Це Єнні - Поклик мушляного рога

Це історія про любов, самотність і мову у світі, де дітей віддають бабусям і зникають назавжди, де танцюють на автобані, живуть під мостом, рятують, спокушають і татуюють себе трояндами, поки винищувачі над головами розбивають надвечір’я на друзки. Історія маленької дівчинки у великому світі нормативності і споживання.

Цое Єнні

ПОКЛИК МУШЛЯНОГО РОГА

I

Еліза не знала, куди вони їдуть. Дівчинка вклякла на задньому сидінні і розглядала у вікно, як зменшується їхній будинок. Останніми тижнями з квартири зникало дедалі більше речей. Мама енергійно відчиняла шухляди і дверцята шаф і складала їхній вміст у коробки. Щодня кімнати порожнішали, й Елізі здавалося, що її голос у цих кімнатах відповідно гучнішав.

Кілька дітей, з якими вона іноді гралася, саме вилетіли зі свого ґанку на тротуар. Еліза постукала у шибку і довго махала їхнім спинам, які в очах ставали дедалі меншими.

Вони проїхали вздовж своєї вулички, звернули на велику вулицю і, вкриті тінню високих будинків, шмигнули у потік ранкового транспорту, що захлинався на перехрестях. Еліза розглядала відображення їхнього маленького жовтого авта у магазинних вітринах. Воно їхало, щільно оточене іншими машинами, наче ланка одного великого ланцюга, що розпадався при наближенні до перехресть та естакад, й автівки віялом розліталися на всі боки.

Бабуся Авґуста жила за якихось кілька кілометрів від міста у будинку, що раніше слугував складом припасів. Старий склад, оточений горами і лісами, лежав поблизу невеликого села, де міста не було ні видно, ні чутно.

Еліза здалеку впізнала скупчені біля узлісся будиночки, що визирали з-за пагорбів і поворотів, наче гралися з нею у хованки. Швидкісне, проте завжди порожнє шосе розтинало село навпіл. По його краях вишикувалися хати. Коли вони в’їжджали у село, Еліза помітила, як якийсь чоловік, спершися ліктями на підвіконня, голосно розмовляв із жінкою, котра поливала квіти при вікні у будинку навпроти. Гуркіт двигуна розполовинив їхні фрази. Чоловік і жінка на мить замовкли і подивилися вслід жовтому авто, поки на розі біля продуктової крамнички воно не звернуло у бічну вуличку.

Склад стояв трохи віддалік села, на узвишші. Будинок оточувала алея витких рослин. Еліза впізнала бабусю, яка курила у своїй зеленій альтанці, наче чекаючи на їхній приїзд. Дівчинка піднялася високими сходами і кинулася Авґусті в обійми. Бабуся притисла онуку до своїх грудей, що пахли вівсом і тютюновим димом. Якби її воля, Еліза ще довго простояла б так, у бабусиних обіймах, якби не мама, яка вже зайшла до вітальні і нетерпляче їх кликала.

Авґуста завела онуку на кухню, дістала з шафки коробку печива і сказала чекати її тут. Жуючи масляний кекс, Еліза стояла на кухні і розглядала садок через віконечко у дверях. Вона пригадувала, як колись бабуся повела її на грядки, і вони розмовляли про квіти, наче про спільних друзів. Бабуся називала їй кожну квітку, а Еліза відповідала, чи пасує ця назва до рослини. Більшість здавалися їй неправильними, і вона називала їх по-своєму: «Це не енотера, а жовтосвічка», — казала вона. Або «Декоративний мак — це гномова парасолька». Але тепер квітки посхиляли свої голівки донизу, наче сонце зламало їм карк.

Бабуся Авґуста була теплою задимленою горою. Повітря у кімнаті завжди важіло синюватим туманом, який здіймався від її пінкової люльки і чіплявся за широкі спідниці. Авґуста постійно носила по кілька спідниць одну поверх іншої. Вона ходила по будинку, метляючись між усіх цих шарів тканини, немов у задимленому дзвоні, так, наче рано чи пізно і сама мала перетворитися на дим. Перетворитися, піднятися до стелі і розчинитись у повітрі. Бабуся ніколи не провітрювала, а коли мама намагалася відчинити вікно біля столу, на якому стояли і лежали книжки, чашки з-під кави, велика мушля і табакерки, бабуся виймала з рота люльку і з серцем гукала: «Ану не руш кватирки!» Вона вірила, що через прочинені шибки до неї може залетіти вітер і бозна-куди завіяти дим разом з її душею. Не розуміючи, мати знизувала плечима й опускалася на стілець, хитаючи головою і тихо лаючись. Коли обидві сідали до столу і розмовляли, Еліза виходила у садок. Влітку вона збирала стиглі сливи, що падали з дерева. Підгнилі вона розламувала навпіл і розглядала, як мурашки торують шлях у темно-фіолетовому м’якуші. Еліза знала, що тримає в руці щось давно зіпсуте і гниле, проте не могла викинути сливу і, як заворожена, спостерігала за миготливим світиком усередині. Проте здебільшого вже через кілька хвилин мама й бабуся починали сваритися, мама рвучко хапала Елізу за руку, тягнула до машини і мчала геть. Дівчинка дивилася з вікна на бабусю, яка стояла в альтанці, вони махали одна одній руками і робили знаки, поки мама не звертала на першому ж повороті.

Еліза почула в себе за спиною збуджений мамин голос. Ну от, знову. Дівчинка, яка досі стояла на кухні і дивилась у садок, озирнулась. Через шпарину напів­прочинених дверей їй збоку було видно маму. Цього ранку та сіла до столу і, не вагаючись, відчинила вікно. Елізину валізу вона поставила посеред кімнати і засіла за нею, наче у шанці. Мама про щось умовляла бабусю, та мовчки сиділа у кріслі і курила. Здавалося, що слова, які мама збиралася вимовити, спочатку проступали на її обличчі, і з кожним словом, яке вона викрикувала до бабусі, її риси ставали дедалі більш рішучими і жорст­кими. Потім вона крутнулася на підборах і вийшла. Еліза дивилася на маленькі круглі цятки, що зосталися на килимі від її каблуків. Коли бабуся зайшла у кухню, дівчинка почула, як захряснулися дверцята машини. Еліза мовчки застигла перед кухонним вікном, з надкушеним печивом у руці. Авґуста обійняла її ззаду, і її руки сповили дівчинку, наче два ремені безпеки.

На першому поверсі колишнього складу стояли поряд два подружні ліжка. Бабуся вже десять років спала сама, біля порожнього ліжка свого покійного чоловіка. Відколи він помер, вона щотижня вперто змінювала білизну на його ліжку. Тепер там спала Еліза. У перші тижні дівчинка часто не могла заснути. Вона прислухалася до жебоніння річки, яка текла неподалік; її плюскіт змішувався з важким сопінням Авґусти і потріскуванням дерев’яних сволоків над головою. Під час дощу річка гучнішала і витісняла тихі шерехи будинку. Еліза уявляла собі, що вода через вікно вривається до кімнати і вони з бабусею у пітьмі плавають у своїх човниках-ліжках. Зранку дівчинка прокидалася, заплутавшись у ковдрі. Іноді, щоб заснути, вона клала голову на бабусин живіт. Живіт був м’який, і голові було дуже зручно. Вона щільно притулялася вухом до теплої поверхні і слухала дивовижні звуки. Там щось булькало і шипіло. Еліза вирішила, що у бабусі в животі хтось запускає феєрверки. Коли дівчинка заплющувала очі, їй марилися водоспади,