Крістіна Жиглата - Нам не можна бути разом, Крістіна Жиглата

Розділ 7

 

 

Я була вдячна Езрі за віру в мене та допомогу. Його слова справді допомагали мені. Я вперше замислювалася над тим, щоб піти проти батька, все змінити і не робити так, як хочуть інші.

Було вже дві години ночі, а ми все лежали на покривалі і просто говорили. Поступово небо почорніло, його затягли темні хмари, стало холодно та сиро.

- Буде гроза, - сказав Езра. - Треба їхати додому. Я відвезу тебе поки не пізно... Не хочу, щоб ти намокла і застудилася.

Я погодилася, хоча не хотіла покидати цей схил, Езру і наш чарівний момент, оскільки знала, що завтра знову почнеться моя власна божевільня.

Упакувавши наші мізерні пожитки в пакети, чоловік ховає їх у кущах, пообіцявши, що забере потім. А ми сідаємо на мотоцикл і рухаємось у дорогу.

Вже коли ми перелазили через огорожу нас наздоганяє дощ… І не просто маленький дощ, а справжня злива. Поки ми підіймаємося по лозинах на балкон, промокаємо повністю до нитки.

Езра заглядає в мою спальню всього на секунду, щоб переконатися, що в ній мене не чекають розлючені батьки і мені не влетить, а потім прощається, збираючись піти.

- Ти теж промок…, - зупиняю його я біля балкона. - Залишайся, поки хоч не пройде злива, - прошу.

– Я не хочу, щоб у тебе через мене були проблеми, – каже він.

- Всі вже сплять... Я знаю, що мій день народження вже закінчився... Але будь ласка, побудь ще трохи...

Езра мовчки, скидає куртку, а потім роззувається, залишає все біля балкона та проходить до спальні. Я розумію, що він залишиться, і не можу приховати задоволеної, радісної посмішки. Як дурненька…

- Ну… Покажеш мені, як ти тут живеш? Як живуть дівчата з багатої сім'ї…, - озирнувшись навкруги, каже він.

- Ось так, - розводячи руками, відповідаю йому. – Нема кришталевих меблів, золотих виробів, діамантів… Не знаю як живуть інші дівчатка з багатих сімей, але я так. Скромно.

У моїй спальні справді було все скромно. Одне ліжко, гардероб, комод з великим дзеркалом, стіл, стілець, кушетка… Жодних рожевих чи червоних тонів. Мій колір ніжно-бежевий, не яскравий та спокійний.

- Розчарований?

– Ні. Здивований. У цій кімнаті відчувається твоя індивідуальність, і характер: спокійний і ніжний. Я був у спальні Уго, ось він мене здивував, - раптом з усмішкою додає Езра, і я теж не можу стримати сміху. Уго справді живе гірше за дівча. Він любить яскраві тони, і щоб було побільше всякої дрібниці в декорі, а також прикраси та модний одяг.

- Так, він справжній мажор, - кидаю, мимоволі обхопивши себе руками. Я вже забула, що намокла під дощем. А зараз мені було якось мерзлякувато… Езра помітив це.

- Іди, переодягнися, ти вся мокра. Застудишся, – каже схвильовано. Переживає. Дбає…. Так приємно.

- Ти не підеш? - Перш ніж сховатися у ванній кімнаті, запитала я.

- Не піду, - пообіцяв він.

Я увійшла у ванну, прийняла швидкий, гарячий душ і передяглася в піжаму - штани та майку.

Коли я вийшла в спальню, Езра вже лежав на моєму ліжку, закинувши руки за голову, і розглядав мою стелю, на якій було намальовано безліч різних безглуздих завитків.

- Цього захотіла мама, - виправдалася, проходячи до ліжка і розміщаючись поряд із хлопцем. Він окинув мене швидким поглядом. – На жаль, іноді свою точку зору, мені важко відстояти навіть у ремонті чи інших дрібницях.

- Це неправильно, - каже Езра, повернувшись до мене обличчям.

- Знаю…

- Ти розумієш, що так буде завжди. Спочатку батько, потім твій так званий «чоловік»… Ти не повинна дозволяти, керувати собою подібними питаннями. Це ж твоє життя. Назавжди, - знову давить він.

- А ти переживаєш? Чи є інша причина? – питаю.

- Переживаю і є інша причина, - відповідає він ухильно. - Ти мені подобаєшся, і я не хочу, щоб ти діставалася іншому. Але змусити тебе відмовитися від звичного життя в достатку, не можу. Інакше потім, якщо щось піде не так, ти звинувачуватимеш мене і почнеш ненавидіти…

- Я давно вже готова відмовитись від забезпеченого життя. Просто сумніваюся, що зможу сама впоратись... Мене цього не вчили.

- Я пропоную тобі допомогу та підтримку…

- Розумію... Але мій батько... Якщо він дізнається, до кого я пішла, він знищить тебе, - кажу сумно.

- Я не боюся твого батька, - сердито каже Езра.

- Я боюсь…

- Довірся мені, - просить.

Я мовчу. Езра просто не розуміє... Він зовсім не знає, на що здатний мій батько.

- Я хотіла б…

- Це не складно. Просто зроби крок та відпусти ситуацію. Я ніколи не дозволю тебе образити… – обіцяє.

Йому так легко говорити.

Але все не так просто. Хлопець Дріни досі за ґратами… П'ять років уже минуло.

 

- Я подумаю.

Езра посміхнувся мені і подивився на годинник у себе на руці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍