Марина Сніжна - Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна

– Маленька, якби я хотів тебе осушити, не став би сюди приносити. Цілком міг би це зробити і в твоєму ліжку. І ніхто навіть не зрозумів би, що з тобою сталося, – подав голос Чорний Лорд. – Хоча зазвичай ми вважаємо за краще не вбивати. Просто пити кров.

Так, уже легше. Я з шумом видихнула. І відразу атакували нові думки: якщо моя кров його не цікавить, то що тоді?

– Версія з дівочим тілом ближче до істини, – посміхнувся нахабний вампір.

Я одразу відчула, як спалахнули щоки. Смикнулася, намагаючись відсунутися від клятої нечисті подалі. Але куди там? У сідлі на коні зробити це не так вже й легко. Ще й коли цей мерзотник своїми кінцівками обвиває, наче гад повзучий. До того ж моє їрзання справило і додатковий, вкрай небажаний вплив. Я тепер виразно відчувала опуклість, що упиралася мені в низ спини.

– Будеш так робити, до замку ми не доїдемо, – хрипкувато промовив він, ковзаючи губами по моїй шиї.

Я пискнула, а потім обурено закричала:

– Та що ж ти твориш, соромітнику?! – Вампір видав новий смішок, але слинявити мою шию припинив. – І припини мені упиратися в спину своїм... – Я осіклася, зрозумівши, що за гидоту збиралася щойно сказати. Щоки запалали ще сильніше.

– Чим упиратися? – явно знущаючись, поцікавився він.

– Сам знаєш! – буркнула я, обурена до глибини душі.

Схоже, невинності моїх думок сьогодні буде завдано більшої шкоди, ніж за все життя!

– І хотів би перестати, але не можу, – посміхнувся Чорний Лорд. – Аж надто ти апетитна.

Я нервово проковтнула, усвідомивши, що мою апетитність можна трактувати в різних сенсах. І обидва мене лякали. Навіть не знаю, який сильніше.

Щоб перевести розмову зі слизької теми, запитала:

– А тут завжди так?

– Як? – неохоче відгукнувся Чорний Лорд.

Схоже, він віддав би перевагу колишньому напрямку розмови.

– Темрява навколо, хоч око виколи, – я невизначено махнула рукою в повітрі.

– Для нас, істот Сутінкового світу, все сприймається трохи інакше, – поблажливо сказав вампір. – Те, що ти сприймаєш, як пітьму, для нас скоріше сутінки. Але день тут теж буває. Не такий яскравий, як у світі смертних, але все ж таки він є. Тож можеш заспокоїтися.

– Хочеш сказати, що я затримаюсь тут надовго, якщо це має мене заспокоювати? – похмуро запитала я.

– Ти затримаєшся тут більше, ніж можеш собі уявити.

Я остаточно зажурилася. Від думки про те, що ніколи більше не побачу звичного для мене світу, сестричку, матінку та батька, подружок, навіть моїх недолугих шанувальників і Ульпію, на серці стало так тоскно, що хоч у голос вий!

– Тепер у тебе буде інша сім’я, – «втішив» вампір.

– Не потрібна мені інша! – засопіла я.

– Скоро ти сприйматимеш усе трохи інакше, – вампір лагідно погладив мене по плечу. – І до мене звикнеш.

Хотілося огризнутися, що я не збираюся до нього звикати, але вирішила не лізти на рожен. Хто знає, чого можна чекати від нечисті? Раптом розсердиться через мою постійну зухвалість і передумає про кров. І тут мені й кінець. На чужій землі, під світлом цього страшного кривавого місяця. Уява охоче підкидала моторошні подробиці того, якою могла бути моя смерть. Вловивши, що тіло вампіра трясеться від сміху, я навіть образилася. Ну ось над чим зараз сміється? Мені ж страшно, між іншим!

– Маленька моя, – Чорний Лорд міцніше стиснув мою талію, – вбивати я тебе не збираюся, повір. Тож можеш бути спокійною що до цього.

– Гаразд, і на тому спасибі, – пробурмотіла я і вирішила для різноманітності помовчати.

Навіть подумки намагалася нічого не говорити, щоб нечиста наволоч не підслухала. Але довго не витримала.

Хвилини через три у віддаленні з’явилося щось на кшталт поселення. Під кривавим місяцем білими плямами виднілися стіни звичайних селянських хатин.

– Тут що й люди живуть? – я так здивувалася, що геть-чисто забула про те, що не хочу розмовляти з вампіром.

– Деяких з них людьми вже назвати важко, – кинув чергову загадкову фразу вампір. – Але мешкають і звичайні. Треба ж нам чимось харчуватися.

Від останніх слів в мене кров захолола в жилах.

– Ви що їх як худобу тримаєте?

– Ну, не тільки, – поблажливо пояснив він. – Когось же треба використовувати для чорної роботи чи прислуговування нам. І поводимося ми з ними зовсім навіть непогано. Вже казав, що воліємо не вбивати. Беремо лише те, що потрібно для підтримки нашого існування. Звичайно, тим, хто в чомусь завинив, не так щастить, але…

– Годі, не хочу навіть слухати про це! – я з жахом замахала руками.

Мабуть, не тримай мене зараз Чорний Лорд, точно звалилася б з коня. Це місце все сильніше лякало.

А коли повз нас промайнула якась біла тінь і злегка зачепила мою щоку, я заверещала і вткнулася обличчям у груди Чорного Лорда. Вчинок дивний, знаю, але зараз вампір здавався єдиним захистом у цьому божевільному світі. Судячи з задоволеного голосу Чорного Лорда, мої дії його порадували: