Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

жінка не витримала удару. Туга за донькою й відчуття, що все безповоротно ламається, доповнилося почуттям провини. Батьки завжди роблять себе винними у невдачах дітей. А що тоді говорити, коли діти гинуть?

Та попри те, що я мав нажаханий вигляд (адже теж був певною мірою відповідальний за самогубство Лідиної матері), мій друг вислухав спокійно й навіть оком не змигнув.

— Владе, що нам тепер робити?! — я починав панікувати.

— Нічого, — все, що відповів Влад, і викинув свій недопалок під дощ.

Я лиш округлив очі й дивився на нього, мов на навіженого.

— Тьомо, перестань так на мене дивитися. Ти мене дратуєш.

— Я тебе питаю, що нам з усім цим, бляха, робити?! — не міг заспокоїтися я. — Ми ж убили Ліду та її маму! Якого дідька ти підкинув ту сукню?!

Моя паніка переростала у справжню істерику, і тут міцний Владів кулак поцілив мені в обличчя. З несподіванки я відлетів назад, вдарився об перила альтанки і сповз на мокру дощану підлогу. Рештки старої фарби з перил посипалися мені на голову. Він застав мене зненацька, тож я навіть не поспішав підводитися на ноги.

— Заспокоївся, придурок? — прогарчав Влад.

Я піднявся і потер лице рукою. На долоні рясніла кров.

— Ти мені носа розбив! — крикнув я і кинувся в бійку.

Влад був вищим на зріст і значно міцнішим, ніж я. Проте я зумів вцідити йому по зубах та вдарити в живіт, примусивши його зігнутися. Тоді вдарив ще раз коліном, той упав. Але перевага недовго була на моєму боці. Влад хутко взяв ситуацію під контроль та вже за мить я знову лежав на долівці.

— Досить! — кричав він, притискаючи мене ногою до землі.

Я зробив спробу підвестися, але ворог мене здолав. Все, що залишалося, — це безпорадно лежати обличчям до землі, розглядаючи тріщини й сміття між дошками. Зрозумівши, що я здався, Влад прибрав ногу і простягнув мені руку:

— Вставай давай, і щоб без приколів…

Я відмахнувся від допомоги й поволі підвівся самотужки. Мої джинси та куртка були страшенно брудними, а на лівому рукаві зяяла дірка, крізь яку вилазив пухнастий білий синтепон. Кинувши погляд на товариша, я відзначив про себе, що він має не кращий вигляд.

— Я тобі дещо зараз скажу, але пообіцяй без істерики, — спокійно мовив Влад, закурюючи наступну цигарку.

Я мовчки кивнув на знак згоди.

— Звісно, ми втнули дурницю.

Я розтулив рота, аби заперечити, але Влад продовжив говорити:

— О'кей, не дурницю… Ми накоїли біди. Проте хіба можна щось змінити? Ліда загинула, і це був — підкреслюю — нещасний випадок! Ми не могли знати, що так трапиться!

— Погоджуюсь, — ледь чутно буркнув я.

— А щодо її мами… — він затнувся й здригнувся. — Ми не думали, що робимо! Ні ти, ні я. Ми не хотіли, щоб так усе трапилося!

— Ти.

— Щ…о?

— Не «ми», а «ти», Владе… — і я просто пішов геть з альтанки під пронизливим дощем додому.

— Я ж просто хотів пожартувати! — кричав він мені у спину. — Я не знав, що так станеться!

Липень 2016 року

Звісно, зниклого одного товариша та мертвого іншого виявилося не досить, тому природа вирішила познущатися з нас на власний розсуд — раптово з почорнілого неба стіною полив дощ і миттєво загасив наше вогнище. Та що там вогнище, ми троє умить змокли до трусів і побігли ховатися у двомісну «черепашку». Спакувалися у тісний намет, попритискавши коліна до грудей. Запала неприємна мовчанка. Кожен з нас боявся порушувати тишу, бо, здавалося, тоді стане ще гірше. Та згодом Марко наважився й заговорив пошепки:

— Ми влипли… Є якісь думки, що нам робити?

Ми з Гудом перезирнулися і знизали плечима. Від Марка тхнуло блювотинням. Дуже скоро нам почало бракувати кисню.

— Я ось що пропоную, — вів далі Марко. — Сідаємо в авто і вшиваємося.

— А як же Влад?! — з помітним здивуванням спитав Гуд.

— Доїдемо до цивілізації і викличемо поліцію. Це не наша справа.

Ми зробили паузу, аби розміркувати над пропозицією. Раптом Павло заговорив холодно та відсторонено:

— А вбивця ж хтось із нас…

Спочатку від його слів ніби крижаною водою облило, але потім Марко знову набрався хоробрості й заговорив:

— Ти ж не маєш на увазі мене чи Тьому? Гуд застиг на місці, не зронивши ані звуку.

— Серйозно, чувак. Це точно не я, не Артем і не ти. Якщо й убивця хтось із наших, то це ясно як білий день…

— …Святослав, — підхопив я його думку.

— Так! Це все той рудий придурок!

— А човен, футболка, могила? — почав перелічувати Паша.

— То все, щоб нас заплутати, — відповів Марко.

— Або налякати, — додав я.

— О'кей, о'кей… — Гуд підняв долоні вгору на знак згоди. — То які наші дії?

— Сідаємо в тачку й валимо! — твердо відповів Марко і поповз до виходу з намету. Я рушив слідом за ним.

Вже коли ми з Марком вибралися на свіже повітря й зробили кілька кроків у бік нашого автомобіля, з намету з'явився Павло.

— У мене інша ідея, — упевнено сказав він. — Знайдімо рудого і з'ясуймо, що тут відбувається? — зробив спробу нас зупинити.

Ми стояли під зливою, кидаючи по черзі один на одного погляди, наче грали в м'яча. Тим часом небо розрізала велетенська синя блискавка і гримнуло так, що спрацювала сигналізація на позашляховику. Дике виття й грім примусили нас затулити вуха, а Марко почав шукати в кишенях брелок з ключами від авто. Щойно він витягнув їх зі сховку, щось голосно затріщало і вже за секунду велике дерево гепнулося на нашу автівку.

— Твою мати! — вилаявся Марко і побіг до машини. — Сука!

Я та Гуд, шоковані тим, що тільки-но трапилося, пригнулися й кинулися в різні боки. Дерево впало прямісінько на позашляховик, зім'явши його, ніби бляшанку. Крона з численними гілками, вкритими мокрим листям, дотягнулася й до решти табору. Вцілів лише великий намет, з мертвим Владом усередині, а от «черепашку» всю пришпилило до землі.

— Марку, ти живий? — гукнув я, побачивши, що той стоїть на колінах перед понівеченим автомобілем. Котрась з гілок таки зачепила його, бо на правому плечі