Анастасія Соловйова - Твій на місяць, Анастасія Соловйова

7

Голос Романа звучить глухо, надривно. Він більше не прикидається самозакоханим залізним циніком, на його обличчі з'являються живі емоції: біль, жаль, гнів, вина.

— Я кохав... Ми з Наташею працювали в одному департаменті. У мене не було серйозних стосунків до неї: не хотів, не бачив сенсу, всі дівчата набридали через кілька місяців. І в кохання не вірив, ну, в те, про яке книги пишуть і фільми знімають. Нісенітниця все це, хімічна реакція організму, помножена на споконвічний страх самотності та банальне бажання плодитися і розмножуватися. Але потім я зустрів Наташу, — Роман замовкає і торкається келиха пива. Між нами відстань завдовжки в кілька сантиметрів, але я не наважуюсь порушити його віддаленість. Він сам так захотів.

Роман дивиться на стіл і продовжує:

— Ми швидко зійшлись. Я познайомив її з батьками, запропонував з'їхатися, навіть про весілля задумався. Не помічав нічого навколо, крім свого егоїстичного кохання, навіть Наташу не помічав, але зрозумів це надто пізно. Почалися сварки на порожньому місці, непорозуміння, істерики та сльози — вона шкодувала, що погодилася жити зі мною, казала, що їй не вистачає свободи. А я очманів: ніколи на неї не тиснув, нічого не забороняв, навіть у думках такого не було, а Наташа почувала себе полоненою у моїй квартирі. Вона віддалялася від мене, навіть ночувати почала в іншій кімнаті. Я думав, що це тимчасові труднощі, що їй просто важко звикнути до нового життя — загалом поводився, як сліпий дурень. Якось увечері поїхав на зустріч із однокласником — той жив у спальному районі далеко від центру — і побачив Наташу. Вона цілувалася з іншим чоловіком.

Я здригаюся. Немає нічого болючішого за зраду.

— Я підійшов до неї, наговорив у серцях багато зайвого, — у голосі Романа звучить жаль. — Наталка ридала, освідчувалась у коханні і благала прощення. Пояснила свій вчинок тим, що заплуталася в собі і ніяк не може зрозуміти, чого хоче від життя. Я не слухав її — назвав сукою і попередив, що вона зможе забрати свої речі завтра, коли мене не буде. Тоді я пішов бухати з Данею. А через кілька годин мені зателефонували з поліції і повідомили, що Нташа полізла на останній поверх покинутого готелю, невдало зробила крок по трухлявих дошках — і розбилася.

Моє серце стискається від співчуття. В один день втратити і любов, і людину, яку любиш. Якби він її вислухав, можливо, все закінчилося б інакше. Але і Романа можна зрозуміти: я, коли побачила Вовочку в обіймах іншої дівчини, так розлютилася, що ледве себе контролювала, хоча сильних почуттів до колишнього не відчувала.

— Ти звинувачуєш себе в тому, що трапилося? — питаю, коли мовчання стає нестерпним.

— Звісно, ​​— зло посміхається Роман. — Я не захотів її слухати, образив і пішов, хоча знав, що вона дуже вразлива й може наробити дурниць.

— Ти не відповідаєш за її вчинки, — кажу твердим впевненим голосом. — Твоя реакція на зрадництво була природною. Так, ти трохи перегнув із образами, але в її смерті ти не винен. Те, що трапилося, — нещасний випадок, жорстока насмішка, з якою важко змиритися. Але не можна все життя звинувачувати себе, відгороджуватися від реальності, чіплятись за минуле, смакувати та плекати свій біль — нічим добрим це не закінчиться. Сильні люди приймають минуле і відпускають його, щоб сміливо дивитися в обличчя теперішньому. Попереду багато лайна, яке буде литися з усіх щілин, багато брехні, зрад та розчарувань, але все одно це краще, ніж костеніти в минулому. Ти сильний, я це знаю. Примирись із собою і не мучся через те, що не можна змінити.

— Думаєш, ти найрозумніша? — хвилі глухої злості походять від Романа.

— Ні, звичайно. Але мої слова тебе дратують, і це добре. Значить не все втрачено. З байдужістю я не впоралася б, — вимовляю спокійно, не уникаючи його лютого погляду.

Роман відвертається від мене, стискає келих до побіління кісточок, і я починаю переживати, чи не трісне скло під його пальцями.

Завжди страшно і важко відкриватись іншій людині, показувати свою вразливість, адже ніхто не знає, як відреагує на неї співрозмовник. Можливо, пізніше слова щирості використають проти тебе — грубо пожартують, пустять плітки, зіпсують чи знецінять. Але коли все сказано і плівку назад не відмотати — виникає незручність, збентеження, жаль. Важко дивитися в очі людині, якій мало не сповідався. Напевно, не дарма про найпотаємніше розповідають священикам, психологам і барменам — ні засудження, ні жалості, ні інтересу вони не відчувають, а тому не завдадуть тобі болю своєю реакцією.

Але Роман мене дивує: через хвилину відлипає від безглуздого споглядання вікна і дивиться на мене так довго, що я гублюсь і відводжу погляд.

— Ти дізнавалась у Рудої про мене? — він радше констатує факт, а не питає.

— Так, — все одно відповідаю я.

— Навіщо? Вирішила вдарити у найболючіше місце?

— Мені потрібно зрозуміти тебе, щоб виграти суперечку.

— Ти ніби хотіла повернути радість у моє життя, а натомість бередиш старі рани.

— Навряд чи хоч хтось буде щасливим, якщо тримає все в собі. Брату ти розповідав про те, що сталося?

— У загальних рисах. Подробиці йому знати ні до чого, — кривиться Роман. — Знає лише мій колишній психотерапевт. І ти.

— Психотерапевта я не рахую, це чужа людина, яка має таку роботу — вислуховувати клієнтів. Якщо стільки років мовчати про минуле, можна й розум втратити. По собі знаю, що стає легше, коли виговоришся. Скажи, тобі полегшало? Хоч трошки? — я перетворююсь на натягнуту тонку струну, поки чекаю на його відповідь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍