Крістіна Жиглата - Всього одна ніч, щоб отримати щастя..., Крістіна Жиглата

Розділ 7

 

 

Вероніка.

 

- Влад?!! – дивуюся, а голос зрадливо здригнувся.

 

Він стояв за десять кроків від мене, у тьмяному світлі ліхтарів, але я могла б його впізнати, навіть, якби він не покликав мене. На ньому був чорний класичний костюм, який щільно облягав його плечі та біцепси рук, ідеально підкреслюючи всі його «визначні місця». Неймовірно красивий. Ловлю себе на думці, що вже нудьгувала ... моя тиха гавань.

 

Як так виявилося, що всього після однієї ночі цей чоловік зміг викликати в мені такі теплі почуття. Так і хотілося притулитися до цих грудей, укутатися необхідним теплом та запахом. Щоб знову відчути безпеку, бажаність та спокій, як у нашу ніч.

Наче наслання якесь…

 

- Що ти тут робиш? - нарешті питаю я, через кілька секунд запинки.

 

На вулиці ніч, а він біля мого будинку... якось дивно виходить!

 

- Годину тому, до чергової частини надійшов дзвінок від твоєї сусідки, вона скаржилася на шум із сусідньої квартири. Твоєї квартири, - м'яко каже він, наближаючись. – Пробач, я попросив хлопців попередити мене про подібні дзвінки чи заяви. Останнім часом їх було чимало, і вони досі лежать на розгляді. Що відбувається Ніка? - пошепки додає він, зупиняючись навпроти мене.

 

Відвертаю обличчя вбік, схиляю голову вниз і каскад мого скуйовдженого волосся, закриває мій профіль, на який могло падати світло лампочки, вкрученої над під'їздом. Не хочу, щоб він мене бачив: заплаканою, з розмазаною тушшю і розбитою губою. Чомусь соромно.

 

Він подобається мені… Як шкода, що все так виходить!

 

- Яких хлопців? - хапаюся за цю дурість, щоб не відповідати на його запитання. Адже, по суті, я нічого про нього не знаю. - Ти поліцейський?

 

- Слідчий, - поправляє він мене, легенько торкаючись пальцями до підборіддя, змушуючи подивитися собі у вічі.

 

Дивлюся йому в очі і стаю свідком неймовірного моменту, як його спокійне обличчя, змінюється на холодну маску: очі темніють, а губи щільно стискаються. Злість. Лють. Буря. І це тільки він побачив поверхневу шкоду на моєму обличчі!

 

- Це він? - тихо запитує, і я розумію, що зараз, він використав всю свою силу волі, щоб поставити це питання спокійно.

 

А я машинально, негативно хитаю головою, на що він невдоволено підтискає губи. Відпускає моє підборіддя, повертається до мене спиною і стискає руки в кулаки, з гучним шипінням, втягуючи повітря в легені.

 

Бере себе до рук.

 

Потім дістає з внутрішньої кишені піджака цигарку і нервово закурює. Робить кілька частих, глибоких затяжок і викидає недопалок убік. Після чого знову повертається до мене обличчям і стримано каже:

 

- Кожна третя жінка у світі зазнає насильства протягом життя. Кожна друга вбита жінка загинула від рук партнера або члена сім'ї, - повідомляє він мене, і я напружуюсь. - Ти цього хочеш Ніка? Чого ти чекаєш? – сердито кидає, а для мене це як звинувачення.

- Це тебе не стосується! - відповідаю в тон йому. - Звичайно, найлегше звинуватити мене в безхребетності! Що я дурна! Садомазахістка! - прориває мене. - Так, я мрію піти від нього п'ять років! Але як бачиш, ось, - кричу, показуючи пальцем на своє обличчя, - чим усе це кінчається. Мені нема куди йти! Нема грошей! Допомоги! Він подбав про це! І в чому ти хочеш мене звинуватити? Що я просто боюся… - кричу, і в мене вириваються ридання. Мені все одно на те, як я виглядаю, все одно на тишу та сусідів! Я втомилася!!! А Влад, наче зачепив струну, що лопнула, при найменшому дотику.

Він ловить мене за руку, щось каже, а я не чую. Відбиваюся від нього, відштовхую, але зрештою опиняюся в міцних обіймах його рук... і плачу! Так сильно, що дихання не вистачає! Боляче. Дуже. Кричу йому в груди, від цього виючого болю в грудях, і з кожним разом все сильніше притискаюся до нього!

 

Мені байдуже, який він мене бачить, як я виглядаю, адже після цього навряд чи захоче знати, але….

- Тихіше, - шепоче він, і гладить своєю величезною долонею мені по волоссю. - Все вже скінчено, - додає, і я не одразу розумію його слів.

 

Стоїмо так кілька секунд, і я трохи заспокоююсь. Чую його важке дихання, прискорене серцебиття, і розумію, що для нього цей момент не був байдужим. Він так трепетно торкався, щось заспокійливо шепотів... А я не могла надихатися їм, насолодитися, потопаючи в цьому теплі, як одержима. Як добре…

 

- Ходімо зі мною! - раптом просить він, і я завмираю. На мить затримую подих, а серце пропускає удар. - Я подбаю про все. Нічого не попрошу натомість. Обіцяю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍