Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

в пам’ять, і в тіло, нагадуючи, як першому так і другому, повчальності, обачності і, врешті-решт, досить необхідними звичками співжиття з тими, хто поруч з тобою.

Якось повертаючись з водопою, я виїхав з лугу на вулицю, що вела до колгоспного двору. Захотілося похизуватись перед людом який я вправний кіннотник. Вдаривши голими п’ятами кілька разів коня в боки і верескливо гикнувши, я змусив його перейти з мірної рисі в потужний галоп. В такій ході триматись на коні дуже легко, зручно. Це надавало мені змогу ще й розмахувати руками, споглядати зверхньо на все і всіх. Кінь летів, а кури, діти, гуси, свині розбігалися з зойками в сторони, даючи мені простір і втіху. Жінки, які порались в подвір’ях та на городах, не встигнувши щось зарадити моєму захвату, докірливо кидали вслід: «Сказився!» або ще щось не менш доброзичливе.

Та мій захват був перерваний досить буденно дядьком Дмитром, (батьком мого товариша — Володі Пугача), який тягнув відром з криниці воду. Я його помітив ще метрів за двісті попереду мого басування на коні. Якось не кваплячись, він, витягнувши з криниці відро з водою, відімкнув защіпку, злагоджено склав мотузку і, взявши її в праву руку, вийшов на середину дороги, підняв ліву руку вгору і… кінь завмер на місці (уміли селяни поводитись з кіньми!). Важко дихаючого коня, що стояв на місці, лише перебираючи передніми ногами, дядько Дмитро взяв двома пальцями за ніздрі (храп), і кінь миттєво заспокоївся і стояв наче вкопаний.

Тим часом, дядько Дмитро, ніяк не виказуючи свого наміру, тричі витягнув по мені тією ж мокрою мотузкою. Біль пронизала мою спину і нижче. Тіло вдарило розпеченим шкворінням. А далі теж було все буденним і звичним. Дядько Дмитро, ляснувши долонею коня по крупу, підійшов до криниці, взяв відро з водою і пішов до хати. А кінь, зрозумівши все швидше за мене, неквапливо ступаючи, попрямував до стайні. Ось так.

Кілька днів я, вештаючись в дворі чи в хаті, старався ходити задом наперед, якщо поруч була мама. Згодом рубці зійшли і все забулось. Та ось знов я побачив дядька Дмитра. Він стояв біля хвіртки і про щось розмовляв з мамою. Все!

Душа моя захолола. Це ж він розповідає мамі про моє рисакування… Зробивши заклопотаний вигляд, я прошмигнув через ту хвіртку в двір (не забувши сказати «добрий день») і вже з тривогою чекав маму в хаті. Згодом і мама ввійшла в хату і… нічого не каже, скільки я не намагався, допитливо позираючи на неї, щось угледіти у виразі її обличчя. І тут я зрозумів: «От який добрий дядько Дмитро, нічого не сказав мамі про мої верхогони».

Остаточне ж порозуміння настало після того, як тітка Домна (дружина дядька Дмитра) закликала мене до хати і пригостила кількома великими і неймовірно смачними голубцями з пшоняною начинкою. Взагалі, то були наші досить доброзичливі сусіди. З їхнім сином Володею, я товаришував кілька років. Про життєву порядність дядька Дмитра[9] я ще маю намір розповісти докладніше.

Проживаючи в селі Порубинці, ми теж частенько міняли хазяїв, у котрих наймали квартиру. То жили у Владики — рахівника місцевого колгоспу, то у Войціцької — чоловіка якої теж було репресовано в 37‑му році, то у Коляди — фельдшера медпункту, то у Книша — шевця артілі.

Село мало одну вулицю. Всі знали одне одного. Та все ж вулиця поділялась на «кутки». А вже на тих кутках якось складались свої звички, яких дотримувались мешканці цього територіального поняття. І, звісно, діти теж гуртувались по місцю проживання. Певний час ці угрупування жили тихомирно. Та ось з якоїсь причини починалась «війна». Як всяка війна, то і дитячі війни були дурними, хоч мали закони розвитку.

Спочатку лупцювали тих, хто необачно забігав на «чужу» територію, або якось відривався від своїх; чи то вибрав не те місце для купання, чи то забрів у поле, чи то знехтував обачністю та побіг сам до клубу або до крамниці. Як правило, повертався додому з синяками, а то і заюшений. Наступним етапом було зіткнення групи з 3–5 дітей — підлітків з такою ж зграйкою сусіднього кутка. Далі йшла вже стінка на стінку. То об`єднані 2–3 кутки зустрічались на леваді, або за городами з таким же з’єднанням.

Стратегія «бою» розвивалась по–наполеонівськи, тобто полягала в дотриманні єдиного принципу: «головне — почати, а там буде видно». Ніяке умовляння батьків, їхнє застерігання чи погрожування — не допомагали. «Мир» настав так само незрозуміло, як починалась «війна».

Для місцевих дітлахів я був чужим. А чужого треба було перш за все побити. Лише тоді він ставав своїм. Такий був звичай. Били мене гуртом «кучою». Я був завше переможеним. Врешті-решт, цим, майже безперервним биттям, мене, як казав батько одного з моїх товаришів — напасників, «видубили» так, що я майже не відчував болю. Той же батько, який був кушніром та вичиняв шкури битих ним телят, свиней, часом своїм вчинком сприяв в певній мірі тому, що від мене відлетіли мої напасники. Я намагався якось оборонятись, давати здачі, протистояти сяк-так, бо смиренне підставляння щоки породжувало у моїх «кожум’як» ще більший азарт до потіхи наді мною. Врешті-решт, з мене таки вибили жалюгідність, оте теляче смирення і я почав відбиватись. Робилося це так. Не маючи змоги подолати кількох нападників зразу, я намагався вхопити руками когось одного і тоді вже не відпускав ні за що. Били по всьому тілу, по руках, намагались розщепити пальці, а я все тісніше і тісніше притулявся до свого супротивника, сковував його рухи, міцно стискаючи там, де зачепились мої пальці: чи на щоці, чи за вухо, шию, передпліччя, або ногу. Бувало, що помагав собі зубами. Бійка поволі затухала. Мої супротивники, важко дихаючи, тупцювали навколо двох прикипівших тіл, не знаючи, як зарадити своєму «однополчанину»! Хтось із них починав кричати: «Пусти його!». Лише дочекавшись, коли в голосі щезала загрозливість і ставало чути прохання, я розводив руки, розчіплював пальці.

У читача може скластись враження, що така «війна» не мала початку і не мала кінця. Це так і не так. Хвилини, чи то години