Мілан Кундера - Вальс на прощання

— Я такий радий, що ти заїхав, — сказав Шкрета і запросив пацієнтку на оглядове крісло. Він надів гумові рукавички і застромив руку в її піхву.

— Я хотів побачити тільки тебе й Ольгу, — сказав Якуб. — Сподіваюся, у неї все гаразд.

— Усе гаразд, усе, — відказав Шкрета, проте з його тону було зрозуміло, що каже він це автоматично. Лікар цілковито зосередився на пацієнтці: — Зараз ми зробимо невелику процедуру, — сказав він. — Не бійтеся, ви нічого не відчуєте.

Він підійшов до заскленої шафки і дістав звідти шприц для ін’єкцій, де замість голки був пластиковий носик.

— Що це? — запитав Якуб.

— За довгі роки практики я винайшов декілька нових, дуже ефективних методів. Можеш вважати мене егоїстом, та поки що це таємниця.

Жінка з розчепіреними ногами радше грайливо, ніж боязко запитала:

— А це не боляче?

— Нітрохи, — відказав Шкрета, зануривши шприц у пробірку, з якою він поводився вкрай обережно. Потім підійшов до жінки, застромив їй шприц між ноги і натиснув поршень.

— Боляче?

— Ні, — відказала жінка.

— Я приїхав, щоб віддати тобі пігулку, — сказав Якуб.

Шкрета не звернув уваги на останню Якубову фразу. Він клопотався біля пацієнтки. З поважним і замисленим виглядом він оглянув її від голови до ніг і сказав:

— Шкода, що ви не маєте дітей. У вас довгі ноги, розвинений таз, красива грудна клітка і дуже приємне лице.

Він торкнувся її обличчя, помацав підборіддя й додав:

— Гарна щелепа, хорошої форми.

Потім поклав долоню на її стегно.

— І дуже міцні кістки. Вони просто-таки світяться крізь шкіру.

Ще з хвилю він вихваляв пацієнтку, обмацуючи її тіло, і вона не протестувала, втім, і не всміхалася грайливо, адже поважний інтерес лікаря відсував його дотики поза межі соромливості.

Він подав їй знак одягатися й обернувся до приятеля.

— Що ти казав?

— Що приїхав оддати пігулку.

Жінка вбралася й запитала:

— То що, пане лікарю, гадаєте, я можу надіятися?

— Я дуже задоволений, — відповів Шкрета. — Гадаю, все йде дуже добре, і ми обоє, ви і я, можемо розраховувати на успіх.

Подякувавши, жінка покинула кабінет, і Якуб сказав:

— Колись ти дав мені пігулку, якої ніхто не хотів мені дати. Тепер я їду звідси, то мені здається, вона мені вже не потрібна і я повинен повернути її тобі.

— Нехай буде в тебе! Ця пігулка й там згодиться.

— Ні, ні. Ця пігулка належить цій країні. Я хочу лишити цій країні все, що належить їй, — сказав Якуб.

— Пане лікарю, я погукаю наступну пацієнтку, — сказала медсестра.

— Одішліть тих жіночок додому, — заперечив Шкрета. — Я й так добре попрацював сьогодні. Ось побачите, в останньої буде дитина. На сьогодні, мабуть, годі вже, правда?

Медсестра захоплено глянула на Шкрету, проте видно було, що вона не послухається.

Шкрета зрозумів той погляд.

— Гаразд, не відсилайте їх, а скажіть, що я повернусь за півгодини.

— Пане лікарю, вчора ви теж пішли на півгодини, то я мусила ловити вас на вулиці.

— Не бійтеся, крихітко, за півгодини я буду тут, — сказав Шкрета і попросив приятеля віддати медсестрі халат.

Потім вони вийшли з будинку і міським садом подалися до «Річмонда».

2

Вони піднялися на перший поверх і червоною килимовою доріжкою дійшли в кінець коридору. Шкрета відімкнув двері й увійшов із приятелем до невеличкої, зате приємної кімнатки.

— Бач, — сказав Якуб, — ти завжди маєш для мене кімнату.

— Тепер у мене тут кілька кімнат для моїх привілейованих пацієнток. Поруч із твоєю є прекрасні кутові покої, де мешкали колись міністри і підприємці. Я поселив там найулюбленішого свого пацієнта, заможного американця, що його рід походить із цієї місцевості. Ми навіть трохи дружимо з ним.

— А де мешкає Ольга?

— Як і я, в домі Карла Маркса. Їй там добре, не переймайся.

— Головне, ти піклуєшся про неї. Як вона?

— Звичайні збурення, що трапляються у жінок зі слабкими нервами.

— Я пояснив у листі, що за життя було в неї.

— Здебільшого жінки приїздять сюди, щоб повернути собі здатність до народження дітей. А твоїй лялечці ліпше їх не народжувати. Ти бачив її голяка?

— О боже! Та ніколи в житті! — вигукнув Якуб.

— То подивися! У неї крихітні цицьочки, що висять на грудній клітці, мов дві сливки. Ребра аж стирчать. Надалі звертай увагу на грудну клітку. Справжня грудна клітка має бути войовнича, вона має випинатися назовні, розгортатися так, наче прагне поглинути якомога більше простору. А є грудні клітки, що наче оборону тримають, відступаючи перед зовнішнім світом; вони, як гамівна сорочка, що дедалі дужче затягується довкола хворого, аж остаточно задушує його. Така і в твоєї Ольги. Скажи їй, нехай покаже свою грудну клітку.

— Ох, не буду я цього робити, — сказав Якуб.

— Ти боїшся, що як побачиш, то в тебе пропаде бажання опікуватися нею.

— Навпаки, — сказав Якуб, — боюся, що мені ще дужче стане її шкода.

— Старий, — сказав Шкерта, — той американець і справді цікавий чолов’яга.

— Де я зможу побачитися з нею? — запитав Якуб.

— З ким?

— З Ольгою.

— Зараз ти не зможеш її побачити. Вона на процедурах. Весь ранок має провести в басейні.

— Я не хотів би розминутися з нею. Можна їй зателефонувати?

Шкрета узяв слухавку і, не уриваючи розмови, набрав номер.

— Я познайомлю вас, а ти спробуй його розкусити. Ти ж чудовий психолог. Ти відразу збагнеш, що в нього на думці. Маю плани щодо нього.

— Які? — запитав Якуб, та Шкрета вже говорив у телефон:

— Ружена? Як ся маєте? Пусте, таке нездужання — звичайне явище у вашому стані. Хочу запитати, чи немає зараз у басейні однієї моєї пацієнтки, вашої сусідки… Є? Гаразд, то перекажіть, що до неї приїхали зі столиці, нехай вона нікуди не тікає… Так, він чекатиме на неї опівдні біля входу у водолікарню.

Шкрета поклав слухавку.

— Ага, то ти чув. Зустрінеш її опівдні. А нехай йому всячина, про що ми балакали?

— Про американця.

— Справді, — сказав Шкрета. — Винятково цікавий чолов’яга. Я вилікував його дружину. Вони не могли зачати дитину.

— А він що тут лікує?

— Серце.

— Ти казав, що в тебе плани на нього.

— Просто принизливо, — обурено вигукнув Шкрета, — як мусить викручуватися лікар, щоб пристойно жити в цій країні! Завтра сюди приїздить славетний сурмач Кліма. Я акомпануватиму йому на барабані!

Якуб не сприйняв поважно цих Шкретиних слів, але вдав, ніби здивувався.

— Невже ти граєш на барабані?

— Авжеж, друже мій! А що ж мені вдіяти, як у мене сім’я?

— Що? — вигукнув Якуб, якого ця звістка таки вразила. —