Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

десяти. Дід витинав добре знайому Максимові стару козацьку думу.

                                        Правда, на козакові шати дорогії —

                                        Три семирязі лихії,

                                        Одна недобра, друга негожа,

                                        А третя й на хлів не згожа.

Ну не жарт хіба?! Хоч стій, хоч падай. Максим глянув на свою поношену одежину якось навіть винувато, одійшов од гурту гарно прибраних дівчат. Гарно не гарно, а все ж краще за Максима…

А ще правда, на козакові постоли в’язові,

А онучі китайчані —

Щирі жіноцькі рядняні,

Волоки шовкові —

Удвоє жіноцькі щирі валові.

Правда, на козакові шапка-бирка,

Зверху дірка,

Травою пошита,

Вітром підбита…

А змій його матері!

Максим присів навпочіпки й запалив люльку. Думав про своє, тоді глянув чогось на бандуриста — який він страшний, наче живий мрець, худий та паскудний! Ото одна в нього відрада — бандура та нещасна, глянь, як пестить її шию, стан, наче у свої молодечі роки перше кохання, козачку яку чорноброву.

А змій його матері!

Слава не вмре, не поляже

Однині до віку!

— Іди вже, співако! Одславував…

Максим піднявся, витрусив безцеремонно попіл серед гурту, затоптав ногою і сплюнув туди. Тоді витягнув щось із торби — кинув у перевернутий догори бриль перед бандуристом. Узяв коня за вуздечку.

— Скажіть, шановні, а де тут колишній панський маєток?

— Маєток, кажеш, хлопче? — одізвався якийсь дідуган, якому було вже, мабуть, років зі сто і якого тримали попід руки два хлопчаки, — та знайти маєток воно й не штука, одначе ж нічого тобі, хлопче там, окрім лиха, на свою голову молодечу шукати. Повір слову старого мудрого панського прихвосня. Та садовіть, садовіть уже мене, вишпендики, і не скальте зуби, давно то було, хе-хе. Колись малим іще служив я в того… та де ж до біса, тьху на помині, не в того шляхтича, а ще, мабуть, у його батька чи й діда, а трясця моїй довбешці, зовсім спаскудилась. Так от слухай, хлопче, таке…

Дід сів коло того ж місця, де хвильку тому сидів бандурист і повів Максиму стару, як світ, казку.

— От як прийшов Хмель у наші краї, і ок лихій годині ляхів повиганяв! А наш-бо пан не пішов. Не пішов, сучий син! Страшний він був чоловік, їй-бо! Страшний! Вікна його будинку прямо на шибеницю в дворі виходили, і він дивитись любив, як теліпається мрець на тій шибениці. Із самим дідьком, старі люди кажуть, він знався. От. То що ж — прийшли козаки і там його на тій шибениці й почепили. Він тільки одне сказав перед смертю: ніхто, мовляв, після мене в моїй оселі не житиме і майном моїм користуватись не буде. Ото сказав і здох, падлюка. Та ж через який час рішив сотник наш чи то Вишневський, чи хто то був тоді, га, дітвора? Хто був, скажіть? Та що там ви в чортової матері знаєте, шмаркачі! Так от, поселився сотник там — дзуськи! Рівно опівночі в будинку плач жалібний чується і ще клямка дверей — цок-цок, цок-цок. Отакої! Збрів відти наш сотник ік скорому часу і слід схолов. То й нехай. Маєток нехай пустує, а млин же такий, що в усій окрузі нема. Ну не пропадати ж добру! Зіслали туди мірошника Панька з нашого ж села, так що ти думаєш? Вранці знайшли мертвого. А мій кум Пилип, що там живе недалечко, запевняв, що особисто чув, як у млині теї ночі Панько із самим чортом розмовляв і наче лаявся голосно. Ото. Так що я тобі, хлопче, не раджу в те місце йти. Прокляте воно.

Максим скривив посмішку і кивнув головою.

— Ну сотник…Обдурив-таки, сука!

— Що ти, хлопче, кажеш?

— Та нічого. Піду подивлюсь, які у вас там чорти…

— Каблучка! Золота каблучка! З рубіном! — горлав хлопчик-поводир, тикаючи щось до рук бандуристу.

VІІ

— Мирослава Топеш.

Настоятельниця монастиря тремтіла від страху при одному погляді на цього невисокого кволого чоловіка. Він просто вселяв той страх.

Монашки сиділи рядком на підлозі коло вікна.

— Мирослава Топеш, — повторив чоловік.

— У підземеллі, — процідила крізь зуби настоятельниця.

Князь розвернувся і байдуже махнув рукою вбік.

Витязі підняли мечі.

Князь чув за спиною удари мечів об живу плоть і крики монашок.

— Стійте! Стійте! Не вбивайте! Я знаю дещо важливе! Тільки не вбивайте!

Князь знову спинився. Підняв ліву руку вгору (він був, до речі, лівша) — удари припинились.

— До мене її.

Підвели престарілу монашку.

— Не вбивайте! Тільки не вбивайте! Я знаю! Знаю! У неї є ще дитина! Десь на Чернігівщині. Я не знаю, де саме, але дитина є! Ви мене не вб’єте?

Князь витер вільною рукою обличчя, затим опустив підняту. Удари і крики відновилися. Переступивши через труп престарілої, швидко попрямував до виходу.

* * *

Багато років знадобилося князю, щоб усе як слід підготувати. Декілька десятиліть. Зараз він, як ніколи, близький до здійснення свого задуму. Як ніколи.

— Коли ви заберете меч, ваша величносте?

Юна полячка всім своїм виглядом уособлює покірність Топешу.

— Років через два, не раніше. Вам треба буде його поберегти, щоб усе як слід вгамувалося. Нехай придворні потерзають один одному горлянки — мені це на руку. А я поки побуду в тіні.

Родина Зелінських уже декілька століть є вірними хранителями родини Топешів. Що власне уособлює хранитель? Це людина, яка так само, як і упир, присягає княжому роду на вірність. В Епоху Тіней це була ціла верства упирських прислужників. Час минав, і вірною Топешам лишилася тільки ця родина. Їхня основна мета зараз — зберігати скарби й знаки влади кровопивців у тяжкі часи. Штука в тому, що поки все це знаходиться у хранителів, іншим упирям до нього зась. Ото ж Топеш лишить меч тут, щоб усе як слід стихло після галасу, піднятого ним по Слобідській Україні. Це ж треба — вбита велика княгиня! І ким? Рідним сином!

Полячка тільки у сховищі помітила на лезі меча засохлу кров. Придивившись, розуміє: то не зовсім кров.

* * *

— За що ти так, синку? Славко…

Мирослава опинилась на підлозі від сильного удару витязя по обличчю. Її продовжують дубасити носаками.

Топеш підіймає ліву руку.

Удари припиняються.

— Де твоя дитина?

Княгиня ридає, але не вимовляє ні слова.

— Підійміть її та оголіть