Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 7

Я не хочу розмовляти з Вороновим! І бачити його не хочу! Навіть уявляти страшно, що він може зі мною зробити після вчорашнього. Та хай там як, до його кабінету все ж таки йду, тому що знаю: якщо не прийду я, він прийде до мене… 

Завмираю перед дверима і кілька разів глибоко вдихаю та видихаю. Допомагає так собі, але вибору немає, і я тягну на себе ці кляті двері. 

Переступаю поріг і миттєво поринаю у якусь гнітючу атмосферу. Наче в лігво дикого звіра потрапила. Або монстра. Темні штори, меблі, навіть стіни. Все якось дуже сумно і страшно.

Дамір сидить за масивним столом і переглядає якісь папери, але коли з'явилася я, його погляд концентрується на мені. 

— Що ти хочеш? — питаю стримано і чекаю на його пояснення. 

— Сідай, — киває мені на крісло, що якраз навпроти нього стоїть, і я розумію, що сісти не завадить, а то ноги починають тремтіти. 

— У тебе є новини щодо мого батька? — питаю схвильовано, тому що інших варіантів, чому він покликав мене сюди, не маю. 

— Хочеш знати, чи він досі живий? — холодний голос Даміра нагадує мені, що поруч з ним варто думати над своїми словами. — На жаль, так. Живий. Та можу запевнити тебе, що це ненадовго. 

Звісно, я розумію, що переходити дорогу таким людям, як Воронов, не варто. А мій батько це зробив. Дамір не залишить все, як є, адже від цього може постраждати його репутація. 

Навіть думати не хочу, як він збирається використати мене у цій війні. А він збирається, я у цьому впевнена. 

— Що ти збираєшся робити? Будеш тримати мене тут? Скільки? Поки мій батько живий? — я обіцяла собі мовчати, але зробити це не так і просто. Я маю хоча б щось розуміти, тому що залишатися у невіданні — дуже страшно. 

— Занадто багато питань, Аліно, — Дамір відкидається на спинку крісла і повільно потирає підборіддя. Він його погляду у мене мурашки, і як би я не намагалася відвести свій від нього — нічого не виходить. — Ти маєш знати лише одне: будеш тут, поки я можу тобою скористатися. 

— Я не річ, щоб мною користуватися! — бурчу і помічаю, як темніє погляд Воронова. Хоча… куди вже далі? Його очі й так практично чорні.

— Дійсно так думаєш? — спостерігаю за тим, як його вуста розтягуються в усмішці, а тоді чоловік повільно підводиться на ноги. — Мої люди відвезуть тебе в місто. Купив все, що тобі необхідно. Тільки без дурниць, Аліно. Випустити тобі кулю в лоба я можу будь-якої миті. 

Я практично пропускаю крізь вуха слова про кулю, тому що відчуття щастя наростає всередині. Мені ж не почулося? Дамір дозволяє мені поїхати в місто! З охороною, але все ж… 

Якщо я змогла втекти від людей свого тата, то чому не зробити це ще раз? Не знаю тільки, куди тікати та де сховатися, але про це можна і потім подумати. Головне — спробувати.

— Мені не подобається твій погляд, — Дамір обходить стіл, а я встаю на ноги й роблю крок назад. Не хочу, щоб дистанція між нами зменшувалася. — Я ж не ідіот, Аліно. 

Ще один його крок — і мені нікуди відступати більше. Стою як мишка перед ним, а Воронов обережно торкається своїми пальцями мого волосся. 

— Не розумію, про що ти, — кажу і практично не дихаю, коли Дамір різко намотує волосся собі на руку. Це боляче і неприємно. Тепер я змушена дивитися йому в очі. Занадто близько. 

— Спробуєш втекти — сам знайду і вб'ю, — цідить, а тоді нахиляється і різко цілує. Не можу вирватись, тому що моє волосся досі у його руках. Від болю сльози виступають, тому цей поцілунок з солоним присмаком. 

Дамір відпускає мене через кілька секунд. Роздратовано оглядає, а тоді швидко повертається на своє місце. Не розумію, навіщо він мене поцілував… Відповіді не отримав, а тепер казиться. 

— Забирайся! — цідить, а мене не треба просити двічі. Залишаю кабінет за секунду, і тільки в коридорі вдається перевести подих. 

Досі не вірю, що є можливість залишити ці стіни. В принципі, я можу подякувати Воронову за те, що дозволив хоча б щось з одягу купити. У мене немає нічого. 

Та дякувати йому я не буду. Це ж він винен у тому, що я тут. І у всіх моїх проблемах також.

Розумію, що треба йти на вулицю, тому із завмиранням серця відчиняю вхідні двері. Здається, наче рік на вулиці не була. Є надія, що в цей дім я більше не повернуся, але вона гасне, коли бачу біля одного з автомобілів Спартака з цигаркою у руках. 

— Ти також поїдеш? — питаю схвильовано.

— Ага, — усміхається. — Можеш мені подякувати. Це я трохи вставив  мізки Даміру. Все-таки ти у нас дівчинка, і одяг тобі необхідний. Ну і не тільки він. 

Спартак мені підморгує і відчиняє двері автомобіля. Нічого не відповідаю і сідаю всередину. Взагалі-то, я думала, що зі мною поїде тільки охорона. Але Спартак… Він же не ідіот, і втекти від нього буде важко.

Я сідаю на заднє сидіння, а Спартак попереду, поруч з водієм. Коли залишаємо подвір'я, розумію, що за нами їде ще один автомобіль з охороною. 

Занадто багато чоловіків на мене одну… Невже Дамір так боїться, що я можу втекти? А може, тут щось інше? 

Спочатку я думала, що мене привезуть у торговий центр, з якого минулого разу викрали. Та коли бачу бутик з брендовим одягом, розумію, що мій план втечі летить під три чорти. Лише один вхід та вихід і жодних шансів на втечу. Не розумію тільки, чому стільки охорони… 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍