Марк Леві - Викрадач тіней

А вона мені цього й не казала, те мені шепнула на горищі її тінь. Гадаю, мамина тінь учинила так, щоб я не вважав себе винним у тому, що тато нас покинув.

Тепер я зрозумів, чого тіні домагалися від мене, тепер ішлося вже не про фантазії, а мама весь час твердила, що з цим у мене все в порядку. Я ще міцніше притулився до мами й попросив дещо для мене зробити:

— Ти напишеш мені листа?

— Листа? Якого листа? — здивувалася мама.

— Уяви, що поки я був у тебе в животі, ти хотіла б мені сказати, як ти мене любиш, але ми ще не могли спілкуватися.

— Але я весь час тобі казала, як я тебе люблю, поки носила тебе.

— Так, але ж я не міг тебе чути!

— Кажуть, діти чують усе в животі своєї мами.

— Не знаю, хто тобі такого наговорив, але я нічого не пам’ятаю.

Мама дивно глянула на мене.

— Чого тобі треба?

— Ну, наче тобі захотілося написати все те, що ти відчувала, аби я про це міг пам’ятати. Ну, ніби ти захотіла написати мені листа, якого я міг би прочитати вже великим, де ти мені бажала б усього найкращого і дала б дві-три поради, як бути щасливим, коли я виросту.

— І ти хочеш, щоб я зараз написала тобі цього листа?

— Еге, тільки щоб ти згадала той час, коли була при надії. Ти вже знала, як мене зватимуть, коли я був у тебе в животі?

— Ні, ми не знали, дівчинка ти чи хлопчик. Ім’я тобі дали, коли ти народився.

— Тоді напиши листа без імені, це буде ще ближче до правди.

— І звідкіля тобі спадають такі думки? — спитала мама, цілуючи мене.

— З надмірної уяви! То ти напишеш?

— Напишу, почну сьогодні ж. А тепер час лягати спати.

Я пішов спати, сподіваючись, що мій план спрацює до кінця. Якщо мама дотримає слова, перша частина вже є.

На світанку, коли я лиш розплющив очі, на тумбочці біля ліжка побачив маминого листа, а біля лампи — татове фото. Уперше за півроку ми знову зібралися в моїй кімнаті всі втрьох.

Мама написала найкращого у світі листа. Вона належала мені й завжди буде зі мною. Але в мене було важливе завдання. Мама мене зрозуміла б, якби я звірився їй. Я поклав листа до ранця й дорогою до школи зайшов до книгарні. На всі заощаджені протягом тижня гроші я купив аркуш найкращого паперу. Ми з продавцем відксерили на нього маминого листа на новому ксероксі. Не можна було відрізнити оригіналу від копії. Майже бездоганний дублікат — ніби в мене був мамин лист і його тінь. Утім оригінал я залишив собі.

На обідній перерві я пішов прогулятися до великого смітника. Там я зрештою відшукав потрібне — обвуглену тріску від підсобки, яка випала з контейнера. На ній було достатньо сажі, щоб здійснити й другу частину мого плану.

Я загорнув ту тріску в серветку, яку поцупив у їдальні, і поклав у ранець.

На уроці історії пані Генрі, поки Клеопатра вила мотузки з Цезаря, я обережно витягнув ту тріску й дублікат листа. Я їх поклав на парту й почав бруднити копію листа, розкидаючи сажу. Пані Генрі, певно, помітила мої зусилля, бо облишила Клеопатру посеред розмови з Цезарем і підійшла до мене. Я хутко зіжмакав папір і вхопив олівця.

— Можна поцікавитися, у чому в тебе руки? — спитала вона.

— У мене потекла ручка, — відповів я, незворушно.

— Якось дивно потекла твоя синя ручка, коли ти весь вимазався чорним. Коли знайдеш, чим нормально писати, перепишеш сто разів фразу: «На уроках історії не малюють». А тепер іди помий руки, умийся і повертайся негайно.

Увесь клас реготав, коли я йшов до дверей. Отака вона, дружба!

Подивившись на себе в дзеркало в туалеті, я зрозумів, на чому піймався. Не слід було витирати рукою чоло: тепер я був схожий на сажотруса.

Повернувшись за парту, я знайшов свій пожмаканий аркуш у такому стані, що вже боявся, чи не зійшли мої зусилля нанівець. Аж ні. Отакий пожмаканий лист виглядав саме так, як я хотів. Наближався кінець уроків, невдовзі я міг узятися до третьої й останньої частини мого плану.

* * *

Я сподівався, що мій план спрацює. Наступного дня листа не було в тому місці, де я навмисне погано його сховав під обвугленим шматком дерева від колишньої підсобки.

Та довелося чекати цілий тиждень, щоб у тому переконатися.

* * *

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

* * *

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

* * *

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

— Я написав заяву пані директорці, звільняюся наприкінці тижня. Хотів сам тобі це сказати.

— То й ви підете, чому?

— Довго розповідати. У моєму віці вже пора розпрощатися зі школою. Правда ж? Скажімо, усі ці роки я жив минулим, бранцем свого дитинства. Тепер я вільний. Мені треба надолужити згаяний час, збудувати справжнє життя, стати щасливим.

— Розумію, — промимрив я. — Я жалкуватиму за вами, мені подобалося з вами приятелювати.

— Я теж за тобою жалкуватиму, можливо, якось побачимося.

— Можливо. Що ви робитимете?

— Спробую щастя деінде. Хочу здійснити давню мрію й дотримати обіцянки. Якщо я тобі розповім, ти нікому цього не скажеш? Слово честі?

Я сплюнув на землю.

Ів прошепотів свій секрет мені на вухо. А що це секрет, то я триматиму язика за зубами. Я людина слова.

Ми потисли один одному руки, вирішивши, що попрощатися слід тут-таки. У п’ятницю це буде надто сумно. Таким чином, ми матимемо кілька днів, щоб звикнути до думки, що більше не бачитимемося.

Удома я піднявся на горище й перечитав маминого листа. Можливо, Іва вразили мамині слова про те, що найбільше її бажанням — побачити мене успішним; що вона сподівається, що я опаную професію, якою насолоджуватимусь, і що хоч би яким був обраний мною в житті шлях, доки я любитиму й