мені свій телефон:

– На, поговори зі своїм щастям-горем. Я тепер у вас наче секретарка. Та не ображайся, я ж не проти! Посередник між закоханих – це для мене щось новеньке й навіть приємне.

Я схопила трубку та шмигнула до ванної кімнати. Якоюсь штукою Тед регулярно перевіряв моє житло на прослуховування, але казав, що тут чисто.

– Привіт, коханий! Як ти? Господи, як же мені хочеться бути поруч з тобою. А що ви сказали Катрусі? Вона ще не знає? – закидала я питаннями Дена.

– Все нормально, поховали. Маленькій ми не казали, відправили до тітки в Черкаси. Там у неї онук, ровесник Каті. Нехай пограються, поки я житло до ладу приведу. Повернемося додому. Воно наче й дико таке казати, але все стає на свої місця. Я телефоную, щоб просто спитати: як моє кохання почувається?

Та відповісти я не встигла. Тед влетів зі швидкістю світла. Він вихопив у мене апарат та сховав його в кишені військових штанів. Інколи я жахалась його швидкості. За долі секунд цей чоловік встигав робити такі речі, які нормальна людина не зможе осягнути поглядом. За ним до ванної кімнати заскочив Вітольд та з перекошеним від гніву обличчям закричав:

– Що, тепер з охоронцем мутиш? Шукаєш молодшого? Я вже застарий для тебе? – він виглядав так, наче настав мій останній час.

– Пане Вітольде, будьте ласкаві, не треба кричати на мою підопічну. Їй і так зле, я просто допомагав. А Ви Бог знає про що подумали, – перекрив Тед своєму роботодавцю шлях до мене й відступати не збирався.

– Вийди геть, клята тінь! – репетував старий негідник.

– Лише після Вас...

– Я тебе звільняю! Сьогодні ж щоб духу твого в моєму маєтку не було. Не треба мені тут розводити коханців. Я її законний чоловік і сам розберусь: чим лікувати власну дружину, – шипів на охоронця Вітольд.

– Я перепрошую, але у нас з Вами контракт на рік. Я залишив відповідальну службу, на Ваше прохання. Я, звичайно, запросто можу поновитись на старій роботі. Але людина, якій я служив, буде дуже незадоволена Вашою поведінкою. Розумієте, про кого я зараз? – стояв на своєму мій захисник.

– От же ж холєра! – махнув рукою збуджений дід і вибіг геть.

Тільки тепер я поповзла по стіні додолу, але Тед не дав. Він підвів мене за плечі та переніс на диван. Від пережитого страху я, дійсно, була на грані втрати свідомості.

– Не уявляю: скільки ще зможу протриматись тут живою... – зізналась я й заплакала. Тед подав мені води.

– Ось тепер це вже схоже на справжню охорону! – з сарказмом вимовив він. – Ти перестань розкисати та пам’ятай, що в тебе є ціль. Ти ж супержінка, яка хоче жити і кохати. Окрім того, я поруч й нікуди не збираюсь. Але, думаю, тебе дійсно треба витягати звідси. На, договори. Бо там твій Денчик, без інформації, теж розум втрачає.

Вихований Тед покинув кімнату, а я знову набрала Дена й тепер не могла стримати сліз:

– Вибач, коханий! Трохи відволіклась. Що сталося? Та це наш дід тут істерики влаштовує. Добре, що Тед поруч.

– Ти плачеш? Що він тобі зробив? – бісився на тому кінці мій коханий. І, здається, таким я його теж ще не пам’ятала. Виходить, що там і тут вирує якийсь нервовий ураган. Мабуть, ретроградний Меркурій пустує... Перепрошую у тих, хто в це вірить!

– Та поки нічого не зробив, але навіть Тед каже, що мені треба звідси вибиратись.

– Господи! Ну, хоч знайшовся розумний чоловік, котрого ти слухаєшся. Я приїду за тобою і навіть не сперечайся! – рішуче сказав мій Задорожний.

– Дене, рідненький, але ж у тебе поминальні справи...

– Чорт з ними, з поминками! Вона про нас ніколи не дбала, а мені потрібно рятувати живу й найдорожчу. Тільки ж я не супервоїн, тому мені треба з твоїм охоронцем порадитись.

– Так, звичайно я йому скажу. Наразі він охороняє вхід до моєї кімнати, день і ніч. У нас тут що не година, то «веселощів» додається. Цей ненормальний затероризував уже всіх. Дене, виходить я скрізь винна й можливо скоро прийде розплата. А я хочу сонця й квітів, тільки останніх бажано не на могилці. А ще твоїх божественних обіймів. Прошу тебе, будь ласка, приїдь! – просила я та тільки тепер до кінця розуміла: яке страхіття той «фіктивний шлюб» й чим він закінчується...

Я покликала Теда та сповістила, що Ден зібрався мене рятувати. А він сказав майже те саме, що мій коханий, тільки навпаки:

– Ну, слава Богу! Дійшло до твого доброго й ніжного, що він може відразу ще одну жінку втратити. Тільки цього разу Кохану! Я з ним поговорю і ми все владнаємо, а Ви пані, лягайте собі відпочивати та ні про що не хвилюйтесь.

Тед лагідно посміхнувся і мені здалося, що у нього над головою з’явився ореол янгола. А як іще мені дурній пояснити ситуацію, коли Бог подарував мені цю людину для захисту, коли вже нічого не могло врятувати?

– Добре, Теде. І знову щиро дякую, що жива, що допомагаєш. Дай тобі Боже здоров’я! Я вже й не знаю: пігулку ту приймати, чи відразу на цвинтар збиратись? Мені її навіть пити гидко, – згадала я, що стурбований дід може мене підстерегти та зґвалтувати.

– А, точно! Я й забув. Прийми, на всякий випадок, – дивно сказав він і я зрозуміла, що людина в якої немає страху, тепер теж розмірковує про різні варіанти подій, навіть про власну смерть. Невже він готовий мене аж так захищати? Та не треба про найгірше! Я випила жіночий захист, який нормальні люди приймають, живучи з коханими, а потім вклалася у свою першу тут постіль і спробувала поспати.

Тед пішов на пост за дверима, але не став говорити про таємне. Наразі по садибі бродили різні очі й вуха, та далеко не всі вони були нашими друзями. Хто його знає: де і як, але охоронець поспілкувався з Деном і вони порозумілись, наче давні друзі. Я відчула це, коли Тед мені сказав:

– Все буде добре, пані. Я навіть не знав, що чоловік може так віддано і неймовірно кохати. Мабуть, це в мені говорив егоїзм. А тепер я точно знаю, що хочу й буду вам допомагати. А ще вірю в те, що ми розворушимо це середньовічне кубло одного тирана. Люди ж зовсім про нього нічого не знають. Ось відправлю вас на Батьківщину й підійму у ЗМІ такий гармидер, що йому буде вже не до меценатства.

Семе таке пообіцяв мені вірний друг-охоронець та знову застряг, на ніч, під моїми дверима.

Розділ 28. Фатальна помилка

Напередодні приїзду Дена я «тяжко захворіла». Звичайно, це була наша з охоронцем вигадка для самодура-Вітольда, щоб вибратися з маєтку. Сімейний лікар, пан Шидловський, згадав усі відомі йому діагнози та не міг зрозуміти: чим мені допомогти? А я весь час скаржилася на страшний біль у м’язах, як після викрадення та стогнала, наче помираю. Вирішено було, що Тед завезе мене до медичного центру в Варшаву. Там я пробуду кілька днів, щоб пройти повне обстеження. Насправді ми з Деном розраховували зникнути з поля зору паскудного пана та опинитися в Києві.

Вітольд купився на мою гру, тим більше що факт знервованості панував у всьому маєтку. Він пам’ятав, що такі симптоми в мене вже були й дозволив охоронцю транспортувати дружину до Варшави. Чарівник-Тед вже замовив нам з Деном номер в одному непримітному готелі та казав, що давно не був настільки захоплений своєю роботою. Адже він допомагав закоханим, а ще подібні дії вносили ковток свіжого повітря в його власне життя на землі.

Професіонал уважно перевірив номер і залишив мене в ньому, а сам ввічливо пішов чергувати до пункту нагляду. Скоро з’явився мій Ден й ми знову не пам’ятали себе від щастя! Яке ж це неймовірне відчуття, знову опинитись в полоні аромату його ніжних обіймів... А ще з величезною радістю сказати: «Дякую, Варшаво, і прощавай!» Звісно Тед залишиться працювати на рідній землі та спробує, як обіцяв, знешкодити пана Вітольда. А ми з коханим постараємося якнайшвидше забути про ці страшні часи.

Здавалося, що Ден просто шокований щастям. Адже сьогодні він не потайки зустрічався з чужою дружиною, а приїхав повернути своє. Погодьтеся, це вже зовсім інша відповідальність і насолода. Наразі коханий обережно перевіряв моє тіло вустами, а я раділа наче дитина, що вирвалася з лап звіра та весь час жартувала:

– Ну, як забереш собі, чи залишимо для пана?

– Та обломиться йому. Досить користуватися чужим. Не віддам більше нікому! Ти мені долею призначена і будеш моєю завжди, – рішуче відповів мені Задорожний і роздягав, не питаючи згоди.

Я вже чую абсолютно доречне запитання: якого біса ви віддаєтесь своїм бажанням тоді, коли треба тікати, не озираючись? Все правильно! От тільки у нас немає власного літака, а до вечірнього поїзда ще доволі багато часу. То чому б не провести його в гарному ліжку, божевільно кохаючись? Ми обоє дуже сумували й донедавна боялися навіть думати про таке...

А в закуточку, на поверсі, відбувалися деякі події. Незнайомий здоровань покликав дівчину, що збиралася почистити килими:

– Слышь, коза, сюда иди!

– Ви мене? – здивувалася та.

– Вот напасть с этими иностранными курицами! Тебя, разумеется. Гаворю: падайти!

Дівчина знизала плечима та підійшла ближче:

– Чево ты хочешь, пацан?

– Землячка! Вот павезло. Только, т-с-с! Видишь поц вдали сидит? На тебе соточку, начинай пахать, а когда возле него будешь – застопори свою балалайку да помощи у нево папраси. Усекла?

– Да усекла я, усекла. А патом чаво делать? – поцікавилась «землячка» й запхала сто доларів собі у корсет.

– Просто згинь, – пояснив невідомий.

Охоронець нашого з Деном щастя спокійно сидів під великим декоративним деревом та вдавав, що цікавиться журналами. Насправді він весь час спостерігав за переміщенням людей. Ось пройшлася огрядна пані з дитям. Потім пара похилого віку спустилася ліфтом. А ще дівчина-прибиральниця почала працювати на поверсі. Шум машини трохи заважав, але нічого. На мить вона перестала тягати свою машинку й присіла поруч.

– От же клята техніка! Знову заїло, – ображено сказала вона й жалібно попросила: – Перепрошую, пане! Можете натиснути ось тут, бо я вже всі руки віддавила?

Щирий душею Тед, після спілкування з нами, чомусь втратив свою професійну підозрілість. Він схилився до побутового обладнання, але допомогти не встиг. Здоровань вдарив його пістолетом по голові так, що Тед похитнувся і втратив свідомість. А двоє бугаїв застебнули йому за спиною руки у звичайні наручники й поволокли до службового виходу.

До нас з Деном увірвались ще четверо відморозків, а за ними гордо зайшов пан Вітольд Стеловський – мій законний чоловік. Я скрикнула й зрозуміла, що побачила нашу з Деном смерть...

– Ах ти ж тварюка! Я тобі душу віддавав, все до ніг кинув, а ти мене то з охоронцем, то з якимось жиголо зраджуєш! Вантажте їх у фургон, – крикнув він.

Я миттю припустила, що коли він вважає Дена місцевим альфонсом – не все втрачено. Можливо у нас є шанс вижити? А ще я не бачила тут працівників з його охоронної фірми. Тобто, щоб мене знайти він взяв випадкових людей. Чому? Ці думки билися в моїй нещасній голові, коли одягалася.

Мій коханий архітектор приготувався до протистояння, але я молила його поглядом просто мовчати й поки виконувати накази Вітольда. На вулиці нас запхали у припаркований під самі двері фургон та заліпили роти скотчем. Всі виродки мали при собі зброю, тому нас навіть не зв'язували. А Тед вже лежав у фургоні на підлозі й з його потилиці сочилася кров.

Везли нас десь з пів години. Вітольд сидів за перепоною на передньому сидінні й виглядав просто жахливо. Я бачила вже багато виразів його обличчя, але такого ще ніколи.

Нас привезли на якийсь покинутий об’єкт за містом і по виразу обличчя Теда я зрозуміла, що пора молитися. Мабуть, як професіонал, він оцінив місце та приблизну кількість трупів, що поховані навкруги. Але поки нас заволокли у підвал. Хлопців підвісили до брудних труб, а мене «люб’язно» прив’язали до стільця.

«Шалено закоханий у свою квіточку», тобто в мене, пан Вітольд Стеловський присів навпочіпки та сяючи своїм звірячим поглядом, спитав:

– Просити прощення перед смертю будеш, курво?

Спочатку я молилася, щоб хлопці не сперечалися зі зграєю гидких потвор та думала, щось зміниться. Але тепер прийшло розуміння, що шансів у нас жодних, тому нахабно посміхнулася й дуже впевнено відповіла:

– Прощення просять у Бога, у людей, а не в нелюдів. За що я в тебе повинна просити прощення: за те, що шантажем виміняв собі іграшку? За те, що ґвалтував ночами, накачував препаратами? Ти ж тільки намагаєшся виглядати паном, а насправді дикун, яких мало. Тебе всі ненавидять та бояться. Ти нице нещасне створіння, у якого немає ні серця, ні душі... Я тебе ненавиджу й зневажаю. З того світу приходитиму проклинати!

І плюнула йому в обличчя. Потім примружилась, бо знала що вдарить, а він посміхнувся ще паскудніше, протер лице своєю фірмовою хустинкою й сказав:

– До скону буду захоплюватись твоєю сміливістю, жінко. Будь воля Господа – ми могли б правити світом, але сьогодні ти здохнеш. Ґвалтуйте її, доки не загнеться. Довго, щоб мучилась. І цих теж помаринуйте. А на світанку закопайте всіх...

– Так, пане, – радісно закивали його найманці.

Тоді я бачила свого ката, чи вірніше закордонного «чоловіченька», востаннє.

А його «помічники», задоволені тим, що тепер залишились головними – перед початком наших страждань вирішили перекурити й один з них сказав:

– Классная телочка! Пашли разыграем в бутылочку: кто будет первым.

– Но-но, первый всегда я. Тухлый, ты что забыл?

– Че-е это? Я тоже хачу быть первым! – зараз він отримав від старшого запотиличника та відразу згодився:

– Все, Серый, все! Я ж панимаю… Твоя власть!

– Была бы моя, я бы ее продал подороже. Ты ее кожу видал? Только Вит приказал, чтобы здохла. Жаль! Такие бабки пропадут. Пашли, не будем тянуть резину. Нам еще патом фургон надо будет после кровищи отмыть…

Розділ 29. Не Божа кара

Вітольд був монстром, але додому повернутися не зміг. Навіть зараз, коли віддав мене потворам і виніс вирок про болісну смерть, весь час бачив перед собою прекрасні сині очі й ніжну посмішку. Він згадував, як вперше зустрів мене в Києві та відчув шалені молодечі бажання. Поїхав додому й намагався зрозуміти: як отримати собі українську дівчинку? Вихід підказав старий адвокат, що був в курсі справ київської контори. Вітольд миттю вчепився в шантаж і ввічливо «попросив» у батька дочку, не просто так, а в дружини. Ну, хіба ж це гріх? Дати дитині царське життя в його маєтку.

Він не очікував, що дівчина погодиться. Заради батьків заміж вона вийшла, але жити з ним не хотіла. Тоді старий хитрун якось підпоїв дівча одним пійлом і вони солодко кохались, наче в казці. Звісно, під препаратом, дружина-невільниця прийняла його за іншого. А коли дізналась правду – знову замкнулась у собі й більше не хотіла його. Та Вітольд просто божеволів за її тілом і продовжував підпоювати снодійним. Квола красуня була не такою привабливою, але ж він ладен був навіть на таку близькість. Тим більше коли вона не чинила опору – збоченець урізноманітнював задоволення. Вона навіть попливла з ним у весільну подорож на яхті та деякий час терпіла його пристрасть, але ж не кохала! А він страшенно хотів взаємності й діточок. Тільки молода дружина, виявляється, весь час приймала протизаплідні пігулки та зневажала його бажання.

Потім була автопригода, викрадення, суперохоронець за дикий гонорар. Він же думав, що захищає дружину від зовнішніх ворогів, а той охоронець сам закохався й почав захищати її від самого Вітольда, ще й допомагав утекти. Ця зрада стала останньою краплею і тоді пан віддав красуню-дружину на смерть.

Вітольд мчав містом та не розумів: куди й навіщо він їде? Перед очима стояли ЇЇ збурені ненавистю прекрасні очі та не відпускали ні на мить. Він чув прокляття коханої жінки на свою адресу й це було неймовірно боляче. Зараз Вітольд різко загальмував та повернув на стоянку ресторану східної кухні. Ним володів його шурин, тобто брат покійної першої дружини. Коли Ельжбета померла, той почав стверджувати, що саме Вітольд завдавав їй великих страждань. Щоб заткнути шурину рота Стеловський подарував тоді цей заклад. Дивно, але Мілош відразу притих й навіть почав запрошувати родича до себе на частування. От чому не всі такі згодливі? Чому ця маленька гарна дівчинка так і не скорилася йому? Він же дарував їй тіло й душу, катав на яхті та літаку, дарував царські коштовності, а вона зовсім не оцінила його старань та захотіла втекти з якимось малолітнім вилупком? Чому? Він не розумів!

В арці дівчата у східному вбранні низько кланялися шанованому пану та одна з гейш-офіціанток провела його на законне краще місце в залі. Миттю з’явився пан Мілош.

– Як живеш, Вітольдику? Чому так довго не заходив? Все кохання зі своєю юною україночкою спочину не дає? – ввічливо спитав той, а у Вітольда очі налились кров’ю й він так гиркнув у відповідь, що Мілош нічого не зрозумів та покликав до себе рукою дівчину. – Сюзі-сан вся твоя. Ідіть до кабінету. Бачу настрій у тебе поганий, вона вміє робити хороший. А тим часом тут накриють, як ти любиш...

– Нехай згине! – скрикнув Вітольд і дівчина з кольоровим віялом розтанула у пітьмі залу. – Літрову мого улюбленого бурбона та ніяких дурнуватих страв з твого меню. Хочу стейк, з кров’ю... І Мілоше, Христом-Богом прошу, йди геть!

Шурин з давніх-давен знав шалений характер свого родича й миттю зник. Зате вдалині, через блискучі шторки на пана Вітольда, одночасно з любов’ю та ненавистю, дивились ще одні давно знайомі очі жінки. Так, то була Беата – служниця й коханка, з якою він розстався, коли одружився зі мною. А потім вона переспала з його сином-п’яницею і вони вкрали зі сховку чверть мільйона євро. Та щастя це Беаті не додало. Вона й грошей не хотіла, раче насолити колишньому коханцю. Гроші поїхали з синочком в казино Лос-Анджелеса, а дівчина знову й знову сумувала за старим життям. Після мого невдалого викрадення, Беата залягла на дно, але залишала Вітольда в полі свого зору. І ось тепер, коли побачила його одного, без мене, їй знову закортіло випробувати долю. Колишня служниця перевірила пружність свого корсета, підкрутила пасмо волосся та й пішла назустріч коханому.

– Мої вітання, ясновельможний пане! – вимовила жінка якомога ніжніше й лагідно посміхнулась. Здавалось, наче Вітольд побачив привида. Він насупився гірше, ніж до того й без прелюдій спитав:

– Хто ти й чого тобі треба?

Це звісно було дуже образливо для жінки, всередині якої він провів багато часу, але вона не здавалась і продовжила:

– Дякую, що залишаєтесь таким же жартівником, мій пане! Я – Беата, Ваша улюблена служниця. Можна присісти?

– Ні! – скрикнув він, а потім додав: – Пішли зі мною.

– З радістю, мій пане! – щасливо посміхнулась вона й, мабуть, думала що колишній коханець поведе її до кабінки для втіх. Але Вітольд виволік дівчину через службовий вихід на задній двір, а потім підхопив та скинув у сміттєвий бак. Беата вдарилась об щось тверде й скрикнула від болю.

– Будь там, де тобі місце й більше ніколи не потрапляй мені на очі! – злісно прошипів пан Стеловський та повернувся в зал. Після зустрічі з минулим добре вимив руки й розпочав літрову пляшку бурбона.

А нещасна Беата вилізла зі сміттєвого бака та обтрушуючись пішла геть. По дорозі додому вона ридала, як звичайна ображена жінка і чомусь не хотіла зрозуміти, що будь-яка біда спричинена іншим, наче бумеранг, обов’язково повертається до свого творця.

П’яний мов чіп пан Вітольд, звичайно ж, не поїхав до себе додому. Та й нікуди йому було поспішати, бо ні мене, ні тривог пов’язаних з нашим спільним життям він більше не мав. Спочатку настирливо чекав докладних новин від тварюк, яким вручив наші життя, але телефон наче онімів. Вітольд піднявся на другий поверх, в номер невеличкого готелю й відключився. Його сон швидше нагадував гарячку. Змучений пошуками тіла юної дружини він кричав, потім плакав та все одно залишався самотнім звіром і катом.

Зате зраджена та принижена Беата вирішила діяти напевно. Вона зрозуміла, що зворотного шляху ні до маєтку, ні до серця пана Вітольда в неї немає і в жінці знову прокинулась дика жага до помсти. Двічі: з гальмами в авто та викраденням суперниці – у неї не склалося. Але втретє вона не схибить.

Рано-вранці жінка дістала з-за образів маленького пакуночка, одягла рукавички, пересипала трішки порошку до крихітної пляшечки, розмішала з водою, протерла й засунула поміж пишних грудей. Вона приїхала до ресторану й точно знала, що сповнений муки від вчорашньої пляшки бурбона Вітольд обов’язково спуститься похмелитись та чогось попоїсти.

Ще з часів їх дружби з паном, Беату тут добре знали та не звертали на неї ніякої уваги. А Вітольд, дійсно, спустився до сніданку. Він був страшенно пом’ятим та неголеним. Ніколи раніше так виглядати пан собі не дозволяв. Сів за стіл, замовив суші та біле вино й чекав на виконання замовлення. Шустра Беата вловила хвильку, коли сушист відвернувся, хлюпнула на тарілку безбарвної рідини й миттю опинилась аж на іншому кінці зали. Пан Мілош, особисто взяв блискучу тацю та й поніс сніданок родичеві.

Вітольд довго насолоджувався вином, а потім взяв палички й почав снідати. Він з’їв майже половину свого останнього в житті харчу, коли перед очима почали з’являтися дивні картинки. Вони ставали все розмитішими, аж доки світ не провалився у пітьму. Дівчатка-гейші побачили як величний дідуган падає на стіл й заверещали так, що всі інші вранішні відвідувачі розбіглись хто куди. На гамір з кухні вийшов пан Мілош. Він приклав пальці до сонної артерії родича, але там було тихо, як на цвинтарі.

– Матір Божа, так він же мертвий! – скрикнув хазяїн закладу. – Барбаро, вішай табличку «Ми зачинені». Чеславе, дзвони медикам та в поліцію. Достукався клятий деспот! Тепер зустрінешся з моєю сестрою. Нехай тобі Ельжбета хоч на тому світі покаже, де раки зимують.

Через вікно, з вулиці на все це дійство тихо дивилась знайома нам дівчина, з її очей капали сльози, а вуста промовляли:

– Це тобі, Вітеку, за мою розбиту юність і втрату надій. Гори в пеклі!

Розділ 30. Святий грішник