Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

— Коли ви матимете драконячу кров? — запитала його Ґвендолен уже на порозі.

Містер Беслем подумав.

— Можливо, за тиждень.

Обличчя Ґвендолен розквітло.

— Оце оперативність! Я була впевнена, що ви чудовий постачальник, але не думала, що отримаю її так швидко. Звідкіля її завозять до вас?

— Я дуже радий, що вгодив вам, юна леді, — сказав містер Беслем. — Кров привозять з іншого світу, але звідки саме, це комерційна таємниця.

Йдучи дорогою додому, Ґвендолен аж сяяла на радощах.

— Тиждень! — сказала вона. — Це найкоротший термін із тих, про які я чула досі! Драконячу кров ще треба вкрасти з того іншого світу, ти ж знаєш. Він повинен мати там чудові зв’язки.

— Або всього лиш тримати її в опудалах птахів, — засумнівався Кет. Йому містер Беслем зовсім не сподобався. — Навіщо тобі драконяча кров? Місіс Шарп говорила, що вона коштує п’ятдесят фунтів за одну унцію.

— Не переймайся, Кете, — сказала Ґвендолен. — О-йой, швиденько заходь у цукерню!!! Скоріш! Скоріш! Вона не повинна дізнатися, до кого я заходила.

На галявині посеред села стояла леді під парасолькою і розмовляла зі священиком. То була дружина Крестомансі. Кет і Ґвендолен забігли до крамниці, сподіваючись, що залишилися непоміченими. Там Кет купив для них обох по торбинці ірисок. Міллі й далі була на галявині. Тоді він купив лакричних цукерок. Міллі досі розмовляла зі священиком… Купив Ґвендолен гумку для стирання, а для себе поштівку із зображенням замку. Міллі все ще була там… Кет не міг придумати, що б його ще придбати, тому їм довелося вийти з крамниці. Щойно Міллі побачила дітей — привітно замахала рукою.

— Ходіть-но сюди й познайомтеся з шановним вікарієм.

Вікарій, старший чоловік з відсутнім поглядом, потис їм руки, сказав, що побачиться з ними в неділю, і квапливо попрощався.

— Ну що ж, мої любі, — сказала Міллі. — І нам вже час повертатися до замку. Ходімо.

Виходу не було. Вони попленталися у тіні її парасольки через галявину до замкової брами. Кет боявся, що вона розпитуватиме їх про містера Беслема. А Ґвендолен була переконана, що Міллі запитає її про кротячі нори на галявині.

Але дружину господаря замку цікавило зовсім інше:

— Нарешті маю нагоду погомоніти з вами, мої любі. Як вам ведеться у нас? Все гаразд? Дещо з того, що вас оточує, напевно, здається вам дивним?

— Трохи так, — визнав Кет.

— Перші кілька днів на новому місці завжди здаються найгіршими, — сказала Міллі. — Та я переконана, що незабаром ви до всього звикнете. І бавтеся іграшками в кімнаті для ігор, якщо захочете. Вони для всіх. А ваші особисті речі — у ваших кімнатах. До речі, чи подобаються вам ваші кімнати?

Кет здивовано дивився на неї. Вона говорила так, ніби не було ні кротячих нір, ні відьмацьких витівок Ґвендолен. У голосі Міллі вчувалася приязнь, а її погляд сяяв. Її елегантна сукня з рюшами та мереживна парасоля лише підкреслювали доброзичливу вдачу та простоту в спілкуванні. Кетові вона подобалася, тому він запевнив, що йому подобається і його кімната, і ванна (особливо, душ!), адже досі своєї власної ванної кімнати він не мав.

— О, я дуже рада. Облаштовуючи її, я була впевнена, що вона тобі сподобається, — сказала Міллі. — Міс Бессемер хотіла приготувати тобі кімнату поруч із кімнатою Роджера, але я подумала, що вона занадто похмура, та й душу у ній немає… За нагоди зайди туди, зрозумієш, про що я.

Отак мило базікаючи, вони йшли алеєю й Кет охоче підтримував цю розмову. А от Гвендолен, щойно зрозуміла, що Міллі не буде розпитувати ні про зіпсовану галявину, ні про екзотичного постачальника, дивилася на неї зневажливо. Згодом Міллі запитала Кета, що саме у замку видалося йому найдивовижнішим. Кет сором’язливо, але без вагань, відповів:

— Те, як усі розмовляють під час вечері.

Міллі скрикнула так гучно, що Кет аж підстрибнув, а у погляді Ґвендолен з’явилося ще більше презирства.

— Ой, бідолашний Еріку! Я бачила, що тобі ніяково від тих балачок. От же цей Майкл! Щойно починає про щось базікати, то вже й зупинитися не може. Проте його вистачає на кілька днів, і ми знову повертаємося до звичних розмов з кількома жартами. Я люблю посміятися за обідом, а ти хіба ні? А от бідолашному Бернардові базікати про гроші та про акції, здається, ніщо не завадить. Пропускай його теревені повз вуха. Його ніхто не слухає. До речі, тобі подобаються еклери?

— Так, — сказав Кет.

— Це добре, — сказала Міллі. — Я веліла принести чай для нас на галявину. Адже це ваша перша середа, та й таку погоду не хотілося згаяти! Це ж дивина: у вересні такі погідні дні! Щойно проминемо ці дерева, і вчасно опинимося на галявині!

І справді, коли Міллі з дітьми вийшли на галявину, стільці уже були розставлені за кількома гарно сервірованими столами, готовими прийняти чаювальників. Отакої! На одному зі стільців уже сидів містер Сондерс. Поміж столами снували лакеї, розставляючи таці з чаєм та солодким. Майже всі мешканці замку також були тут. Знервована Ґвендолен гордо йшла за Міллі та Кетом. Вона знала, що Крестомансі має намір поговорити з нею про зіпсовану галявину. До того ж вона не мала змоги викласти зі свого капелюха екзотичні речі, куплені у селі. Але Крестомансі досі не прийшов. Міллі проштовхнулася між Бернардом, Джулією та старою дамою в мереживних рукавичках і суворо спрямувала свою парасольку у бік містера Сондерса.

— Майкле, я тобі суворо забороняю розмовляти про мистецтво впродовж чаювання, — з вдаваною суворістю сказала вона, але не стрималася й розсміялася. Родина, вочевидь, відчувала себе так само, як і Кет. Дехто навіть сказав: «Ти зрозумів? Послухай, що тобі говорять!» Роджер запитав: «Ми можемо вже починати, мамо?» Кетові дуже сподобалося чаювання. Це була його перша радісна подія, відколи вони переселилися у замок.

На тарелях лежали тонюсінькі сандвічі з огірками й величезні пухкі тістечка. Кет їв навіть більше, ніж Роджер. Довкола всі весело базікали, а вічна розмова про акції та гроші, немов бджолине гудіння, долинала звідкись здалеку. Сонячні промені спокійно осявали галявину і Кет радів, що вона знову була ідеальна. Йому здалося, що ще зовсім трішечки і він відчує себе тут щасливим.

Натомість Ґвендолен щасливою себе не почувала аж ніяк: пакетики з газетного паперу давили їй голову. Їхній запах псував смак морозива та еклерів, до того ж вона була впевнена, що за ланчем Крестомансі неодмінно заговорить із нею про зіпсовану галявину.

Того дня через чаювання обід подали дещо пізніше. Уже споночіло, коли усі зійшлися до їдальні. По всій довжині стола були поставлені свічки, і Кет розглядав у ряді довгих вікон віддзеркалення кімнати. Це було приємне й корисне видовище: адже тепер він міг побачити, як до нього підходить лакей. Уперше Кет не здригався від несподіванки, коли лакей підносив йому тацю з рибою і маринованою капустою. Нарешті він міг їсти так, як йому було зручно. Він звикав.

Містер Сондерс, якому на чаюванні заборонили говорити про мистецтво, тепер повністю реабілітувався, і не змовкаючи теревенив і теревенив. Увага всіх була прикута до нього. Крестомансі у напівдрімоті