Мирослав Сивицький - Жартівники

увійшов… Я, мабуть, дурне й нерозумне дівчисько, й мені таки слід говорити тобі «ви».

— Чому б це, раптом?

— Бо ти справді, — у неї в очах заграли бісики, — такий стари-ий! Там, у лісі, ти казав правду, але я не вірила…

— Говори так як є. Страх не люблю, коли мені кажуть «ви».

— Чому?

— Мав справу з десятикласницею, що все говорила «ви»… Опісля, до мене ще майже три роки звертались тільки на «ви», ввічливо й в купі з означенням «громадянин»…

— З отою школяркою, що Гриша втріскався? — вона поклала долоню на стосик прочитаних аркушів.

— Ти справді уважно читаєш.

— Несторе, — вона відкинулась на спинку й випрямила ноги, й хлопця вразила їх довершеність (там, у яру, йому було не до споглядань дівочих зваб). Особливо гарними були коліна, що не випинались гостро, як у переважної більшості дівчат, а були круглими, повними й гнучкими, мов у акробатки чи балерини. Складалося враження, що ці ноги можуть згинатися навіть уперед. — А у неї щось під упаковкою було?

— Було.

— А в мені є?

— Не знаю. Перші враження завжди помилкові.

— А перші які?

— Гаразд, ходи вже.

— Куди?

— На руки, знесу униз. Вода вже нагрілась.

Дівчина зводиться на ноги, обминає Нестора й, ледь накульгуючи, прямує до коридору.

— Іди, іди. Там Софійка з коцюбою чекає…

— Гаразд, неси вже, коли так дуже хочеться…

— Сідай, доню, отут, — Софійка показала на оббитий цератою пуф, перед яким стояла повна каструля буро-малинової рідини й наповнювала ванну кімнату пахощами лугу в пору цвітіння трав.

— Пахне, як гербата, — Надійка сідає на м’який пуфик, пальчиками ніг мацає чи не гаряче й устромляє у розчин ногу.

— Вимочиш, напускай води, лізь і купайся, — сказав Нестор, коли баба пішла, й показав на пласку коробочку з рядком різнокольорових гудзичків. — Буде щось потрібно — натиснеш отой синій і закличеш мене. Синій, запам'ятай.

— А якщо зелений?

— Твоє прохання почує хіба що корова у хліві.

— Синій — то твій кабінет?

— Яка ж ти здогадлива! — він зняв з руки годинник і почепив на гачок біля коробочки. — Через півгодини почнеш напускати води, а ще через десять хвилин лізти у ванну…

Нарешті випала вільна хвилина. Нестор піднявся на гору і сів до столу. Вийняв з машинки аркушик, перечитав написане й задумався.

Йому завжди з трудом дається опис подій свідком котрих не був сам, чого не переживав, тому завжди важливо було для нього оглянути бодай місце, де відбулися ті події, що ніяк не хотіли лягати в рукопис.

Заплющився.

У пам’яті спливли картини: на плато копошаться дрібні фігурки «стрибків», лунають якісь команди, чуються поодинокі постріли. Ось виїхав танк, ворушить хоботом гармати, готовий заплюватися порціями смерті.

— Егей! Крот, Волк, Півень, послєдній раз предлагаю сдаться! — відлунює у верховіттях лісу, підсилена репродуктором пропозиція. — Вам усєм гарантована жізнь! Счітаю до десяті…

— Побратими, в бокову штольню! — наказує Півень…

Стемніло.

Спливла інша картина — куток криївки: стомлені, присмалені порохом, зарослі обличчя і тільки очі — гарячі, живі, докірливі… Встали, закинули на плечі автомати.

— Хлопці, ви куди? — шепоче Нестор.

— Ми ще прийдемо до тебе, чуєш! Тільки не гний…

Нестор струшує видіння, закладає чистий аркушик і у вечірній тиші, як скоростріл, застрочила друкарська машинка.

— Ну, нарешті! — щасливо видихнув хлопець, коли епізод, що дотепер упирався, ліг й міцно вплівся у тканину твору.

На пульті перед хлопцем замигтіла лампочка й у тиші кабінету роздався напівшепіт.

— Несторре-е, ти мене чуєш?

— Чую, серденько! — хлопець аж бринів од напливу щастя. Розповідь зрушилась і тепер, як сувій полотна, швидко розгортатиметься.

Ну з чим, як не з всеспалимою любов’ю, ще можна порівняти таку блаженну мить, таку глибоку насолоду від творення…

— Мені потрібна твоя допомога.

— Яка?

— Я не влізу у ванну, боюсь упасти.

— Натисни жовтий ґудзичок і попроси бабу Софійку.

— Несторе-е…

— Як я до тебе зайду?

— Ногами. Не соромся, ти вже бачив мене голою.

— То була інша ситуація.

— Я не вкушу, й не зваблюватиму… Чесне піонерське, я справді боюся упасти…

Нестор узяв з тумбочки хрустке простирадло й, мугикаючи щось бадьоре собі під ніс, спустився униз. Коли прочинив двері, гола дівчина стояла перед великим, у весь зріст дзеркалом, і, заклавши за голову руки, розвузлювала волосся. Зараз Нестор зовсім іншими очима подивився на оцю вже зрілу жінку, на бездоганну поставу, й вперше завважив, що все, до найменшого шматочка, тіло вкривав рівномірний, кавового полиску, загар, включаючи й перса. На руках, спині, черевному пресі, ногах чітко випинались, з-під засмаглої шкіри, як у культуристки, горбочки та пасмуги мускулів.

«А вона знається зі спортом» — скокнула приємна думка.

Тим часом дівчина опустила руки, стріпнула головою і лляного кольору волосся лагідною хвилею спало на плечі.

— Я готова.

Він узяв її на руки й поволі опустив у наповнену по вінця ванну. Стуливши губи, дівчина поволі присіла, занурюючись у воду, а тоді лягла навзнак і заплющилась од насолоди, що гарячою хвилею прокотилась тілом.

— Спасибі, — прошепотіла й відкрила очі. — Постій, куди ти? Що — соромишся мене?

— Ні.

— Я тебе збуджую?

— Скажи, ти часом не нудистка? — пропустив мимо вух провокаційне запитання, бо треба бути євнухом, аби нічого не відчувати такої миті. Однак і спокусити себе не дозволить, надто багато чому навчило дотеперішнє життя.

— Звідки ти узяв?

— По засмазі.

— Ні, не нудистка. Але ми з подругами вважаємо, що купатися, а тим більше засмагати в купальнику то анахронізм.

— Переконала. До спорту яке маєш відношення?

— Змалечку люблю. У здоровому тілі, здоровий дух, чи не так? Ну, куди ж ти? Побудь же зі мною. Спину потреш, поговоримо…

— Про що?

— Про мене, а чи про тебе. Скажімо, тебе не дивує моя поведінка?

— Як тобі сказати?

— Кажи, як є.

— Взагалі жінкам, тим більше дівчатам, притаманна сором'язливість…

— Чого позбавлена я. І тобі це здається підозрілим?

— Ні. Тобто так. Це, або гра досвідченої куртизанки, себто нової українки, або ти досі знаходишся під дією отруйного газу.

Дівчина весело засміялась.

— Ні, Несторе, не дія газу, не гра і я не нова українка. І повір, як зможеш, з чоловіками ще теж нічого не мала… Просто така я вже, надто життєрадісна, надто непоступлива в головному, надто люблю життя, можу і вмію володіти собою. А після відбіркових змагань у конкурсі краси прилюдна оголеність уже мене не шокує, бо що, зрештою, можеш побачити ти, як чоловік, більше, окрім кольору шкіри, постійно закритих перс у дівчини, котра зняла купальник. Клаптик кучерявої борідки на лобку? Тим більше, що з моєю поставою нема