Ющук Іван - Троє на Місяці, Ющук Іван

їхній передавач, а можливо, й скафандри пошкоджені. Неясно лише, що передавав Граматик: "На Місяці кос…"

– А що тут гадати? – здвигнув плечима Незнайко. – "На Місяці косовиця". Бо що ж іще може означати "кос…"?

– На Місяці трава не росте, – поправив його Друг. – Отже, й косовиці не може бути… Кос… Косинус… Косметика… Костюм… Космос… Космічний… Космічний вітер… Космічне проміння… Космічна ракета… Я мушу йти на допомогу Капітанові й Граматикові. Ти залишаєшся на кораблі.

– За кого ти мене маєш? – обурився Незнайко. – Там товариші в космічну бурю під камінним дощем знемагають, а я сиди в затишку склавши руки. Ні, я теж піду.

Друг застиг нерухомо, аналізуючи те, що сказав Незнайко.

– Космічної бурі не буває. Але ти можеш іти зі мною, – погодився нарешті пес.

– Буває чи не буває – мені байдуже. А товаришів, якщо вони потрапили в біду, треба виручати, – заявив Незнайко і, опустивши забороло на шоломі та одягнувши рукавиці, рішуче рушив до дверей. – Ходімо швидше.

Друг, проте, не поспішав виходити. Він стояв між дверима й Незнайком.

– Скафандр у тебе добре загерметизовашій? Перевір.

Незнайко хоч‑не‑хоч мусив перепробувати всі з'єднання, змійки, застібки.

– Акумулятори заряджені, сонячна батарея підімкнута?

– Так.

– Який тиск у твоєму кисневому балоні?

– Там товариші в космічну бурю… в космічний вітер під камінним дощем знемагають, а ти про тиск мені торочиш…

– Який тиск у твоєму кисневому балоні? – не відступався пес.

– Сорок дві атмосфери.

– Мало. Кисень, можливо, буде потрібний і Капітанові та Граматикові. Заряди балон повністю.

Незнайко збагнув, що опиратися Другові марно, і тепер виконував усі його вказівки.

Коли Незнайко ступив на місячну поверхню, він одразу відчув, що скафандр на ньому роздувся й напружився, як велосипедна камера. Особливо туго згиналися йоги в колінах. Тепер йому стало зрозумілим, чому Капітан і Граматик на фізкультурі так ретельно виконували вправи на присідання. Ще й змагалися, хто більше разів підряд присяде і встане.

Пес легко біг попереду слідами, залишеними Капітаном і Граматиком. Незнайко ледве встигав за ним, широко розставивши руки, щоб не впасти. На лобі в нього виступив піт, солоні крапельки скочувалися на очі, попадали в рот. А він навіть обтертися не міг – адже увесь був закутий у скафандр, наче той рак у шкаралупу.

І навіщо йому було залазити в камеру для пального? Закортіло, бачиш, на Море Ясності… А як же ото гарно було б зараз босим по траві бродити! Ідеш, і прохолодна трава приємно лоскоче тобі підошви, ноги самі підіймаються і несуть тебе в далечінь. Від Дніпра вітерець подихає. І ти незчувся, як уже стоїш над водою.

Шубовснув із берега – бризки довкола розлетілися. Спочатку холодно: бр‑р‑р! Потім з води виходити не хочеться. А вийдеш – то сонце не пече, а тільки вливається теплом у кожну твою жилку…

А тут перемішалися нестерпна спека і лютий‑прелютий мороз. І не розбереш, що воно і як. Ух, і пече ж!

– Скажи, Друже, що робити, духота, – не витерпів Незнайко. – Я не можу.

– Перемкни терморегулятор на охолодження, – незворушно порадив пес.

Хоч би тобі який‑небудь обскубаний кущик, не те що дерево. Та хоч би жмут зеленої травички, а то якийсь рудий попіл довкола, наче його позносили сюди з усієї Келеберди, та що там з Келеберди – з усієї області, з усієї України. Єдина розрада – це два ланцюги слідів. Ось, видно, Капітан і Граматик зупинялися, але ненадовго – Граматик не встиг стоптати багато місячного пилу. Бо він, як тільки десь постоїть довше на одному місці, починає переступати з ноги на ногу.

А все‑таки, де вони? Чому їх досі ніде не видно?

Друг, який біг попереду, раптом зупинився. Місячний грунт біля нього був густо стоптаний – хлопці, очевидно, довго радилися про щось. Але що це? З ким це вони зустрілися? Між їхні два сліди вмішався третій. І ось ліворуч уже три сліди помережили місячний попіл, а праворуч – один.

– З ким це вони зустрілися?

– Капітан і Граматик ні з ким не зустрілися. Третій біля них не зупинявся, – дійшов висновку Друг. – Вони помітили чужий слід і пішли по ньому.

– Отже, крім нас, на Місяці є ще хтось?

– Хтось є, – відповів Друг, придивляючись до слідів невідомого. – Місячний пил дуже їдкий! Він як тютюновий. Усі запахи забиває.

Друг і Незнайко знову налягли на ноги, ще пильніше вдивляючись у місцевість. Сліди все глибшали, іти ставало дедалі важче. Але вже здалеку було видно, що Капітанові й Граматикові сліди раптом обриваються. Натомість далі потягнулося вже два чужі сліди, а не один, як досі. Усі сліди чіткі, не затерті. Отже, камінного дощу тут не було. Але де хлопці, що сталося з ними?

Незнайко аж підвів голову догори: ні, там хлопців не видно, нема там ні вертольота, ні орла із семиметровими крилами. Куди ж вони ділися? Ніби розтали.

– Може, оті невідомі схопили їх і понесли кудись?

– Ні, – відразу заперечив Друг. – Тоді в невідомих сліди були б глибші від більшого тиску їхніх підошов на місячну поверхню.

– Тобто вони б вгрузали більше?

– Так, – відповів Друг і заходився обстежувати сліди.

Незнайко розглянувся навкруги. Два сліди йшли до обрію, де стриміли одна біля одної чотири гори. Праворуч, метрів за двадцять, лежала довга і досить висока скеля, під якою розпласталася чорна тінь. Довкола було розкидане каміння, злегка притрушене місячним пилом.

– Невідомий ішов один назустріч Капітанові і Граматикові. Капітан і Граматик повернулися, щоб тікати, і – зникли десь.

– Куди вони зникли? – запитав Незнайко.

Але перш ніж Друг устиг щось відповісти, Незнайка шарпонуло вбік. Навколо його скафандра, перетискуючи руки, обвивався тонкий білий зашморг. "Аркан", – здогадався Незнайко, поволі падаючи в місячний пил.і Підвів голову й глянув: до нього, на ходу змотуючи натягнутий капроновий мотузок, біг невідомий у циліндричному шоломі. Біг важко, розвалькувато, здавалося, що аж поверхня Місяця стугоніла під його товстими ногами. Обличчя за склом шолома не було видно: ніби воно було сховане за маскою.

Незнайко смикнувся, хотів підвестися, але невідомий тримав його цупко і звалював кожен раз, як тільки він починав підійматися. "Так ще колись татари арканами ловили наших людей, щоб забрати в неволю", – в Незнайка перед очима ожили картини з кінофільму, що його показували їм на уроці з давпьої історії України. Оце й його поженуть у неволю, закують у кайдани, і він уже не побачить ні Келеберди, ані Дніпра…

– Друже, рятуй! – гукнув Незнайко, оглядаючись позад себе з надією, що пес миттю перегризе мотузка і вп'ється зубами в горло підступному нападникові.

Але пес, мабуть, забув про нього. Підібгавши під себе ноги та припавши животом до поверхні Місяця, він затремтів дрібненько‑дрібненько, чи не з переляку, і – …

Кенгуру, шосе, верф, подорож, спокій, вартовий, праця, осінь, хміль, квасоля, оповідання, розповідь, ім'я, вікно, азот, колібрі, зима, ожеледь, вогонь, сіль, ворона, соловей, орля, курча, ягнятко, лоша, імовірність.

Ключ.  З‑поміж цих іменників вибери підряд і запиши у стовпчик спочатку іменники другої відміни, потім – третьої. З перших букв цих іменників довідаєшся, що сталося з Другом.

XVIІ. У пастці

– Капітане, де ти? – першим обізвався Граматик, підводячись на ноги.

– Я тут, – відгукнувся Капітан, простягаючи перед себе руки і обмацуючи порожнечу.

Довкола панував чорний непроглядний морок. Ніде анінайменшого промінчика.

– Я нічого не бачу, – поскаржився Граматик.

– І я не бачу, – почувся Капітанів голос. – Як темно! Наче в якомусь льосі, ще й хтось лядою зверху накрив… Гаразд, Сонце за скелею, його промені сюди не досягають. Земля низько над обрієм, і ми її з цієї ями не бачимо. Але ж зірки, Чумацький Шлях – чому їх не видно?

– А в мене перед очима час від часу якісь іскорки спалахують, – поділився своїми спостереженнями Граматик. – Наче метеорити черкають по небу. О, ніби кулька розірвалася, а тепер – зигзаг, тире, крапка.

– Це не метеорити. Це важкі частини космічного проміння вриваються в зорові нерви і подразнюють їх, – пояснив Капітан. – Від них ще темніше стає… Тільки б нам не загубитися… Граматику, шукаймо один одного… Я вперся в якусь стіну, стою біля неї. Слизька, мов з льоду, нема за що рукою зачепитися. І крута…

– І я наткнувся на стіну… Гладка… Який холод… Я почав замерзати… Ідімо один до одного… Капітане, де ти?

– Я тут. Увімкни обігрівання. Мені тебе стало гірше чути. Ти пішов кудись убік… Вертайся назад… А тепер як чуєш мене?

– Краще. І вже не так тріщить у шоломофоні, коли ти говориш… Скафандр на ногах якось важко згинається…

– Справді, скафандр зробився твердий, наче з бляхи… Так і йдімо. – Капітан розкрилив руки і став переступати то в лівий, то в правий бік. Ніби в панаса гралися. Нарешті наткнувся на щось рухоме. – Це ти, Граматику?

– Це я… А мені, знаєш, уже навіть лячно стало, що ми не знайдемо один одного… На твоєму скафандрі наче якісь шершаві нарости, – здивувався Граматик.

– Справді… І на твоєму… Це, мабуть, місячний пил поналипав. І не стирається. Тільки рукавиця ковзається по ньому. Якийсь не такий, як на поверхні. Може, тому, що тут інші фізичні умови – майже постійно низька температура, менша радіація… Сонце сюди заглядає тільки тоді, коли в зеніті… Очевидно, через те ми й не бачимо навіть зірок, що геть вимазалися цим прилипливим пилом. – Капітан повів рукою по Граматиковому скафандру. – Ти не потовкся, коли падав?

– Я цілий. Упав, на диво, м'яко. Тільки, здається, радіопередавач розбився… Так і є, не працює… Коли я полетів сторчака в це провалля, він сильно стукнувся в камінь. Аж шарпнуло мною. Я саме передавав Другові й Незнайкові про того… невідомого.

– А ти його розгледів добре? – запитав Капітан.

– Розгледів.

– І що скажеш?

– У земних космонавтів таких циліндричних шоломів не буває, – відповів Граматик.

– Справді, у земних космонавтів шоломи кулясті.