Це Єнні - Поклик мушляного рога

ногами ледь помітно погойдувалася. Еліза вдоволено пройшлася майданчиком, розглядаючи краєвид з усіх боків. Джордж побачив, що вона раптом відкрила свій рюкзак і дістала велику білу мушлю. Повз них пролетів вертоліт. Джордж стояв у центрі круглого майданчика, і гул від ґвинтів над головою здався йому схожим на посвист тисяч пташиних тушок, які дощем сипалися з неба. Яскраво-біла на сонці мушля сліпила очі. «Я просурмлю, просурмлю на весь світ!» — радісно вигукнула Еліза, схилившись на поручні з мушляним рогом у руках.

Джордж обхопив голову руками, наче крик ішов від усього його тіла, збирався у черепі і проривався крізь рот. Той пронизливий крик заскочив Елізу зненацька, аж вона налякано здригнулася. Дівчина підбігла до Джорджа. Його тіло тремтіло в її обіймах.

«Тут, нагорі, надто гаряче, — сказала вона. — Ходімо кудись, де прохолодніше».

У ліфті Джордж притиснувся блідим обличчям до стіни. Еліза взяла його за руку і завела у перше-ліпше кафе, яке змогла знайти. Джордж виснажено розкинувся на стільці. «Треба звідси тікати», — промовив він голосом, що здався Елізі розважливим, й одним духом випив замовлену склянку води.

Еліза з Джорджем їхали мотоциклом занедбаною індустріальною місцевістю. Сільська дорога, якою вочевидь ніхто не користувався, привела їх до якогось поля та ферми, яка тут, поблизу міста, здавалася несправжньою і чужою. На протилежному боці поля Еліза роздивилася виїзд на автобан, а далі — сіре склепіння великого мосту. Джордж зупинився біля ферми. Вони перейшли через поле до огорожі. Джордж вистромив голову, почекав, поки з поля зору зникнуть всі машини, і, тримаючи Елізу за руку, помчав через автобан. На іншому боці вони спустилися з придорожнього насипу і попрямували на вогник, що освітлював темне склепіння мосту. Джордж потис Кінґу Зору руку і представив йому Елізу. Кінґ Зор радо привітав дівчину. Коли прибулі вже збиралися підсісти до вогнища, під міст повернулася група, що ходила в місто. Її члени були схвильовані, наче після виграного бою, стрибали навколо вогнища і тріумфально футболили банки з-під фарби в опори мосту. Порожні бляшанки з брязкотом котилися по землі. Хтось поставив біля Кінґ-Зорової машини каністру з бензином. Увімкнули на повну гучність бумбокс, швидкі ритми перекрили навіть шум від машин нагорі. Всі заходилися танцювати, тільки Рамон лишився біля вогню. Він сидів на землі, дивився на танцюристів, які вихилялися, тупали ногами, розкидали руки, наче в польоті, і йому здавалося, що група — це єдине велике тіло, ампутованою частиною якого був він. Рамон знав, що його тут терпіли тільки тому, що Кінґ Зор за нього заступався. Тепер вони танцювали навколо вогнища і нього. Полум’я відкидало тіні їхніх розгойданих тіл на підпори мосту. Хтось підкинув іще дров, здійнялися язики полум’я. Рамон відчував, як пече обличчя, і розглядав дим, що клубочився під склепінням.

Час від часу танцюристи мовчки зиркали згори вниз, на Рамона. Хтось наступив йому на руку, буцімто випадково, і він швидко запхав її в кишеню штанів, наче намагався сховати. Раптом він зрозумів, що група оточила його, і коло, дедалі більше стискалося. Він спробував стати на ноги, проте хтось штурхнув його в плечі, і він упав.

Джордж, Еліза і Сью відібрали його в розлюченої юрби і відволокли на вкритий рінню майданчик. Там усі четверо по одному заповзли у трубу. Рамона, коли він намагався підвестися, хтось стукнув поліном по голові, з невеликої рани на чолі текла кров. «Нічого, нічого страшного», — сказав він і відмахнувся від Елізиної пропозиції прикласти хустинку. Рамон зняв свою куртку, зібгав її і вмостив собі під голову. У трубі було темно і холодно. Музика з-під мосту долинала сюди далеким відлунням. Час від часу високо в небі літаки розбивали тишу. «Якщо війна таки докотиться аж сюди, труба — то найкращий сховок, ніхто не шукатиме нас тут», — мовила Сью. Під бетонним склепінням її голос здавався лунким і порожнім. Усі сіли тісніше, обіймаючи руками коліна. Їхні запалені сигарети були єдиним джерелом світла, й Еліза подумала, що вони схожі на крихітні жовті місяці, що пливуть у темряві.

Вони так і заснули сидячи, кожне поклало голову на сусідове плече. Тільки Рамон лежав на повен зріст, закинувши ноги Джорджеві на коліна. Він провів тут уже безліч ночей. Засинаючи, Рамон уявляв собі, як його сни по трубі доходять аж до міста, наче по судинах, проникають у будинки і тисячі квартир, течуть мережею опалення й водопостачання. Його заспокоювала думка, що так він підтримує контакт з людьми, хоч і перебуває десь дуже далеко, і ніхто про нього не знає.

Джордж сидів із заплющеними очима, без сну. Він відчував полегшення від того, що Еліза не запитувала, що трапилося між ним і матір’ю тієї останньої ночі. Хлопець пам’ятав лише, як тремтячими руками вчепився в материне тіло. Пахощі парфумів на її шиї, відчуття м’якої тканини її одягу в долонях. Пам’ятав, як спробував розірвати цей одяг, і як раптом йому стало недобре, і він опустився на землю. Як лежав біля її ніг і рюмсав, наче маленький. Він не знав, скільки минуло часу, коли вона штурхнула його в бік своїм черевичком: «Уставай!» — сказала вона, владним тоном, яким дають накази собаці. Наче з цебра, облила його ляскучим: «Устань та опануй себе!»

Сьогоднішнього вечора, розглядаючи, як його тінь, відкинута полум’ям, витанцьовує на підпорі мосту, він відчував полегшення від того, що це лише тінь серед багатьох інших.

Еліза зіщулилась у дуплі дерева, коли глибокий звук, подібний до сурми, розітнув тишу навпіл. Було темно, хоч в око стрель, проте вона знала, що то бабуся, десь далеко, кличе її до себе. Дівчинка швидко поповзла до виходу з дупла, а поклик усе наближався, гучнішав і, зрештою, вирвав її зі сну.

З отвору труби Еліза визирнула у сірий ранок. Десь здалеку лунав гучний звук мушляного рога. Вона похапливо роззирнулася за своїм рюкзаком, а потім згадала, що вчора вночі залишила його біля вогнища. Мабуть, досі його вже хтось знайшов. Поспішаючи, дівчина вилізла з труби, перелазячи дорогою через тіла своїх товаришів, які ще спали. Під мостом уже нікого не було, навкруги лежали самі порожні пляшки і бляшанки з-під фарби; полум’я вигоріло, лишивши тільки купку жару. Еліза пішла на звук мушлі, який розходився хвилями, наче сурмач давав сигнал до наступу. Дівчинка пробігла під мостом, видерлася на насип. Там якийсь хлопець сперся на огорожу і, роздимаючи щоки, сурмив у її мушляний ріг. Усі інші пританцьовували й ейфорійно, наче п’яні, жбурляли бляшанки у щити автобану. Трохи далі в кущах лежала