Бернард Вербер - Завтра будуть коти

замість однієї служниці — сотні. Усі приносять мені їжу, скриньки зі ще теплими мишами, мисочки з молоком, тарілки з хрустиками.

Серед людей, які прийшли з дарами, є один, який особливо привертає мою увагу. У нього тіло людини і голова Піфагора. Беру його за руку, наближую до себе, аж доки наші губи не торкаються і язики не сплітаються. Виявляється, це не так приємно, як здавалось на перший погляд.

Піфагор шепоче мені на вухо: «Твоя служниця щоранку йде на роботу»; «Тривалість людського життя — вісімдесят років, а ми вмираємо у п’ятнадцять»; «Такий шлях еволюції: риби, динозаври, люди».

Потім він показує мені натовп наших шанувальників: «А після них чия черга?»

Приношення наших єгипетських адораторів ще пливуть, але раптом з’являється чоловік, одягнений у якийсь дивний костюм. У нього обличчя Томаса, він оточений озброєними людьми, які тримають щити, до яких причеплені коти — вони відбиваються і нявчать. Цих кішок було вбито у нерівному бою між нашими прихильниками і цими озброєними людьми. Потім убивці знищили наших служниць, зруйнували наші велетенські статуї, вбили Піфагора.

Мені дуже сумно, у мене, як у людини, з очей витікає солона вода.

Мене розбудив Фелікс, який лизав мої повіки. Аби покарати його за те, що проігнорував заборону і підійшов до мене, коли я спала, я дряпнула його по щоці. Він мириться з позицією нижчого.

Встаю, зістрибую на підлогу, потягуюся, позіхаю, вилизую себе, щоб змити його слину.

Встаю дуже рано, щоб побачити свою служницю, яка готується до виходу. Мене дуже зацікавило, у чому власне полягає її «робота», тому я вирішила піти за нею, аби все побачити на власні очі.

Коли двері за нею зачинилися, я прослизнула у котячий хід. І ось ми на вулиці.

Єдиний раз я опинилася далі від дому, коли мене переслідував пес, що перед тим чигав на Піфагора, але за той час мало що змогла побачити.

Вранішній хідник увібрав запахи урини і собачих екскрементів. Жодного тобі котячого аромату. Навколо мене швидко крокують люди. У якийсь момент моя служниця спускається до тунелю, де я нишком продовжую за нею стежити.

Внизу — сотні людей, які стукають підошвами. Я протискаюся між панчохами і штанами. Ніхто не звертає на мене увагу.

Натовп зупиняється перед рівчаком і на якийсь час завмирає. Раптом з глибини темного тунелю лунає гучний рев. Яке ж це чудовисько вискочить із темряви? Аж ось з’являються два вогні, які мали 6 правити йому за очі. Чудовисько велетенське і дуже шумне. А може, під час п’ятого вимирання деякі динозаври вижили? Блискучі очі наближаються, і я бачу обличчя звіра. У нього пласка морда і немає лап. Він дуже довгий. Зненацька його боки розкриваються. Люди, і моя служниця також, вриваються досередини і збиваються докупи. Я йду за ними. Відчуваю розмаїття дрібних гострих ароматів. Погляд Наталі наче застигає. Руки опущені, вона не рухається. Таке враження, ніби спить стоячи.

Заспокоїтися неможливо — стільки навколо неприємних звуків, двері, які зачиняються і відчиняються, скрегіт металу. Час від часу тварюка зупиняється, її боковини відкриваються знову, й інші люди виходять і заходять, часом по двоє водночас, штовхаючись ліктями.

Нарешті Наталі виходить з чудовиська і прямує тунелем, який закінчується сходами, що ведуть на поверхню. Вона квапиться, зупиняється, щоби пропустити автівки, змінює хідник, оминає собачі випорожнення, йде, пришвидшуючи крок. Я далі дрібочу за нею.

Вона приходить до дивного місця, де на підлозі повно піску та грязюки. У просторому приміщенні стоять вантажівки, часом дуже великі, які випускають чорні клуби диму, і тонкі металеві вежі, що піднімають рейки. Посередині вовтузяться людські істоти у жовтих касках. Наталі приєднується до однієї з груп, потискає їм руки і вимовляє своє ім’я.

Вона також надіває жовту каску і дає вказівки іншим людям, що перевозять сірі куби, дерев’яні бруски чи довгі чорні трубки. Трохи далі машини риють землю. В один момент усі збираються і затуляють вуха, втупившись у стару будівлю. Наталі натискає червону кнопку, і споруда вибухає у чотирьох місцях одночасно, перш ніж завалитися і зникнути за хмарою пилюки. Моя служниця працює винищувачем будинків. Щойно хмара розсіюється, машини беруться насипати гравій.

Як я шкодую, що Піфагора немає зі мною, аби пояснити детально, що означає уся ця людська метушня.

То ось це і є робота? Це дійство, якому щодня присвячує свій час моя служниця, коли не дбає про мене? Щоб краще усе зрозуміти, прогулююся майданчиком. Я настільки поглинута процесом, що не помічаю вантажівки, яка здає назад і мало не розчавлює мене. Ледве встигаю відскочити вбік. Приземляюся у чорній калюжі якоїсь в’язкої оливи, що сповільнює мої рухи. Я вся вкрита цією липкою речовиною, вона не дає мені підвестися. Я борюкаюся, нявчу і врешті-решт привертаю увагу кількох людей.

Чиїсь руки хапають мене, витягають з цієї чорної меляси і загортають у рушник. Я не пручаюся. Обидва чоловіки, які врятували мене, видають короткі переривчасті звуки (Піфагор називає це «сміхом»), і навколо нас поволі збирається юрба. Коли Наталі мене впізнає, вона дивується, а потім знервовано хапає мене за загривок. Я вже не відбиваюся, пригадую своє дитинство, коли мама переносила мене, тримаючи у такий спосіб.

Підозрюю, що може статися найгірше — і, ясна річ, найгірше стається.

Наталі несе мене до мийниці і там, не даючи мені оговтатися, відкручує кран вільною рукою. Я нявчу, деру горло і вкотре переконуюсь, як незручно жити, коли не вдалося ще встановити повноцінний діалог. Вона незворушно продовжує робити своє, і це не віщує нічого доброго. Сама ж чудово знає, що я терпіти не можу найменшої вогкості, особливо прямого контакту з водою. Цього разу я шарпаюся щосили, але вона тримає мене міцно, не попускаючи.

Вона насипає до умивальника білого порошку, який піниться, і навіть коли я в паніці дряпаю їй руки, все ж робить найгірше: занурює мене в цю ванну! Яке мерзенне відчуття!

Вона занурює мене у воду з головою. Моя довга чорно-біла шерсть стає важкою, і щоб підсилити тортури, вона тре мене з білою піною, що плаває довкола. Чорна олива поступово розпливається. Я сподівалася, що зможу прожити, не прийнявши жодної ванни, та ось моя цікавість, моє бажання зрозуміти, що таке людська робота, винагороджується таким покаранням.

Нарешті Наталі витягує мене, мокру-мокрісечку, знимкує і сушить, насмішкуватим тоном повторюючи моє ім’я, а інші люди, що спостерігають за цим видовищем, і далі сміються. Потім вона кладе мене в закритий ящик. Оскільки був день, то, щоб забути своє