Тая Смоленська - Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська

Глава 5.2

Я здригаюся від переляку, коли у вікно з мого боку хтось стукає. Повертаю голову і заспокоююсь: Максим стоїть біля машини. Краплі дощу стікають його волоссям. Я натискаю на склопідйомник і вітер ударяє в обличчя. Надворі холодно і вирує злива.

- Пересядь на пасажирське сидіння, - він відчиняє дверцята з мого боку, я ж незграбно перебираюся на сусіднє сидіння. У машині відразу стає прохолодно та сиро.

- Ти весь мокрий, - оглядаю чоловіка і метушливо шукаю на задньому сидінні в пакетах рушника.

- Потім, - відмахується Макс і намагається завести автомобіль. - Зараз під капот цієї крихти подивлюся, коли скажу заводити - спробуєш, добре?

Киваю.

Самойлов знову опиняється під зливою, відкриває кришку капота і зникає з поля зору. Прокопавшись там кілька хвилин дає команду заводити. Мотор видає слабке гарчання та глухне. Максим із гуркотом закриває кришку і підходить до мене.

- Зараз трос знайду, можу тебе до міста назад відбуксирувати, залишимо машину в сервісі та відвезу тебе додому. Сьогодні ти вже точно нікуди не поїдеш.

- А у тебе у селі немає СТО? — дивлюся на нього з надією, намагаючись приховати паніку, що підкотила.

- Є, але я не впевнений, що сьогодні зроблять, - перекрикує шум дощу. Він промок до ниточки, я помічаю, що його всього трясе від холоду.

- Давай тоді до тебе, я зачекаю. Може там не все так серйозно, тим більше за такої погоди не дуже безпечно тягнути мою машину на тросі аж до міста, - схвильовано вимовляю я, розуміючи, що мій план втечі розвалюється частинами.

- Добре, - киває він, - у якості подяки за допомогу приготуєш мені свого смачного супу. Максим підморгує мені і посміхається по хлоп'ячому. Він ніби не помічає, що весь тремтить і навіть з куртки стікає вода.

Двірники працюють на повну силу, але довкола все одно мало що видно. Через хвилин десять ми нарешті вирушаємо в дорогу. Максим їде повільно, я напружено вдивляюсь через лобове скло. Мене трясе всю, але не від холоду, а від своїх думок. Незабаром ми в'їжджаємо в невелике дачне селище. У цю пору року тут майже немає людей. Хіба що хтось раз на два-три тижні заїхав на день перевірити будинок, взяти з підвалу чергову баночку закруток.

Дім Максима знаходиться наприкінці вулиці, здається, він йому дістався від тітки. Ми були тут кілька разів, милувалися природою, гуляли лісом і смажили м'ясо на багатті. Влітку тут гарно, а от у грудні, та ще й під зливою... Дороги майже розмило, навколо болото, добре хоч дощ нарешті припинився і я можу побачити ями на дорозі та об'їхати.

З подивом помічаю що ми проїжджаємо будинок Максима, та й саме село теж. Спершу дивуюсь, а потім згадую, що він обіцяв відвезти автомобіль до СТО.

Трохи далі, за три кілометри від села, на трасі здалеку замаячило те саме СТО. На щастя, воно відчинене. Декілька людей крутилися навколо машин і я полегшено зітхнула, коли ми припарковалися поряд і Самойлов вийшов домовлятися про ремонт моєї машини.

Відчепив трос, закинув собі у багажник. Потім підійшов до моєї машини. Я відчинила дверцята.

- Давай перевантажимо твої речі в мою машину, вони подивляться після обіду що з двигуном і наберуть. Скажуть, скільки часу це займе.

- Так, зараз, - заметушилася я, забираючи пакети із заднього сидіння. - Там у багажнику сумка ще, допоможеш? - Запитую.

Макс киває та обходить автомобіль. Я тягну важіль і багажник відкривається. Поки Самойлов дістає мою сумку, я нарешті залишаю салон, озирнулась наостанок чи не забула що. Багажник у Макса забитий, тому я поміщаю свої речі на задньому сидінні. Віддаю ключі від своєї машини йому, сама влаштовуюся зпереду.

Спостерігаю за тим, як Максим в одному светрі розмовляє з хлопцями. Вони тиснуть один одному руки і прощаються. Максим приносить у салон новий потік прохолоди.

- Ну що, поїхали? - Запитує, повертаючи ключ у запаленні. Потім включає піч, обігрів сидінь та різкими швидкими рухами стягує з себе светр.

Я з подивом дивлюся на нього.

- Пробач за зовнішній вигляд, але светр мокрий і прилип до тіла. Штани при дружині друга, на жаль, знімати не можна, - жартує він і ми нарешті рушаємо з місця. - Івану подзвонила?

Я стрепетнулася.

- Ні, він до обіду проспить. Вчора дуже пізно прийшов, святкував так, ніби це він на пенсію пішов, - знизую плечима, намагаючись приховати гіркоту в глосі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍